МАМ. Відверта книга про материнство

від | Лис 23, 2021 | Фемкульт, Жіноча бібліотека, Читати

Авторка книжки «Не вагітна» Каріна Саварина готує до друку новий рукопис – «МАМ». Ця історія про знайомство зі собою через материнство. Про дорослішання. Про те, що разом із материнством звалиться на голову не тільки невміння поратися з дитиною, а ще й Київ, непристосований до немовлят і візочків, люди на дитмайданчиках, лікарі у клініках, нові стосунки з чоловіком і навіть із власним тілом. Передпродаж вже відкрито, публікуємо уривок.

материнство

Маргарита Леонардівна обережно бере Машу на руки. Я простягаю їй листок паперу А4, списаний з обох боків.

– Тут усе написано, але давайте я покажу вам де що стоїть і ще раз розкажу все детально.

– Не переживай, я впораюсь.

– Тільки не кажіть їй щось дивне.

– Яке дивне?

– Яке дивне. Краще давайте домовимося, що можна казати. Значить кажіть яка вона гарна, наша кохана дівчинка, що вона розумна, і не потрібно про женихів, що вона буде гарно вчитися в школі, ну, оцього всього, розумієте?

– Хрусталина, я не збираюсь їй нічого такого казати.

– Про всяк випадок уточнила. І жодних принців, добре?

– Яких принців?

– Ну, що приїде принц і вона його полюбить.

– Ну, можна я хоча б просто буду їй казати, що вона виглядає, як справжня принцеса?

– Так, це можна, – я вдихнула, поцілувала Машу в чоло. – Подзвоніть, якщо щось трапиться, одразу, обіцяєте?

– Та що станеться, йдіть уже. Я принесла казки, читатиму їй, співатиму, потім вона поїсть і я вкладу її спати. А ви розважтеся, ви такі втомлені. Не думайте ні про що.

– Добре, – я виходжу за двері, а потім згадую дещо і кажу вже з під’їзду. – І в губи не цілуйте її, тільки в щічку, окей?

Діма зачинає двері й іде до ліфта. Я стою на місці й дивлюся на дерев’яні квадратики, схожі на шоколадку. Ці двері ми купили після весілля. Вони майже нові, але трохи брудні. Треба буде помити.

– Котику, – каже через весь коридор Діма.

Я притуляю вухо до дверей. Там тихо. Стискаю у кишені маленького іграшкового зайчика. Мої ноги наче в цементі, не можу зрушити з місця. Ми вперше залишили її саму. Вона там без нас. Я б, можливо, помолилася, але більше не вірю у все це, роблю крок від дверей і разом із повітрям ковтаю почуття провини. Воно падає на дно моєї свідомості. Повільно підходжу до ліфта й дивлюся в очі Діми, шукаю порятунку. Він дивиться на мене так ніжно, як ніколи.

– Все буде добре, вона зателефонує, ну.

Ми сідаємо в машину. Зачиняємо двері. Діма вмикає музику, рушаємо. На першому світлофорі хочу вийти й побігти додому, але виходжу тільки за межі свого розуму й дивлюся на себе збоку. Я бліда й перелякана.

На вході в салон краси об голову вдаряється дзвіночок. На рецепції сидить дівчина азійської зовнішності й усміхається так, наче хотіла нас побачити років десять і ось нарешті ми прийшли.

– Добрий день, – каже чемно вона й легенько нахиляє голову вперед, як це роблять у японському кіно. – Ви на вісімнадцяту?

– Добрий день, так, – відповідає їй чемно Діма.

– Ваш сертифікат, будь ласка.

Сподіваюся, що ми його забули й нас відправлять додому, але сертифікат електронний і він у нас є.

– Ідіть за мною, я зараз вам усе розкажу й покажу.

Заходимо в темну кімнату, наповнену пахощами аромапаличок, посередині стоять два масажні столи.

– Роздягайтеся і складайте речі на стільчик. На кушетках лежать речі, які потрібно вдягти після душу, потім лягайте кожен на своє крісло, масажисти зайдуть, коли ви будете готові. Вони пояснять вам, що робити.

