Німецьке порно, «Ирония судьбы», перше весілля дяді Гриші, «Старые песни о главном», третє весілля дяді Гриші, документальний фільм «Женщина, которая поет», свято «Золота осінь» у дошкільному навчальному закладі №4… Минуло років двадцять, відколи ці касети виконували складнішу функцію, ніж збирання пилу. Але я досі пам’ятаю їхнє наповнення за самим лише кольором коробки.

Колись я доживу до глибокої старості і впаду в маразм. Забуду своє ім’я, пароль від банківської картки і номер відділення «Нової пошти». Плутатиму імена онуків і говоритиму про померлих подруг, як про живих. Носитиму в кишені папірчик із власною адресою. Але навіть тоді я пам’ятатиму сукню нареченої з першого весілля дяді Гриші. І зможу дослівно повторити, що каже Пресняков до Орбакайте, перш ніж заспівати пісню про любов, де у приспіві римуються слова «вьюга» і «друг друга».

Старші люди пам’ятають, були такі носії – VHS, так звані «вехаески», великі

касети, які відік «акай», привезений татом із Туреччини, пожирав із коротким механічним звуком. Я стою перед горою «вехаесок», які напередодні конфіскувала з батьківського дому. За вікном темніє, ми з другом Максом на дачі чаклуємо над технікою, що здатна перекласти місткість «вехаесок» на цифрову мову.

– Тільки не смійся, – кажу йому.

Серед цього візуального мотлоху я шукаю «вехаеску» із дещо специфічним контентом:

– Нам потрібна касета із написом «Конкурс “Мініміс Хотин 1997”».

Макс сміється так заразно, що мої губи також розтягуються в усмішці.

Мені було сім. Тато – міліціонер. Мама – директорка будинку культури. Я – її нарцисичне продовження. Це термін у психіатрії, який часто застосовують, коли мати чи батько реалізують власні нарцисичні запити через своїх чад. Моя мама хотіла, щоб усе містечко говорило, яка розумна і талановита в неї донька. Тобто я.

Гірше, ніж дитячий конкурс «мініміс» може бути лише дитячий конкурс «мініміс» у райцентрі. Там збираються діти від п’яти до одинадцяти років із Клішківців, Грозинців, Каплівки – зі всього Хотинського району. Вони вбрані у яскраві костюмчики і платтячка з кольорової синтетики, придбані для особливого випадку на Калинівському базарі. Сцену прикрашають пластикові джунглі зі штучних пальм та кислотних хризантем, які запросто могли б виконати урочисту функцію на буковинському похороні. Діти напівколом сидять на червоних диванах, поцяткованих дірками від недопалків, і по черзі виходять на середину сцени із віршем чи піснею. Глядацький зал – темний, а на сцені світло жовте, як в опівнічному плацкартному вагоні. Грають Іріна Аллегрова та Ігорь Крутой: «О боже, как была к лицу тебе твоя весна». Я пам’ятаю все.

– Почекай, – каже Макс. – Твоя мама була директоркою хотинського будинку культури?

– Саме так.

– А конкурс проводили де?

– Конкурс проводили у хотинському будинку культури.

– І ти виграла? – Макс дзвінко і заразно регоче! – Яка ж молодчинка!!!

У журі була моя нанашка, тобто хрещена. Мамина найкраща подруга, котра написала поему, яку я пафосно декламувала зі сцени. А також мамині підлеглі: методистки, заступниці і бухгалтерка будинку культури.

Я не знала слів «корупція» чи «конфлікт інтересів». Але знала слова: «Погано виступиш – урою». Тому я зубрила графоманські віршики: «Добридень усім у цій ошатній залі» та «Ой як добре жить на Україні», і панічно гризла нігті, спльовуючи просто на сцені. Я пам’ятаю все.