Дивлюся 789 раз на телефон і кладу його в сумку. Ми роздягаємося, я беру в руки халат і блакитні паперові труси.

– Покажи мені свої, – кажу Дімі.

Ми дивимося на його труси, вони такі самі, як мої. Це стринги, що прикривають маленький клаптик тіла спереду. Стає смішно, але тут так темно, немає різниці. В ду́ші скрізь чуже волосся. Намагаюся нічого не торкатися, але мені доведеться скористатися рушником.

Лягаємо на кушетки боком одне до одного, я сміюся з трусів Діми. У цю саму секунду в кімнаті з’являється дві дуже привабливі дівчини в білих коротких халатах.

– Добрий день. Нас звати Настя і Юля. Ми проведемо разом із вами півтори чудові години, потім кожен із вас піде в бочку на прогрівання, – одна з них клацнула кнопку на магнітофоні, заграла східна музика. – Лягайте обличчям вниз.

Кладу голову в дірку. Одна з дівчат питає в Діми, як він любить, сильно чи ніжно. Відповіді не чую, бо у мене запитують те саме. В обличчя холодно. Дівчина бере в руки скраб і починає терти моє тіло, але я думаю не про своє тіло, а про тіло мого чоловіка, у якого три місяці (за моїми даними) не було сексу, з яким я навіть не цілувалася весь цей час. І думаю про його відчуття. Мені стає дуже тепло від натирання скрабом і дівчина просить мене перевернутися на спину, тобто голими грудьми і трикутничком трусів до неї. Боюся дивитись на чоловіка. Дівчина натирає мої п’ятки, потім стопу, між пальцями, йде вверх до колін, від колін до пахви, потім усе це робить із моїм животом і грудьми, переходить до рук і каже, що я можу сходити в душ і змити все це із себе. Я встаю, трохи ошелешена. Це якийсь акт любові, із двома незнайомими жінками й моїм чоловіком. Можливо, я так давно не мала тілесного контакту й мене не торкалися руки чужої людини, що я забула, як це приємно. Виходжу з душу й бачу очі Діми, він питає як я. Відповідаю «нормально» й не хочу знати, як він. Знову лягаю до дівчини, на мені мокрі труси, а голова в дірці. Чую хлюпання олійки, вона розливається моєю спиною. Масажистка починає інтенсивно мастити моє тіло. Не вірю, що в мого чоловіка не відбудеться нічого нижче поясу від такого хлюпотіння і тертя. Вимикаю увесь сплеск емоцій і даю собі установку, що не варто переживати. Усе це чавкання під музику справді триває півтори години. Потім я йду в бочку для зігрівання. Мені не тепло. Бочка зламалася, Діма каже «і слава богу, я вже втомився». Ми вдягаємося, п’ємо безплатний трав’яний чай, навколо нас мовчки сидять інші пари в халатах. Нарешті вся ця церемонія закінчується і ми йдемо в машину. Думаю, що це буде найдивніша розмова з усіх наших розмов.

Дивлюся на телефон і полегшено видихаю.

– Твоя мама прислала купу фотографій Маші, вона задоволена, пише, що заснула і що ми можемо не поспішати, все добре.

– Може, десь посидимо? Пів годинки?

– Давай краще посидимо пів годинки вдома, якось мені важко все це перший раз.

Виїжджаємо з двору салону краси, Діма вмикає тихенько музику.

– Тобі сподобалося? – дуже обережно питає Діма.

– Та наче. А тобі?

– Було дивно.

– Але приємно?

– Я, чесно кажучи, лежав там заради тебе.

– У якому сенсі?

– Хотів, щоб ти трохи відпочила.

– Тобто, тобі не сподобалося?

– Та було холодно, усе липке, потім ці труси, якась чужа жінка, Котику, я більше не хочу таке робити, якщо ти не проти.

– Я переживала, що ти збудився.

– О, це вже точно ні.

Удома було чисто. Маргарита Леонардівна прибрала весь одяг у шафи, помила посуду, зварила суп, помила підлогу, вичухала собаку та прочитала третину книжки про пологи.

– Як погуляли?

– Дякуємо.