Мамині методи виховання були пояснювально-ілюстративними і прикладними. Іншими словами, вона спочатку описувала, що зі мною зробить, якщо налажаю. А потім без вагань втілювала обіцяне у життя. Лажати не входило в мої інтереси. Я мусила перемогти так, щоб вразити усіх жлобів із глядацької аудиторії і довести мамі – директорці будинку культури, що її донька – справжня перлина цього злиденного забацаного райцентру.

Ваші оплески, пані та панове.

Конкурс був неймовірно тягомотним. Він тривав понад три години. Дресировані дітки розказували віршики, співали «Он уехал прочь на ночной электричке» і «Позови меня с собой», дефілювали під ріденькі оплески залу, читали гуморески і жонглювали. Після кожного номеру журі оголошувало свій вердикт. Я пам’ятаю кожне слово.

Перед танцювальним конкурсом у мене трапилась панічна атака просто на сцені. Я ніколи не була гнучкою дівчинкою, не відчувала ритму, а грація і гнучкість були красивими словами, що відсутні у лексиконі мого тіла. Тож семирічна донька директорки будинку культури, згорбившись, боролася з тахікардією. Зашугано вишиковуючись у лінієчку поряд з іншими дівчатками, я не могла дати ради із пришвидшеним диханням і тремтливим колінами. Я пам’ятаю все.

– Ти хочеш оцифрувати ці касети? – питає Макс.

– Спочатку хотіла, а тепер не бачу сенсу. Все одно я пам’ятаю, що на них. Я їх просто викину, а краще спалю. Але спочатку треба відтворити в пам’яті одну дрібничку.

– І яку ж?

– Танцювальний конкурс. Я пам’ятаю, у чому була вбрана, як рухалась і під яку пісню. Але цьому пазлу бракує якоїсь деталі. І я не можу збагнути, якої саме.

Минуло стільки років. Але щоразу, думаючи про той чортів танець, я ніби не можу пригадати щось важливе.

– Глянь сюди, це вона? – Макс тримає в руці «вехаеску» у червоній картонній коробці. Збоку приклеєна смужка із зошита в клітинку. І той самий, вицвілий від часу напис маминим почерком: «Мініміс Хотин 1997».

Перш ніж ми увімкнемо відео і перемотаємо до танцювального конкурсу, я мушу попередити Макса про видовище, яке він за кілька хвилин побачить.

– По-перше, – кажу я, – ти ніколи і нікому не переповіси цього.

– Присягаюсь, – каже Макс, вставляючи касету в прямокутний отвір магнітофона.

– Приготуйся. Це буде дуже смішно.

– Навіть не сумніваюсь.

Макс перемотує касету, уважно розглядаючи пришвидшені кадри з погано освітленими локаціями будинку культури. Я пам’ятаю все. Обличчя та імена маленьких учасниць, їхні костюмчики, свою плісировану білу спідничку і червоний піджачок із квітковим візерунком та пишним жабо. Я пам’ятаю масивну позолочену брошку у формі ящірки. І акуратні лаковані туфельки, також білі. Я пам’ятаю все.

– Зупини, це тут!

Ведуча – тьотя Таня Паращучка, яка невдовзі померла від цирозу печінки, оголошує танцювальний конкурс. Дітки вишиковуються в рядочок і чекають, доки заграє музика. Я стою майже посередині, камера знімає загальний план. У зовнішності сутулої дівчинки зі стиснутими кулачками, нічого не видає панічної атаки. Три-чотири. Колонки викашлюють перші ноти усім знайомої мелодії.

«Мальчик хочет в Тамбов

Ты знаешь чики-чики-чики-чикита…»

Я роблю кілька рухів плечима і руками, нічим не відрізняючись від стомлених дівчаток праворуч та ліворуч. Бідні діти хочуть їсти і спати, а не ось це все. Жаги до танцю явно не має ніхто. Учасниці конкурсу не танцюють, а хитаються, наче п’яні коали. Маленька я робить кілька кроків вперед до краю сцени.

«…Но не летят туда сегодня самолеты

И не едут даже поезда…»

Маленька я підіймає руки вгору і з блискавичною швидкістю крутиться довкола своєї осі, махаючи головою, як рокери під час сейшену.

«…Ты стояла у берега моря

И смотрела на старый причал…»

Моя кучерява голівонька теліпається на тоненькій шиї з боку в бік, як на тканинній ляльці. Руки згинаються в ліктях, кулачки гатять в повітрі невидиму ціль. Маленька я підстрибує, задирає голову, робить кругові рухи тазом, марширує, високо підіймаючи коліна. Вона викручує зап’ястя і високо стрибає по хвилястій траєкторії. Це схоже на рухи кози, що провалилась крізь кригу. Чути, як зал вибухає оплесками та реготом. Макс сміється, тримаючись за живіт.

«…Подбежала к нему, села рядом у ног

И сказала: Не надо воды…»

Я і без касетного відеозапису пам’ятаю цей божевільний танець, який розчулив та розсмішив пів-Хотина. «Яка розкута і самовпевнена дитина», – казали мамі глядачі. Цей танок досі переповідають на родинних святах, як дотепну байку: «А пам’ятаєте, як ваша потішна мала ушкварила, підірвала весь зал!»

«…Мальчик хочет в Тамбов,

Ты знаешь чики-чики-чики-чикита…»

Я уважно розглядаю запис, намагаючись заповнити порожнечу в тому місці, де бракує потрібного пазлу. Я не знаю, якого саме спогаду мені не вистачає, щоби повністю відтворити у пам’яті ту відчайдушну істерику, що сотні жлобів у залі сприйняли за танець. Мені не заважає ні Максів сміх, ні ритмічні оплески під хіт Мурата Насирова. Я дивлюся на ту безумну агонію і раптом віднаходжу потрібну деталь. Ось вона. Касету можна знищувати. Тепер ця картина повна.

«…Но не летят туда сегодня самолеты

И не едут даже поезда…»

Макс сміється, аж прихрюкує.

– Хочеш прикол? – кажу я.

– Ще один? – питає він крізь сміх.

– Я знайшла деталь, якої так бракувало, щоб відтворити повноцінну картину.

– Ну і? – питає він, не відводячи очей від екрану.

– Вираз обличчя. Я пам’ятала все, крім свого виразу обличчя, уявляєш?

Макс примружується і кілька секунд уважно вдивляється у відео. Не 4К і навіть не HD, але в загальних рисах можна розгледіти обличчя дівчинки, яка ошаліло носиться сценою.

«…Мальчик хочет в Тамбов,

Ты знаешь…»

– Ти не посміхаєшся, – шепоче Макс і сам перестає реготати.

Ще хвилину ми мовчки дивимося на малявку. Як вона розмахує руками, нестямно крутиться, присідає, підіймає і опускає плечі, скаче на одній нозі. Усе це під охуївші погляди дівчаток у синтетичних платтячках і підбадьорливі оплески Таньки Паращучки у фіолетовому боа з пір’я. Дівчинка брикається, трусить кінцівками, кружляє… І це все без натяку на усмішку. Із відстороненим поглядом. Із зосередженим та серйозним виразом обличчя. Дуже дорослим, дуже сконцентрованим, майже застиглим обличчям.

Макс натискає кнопку на пульті і магнітофон повільно випльовує касету.

– Спали це нафіг, – каже він.

Ми виходимо надвір, збираємо касети з німецьким порно, «Иронией судьбы», першим весіллям дяді Гриші, «Старыми песнями о главном», третім весіллям дяді Гриші, документальним фільмом «Женщина, которая поет», святом «Золота осінь» у дошкільному навчальному закладі №4, конкурсом «Мініміс Хотин 1997». Кидаємо в електронагрівач для барбекю. І підпалюємо.

Але я все одно пам’ятаю.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!