– У нас усе було дуже добре, я хочу якось узяти Машу на цілий день, – сказала вона вже на порозі,

– Ну, якось, – відповіла протяжно я.

– Може, на цих?

– Да, мам, клас, – сказав Діма і поцілував маму в тім’ячко.

Я уважно подивилася на неї, здавалося, між нами зрушила крига, але для чого вона подарувала нам парний напіверотичний масаж.

Іду глянути на Машу й не прощаюся. Вона спить, як спить завжди. Трохи дивлюся на неї і помічаю в кімнаті казки, які принесла Маргарита Леонардівна. Розгортаю на сторінці про Лікаря Айболита. Навіщо дітям показувати, як зайчику відірвало ніжку, чому в Мойдодира істерика через якісь звичайні зуби, навіщо Коза-дереза така підступна і чому Дід із Бабою, які не мають дітей, люблять солом’яного бичка, вони поїхали дахом?

Сідаю біля Діми, він гладить мою руку. Я не відчуваю жодного бажання займатися сексом. Мені більше не потрібно ним займатися. Я просто мама. Тепер за графіком я роблю все, що завгодно, крім сексу. Забираю його руку й дивлюся перед собою. На тумбочці під телевізором стоїть мій натертий до блиску вібратор. Маргарита Леонардівна вимила і його. Ми сміємось.

– Давай потанцюємо.

– Як потанцюємо?

– Та просто, без музики, – каже Діма.

– Без музики?

Він притискає мене до себе й ми починаємо повільно танцювати.

– Здається, ми жодного разу після весілля не танцювали, – каже він.

– Здається, так.

Танцюємо без музики і я відчуваю, як у тілі щось пом’якшується. Крізь утому проривається ніжність.

– Хочеш, я включу ту пісню, під яку ми танцювали перший танець? – питає Діма. – Послухаємо через навушники.

Ми танцюємо під нашу пісню, я заплющую очі та пригадую той день, свою білу сукню, бабусині прикраси на мені, мою ще довгу косу, очі чоловіка.

– Котику, – кажу, – а ми будемо ще колись планувати вагітність?

– Ти хочеш?

– Думаю, так.

– Навіщо? У нас уже є Маша.

– Думаєш, відмовитися від цієї ідеї повністю?

– Але вже все сталося, навіщо нам повертатися до цього?

– Не кради в мене мрію завагітніти.

– Котику, ми стільки всього пережили, ти правда хочеш повернутися до цього?

– А як я можу не хотіти того, що так довго хотіла?

– Та ми старі та кволі, подивися на нас, ми ледь витримуємо все це. Послухай, я дуже люблю тебе і Машу, люблю, але це реально важко, хіба ні?

– Ти крадеш мою мрію.

– Котику, я нічого не краду.

– А що ти робиш?

– Не кричи, будь ласка, ти розбудиш Машу.

– Та ми ледь дихаємо.

– Добре, не зараз, але потім, за рік чи два.

– Не хочу, я справді більше не хочу бачити, як ти страждаєш. Якщо ми знову все це почнемо, я постійно переживатиму за тебе і твій стан, потім переживатиму всі дев’ять місяців вагітності, потім, коли будеш народжувати. Я не уявляю все це.

– Піду спати.

– Котику.

– Будь ласка.

Лягаю в ліжко й заплющую очі. Мені чотирнадцять, випускний, я закінчила дев’ять класів сільської школи. У село на канікули приїхали хлопці з великих міст. Серед них чи то Ігор, чи то Філіп, схожий на рудого з «Іванушек», він старший за мене на декілька років, розмовляє російською і багато мовчить. Я знаю харківський суржик, пасу влітку корів, море бачила раз, ніколи не була в дитячому таборі й не вмію цілуватися. Він підходить і питає чи може він зустрічати світанок. Не розумію чому він у мене запитує, бо світанок не мій особистий, він для всіх, але я киваю і ми мовчки йдемо. Усі п’яні, я в білій сукні й уперше в житті вийшла з хати на підборах. Світає, страшенно хочу спати, чи Ігор, чи то Філіп не зводить із мене очей, думаю, що це любов, що він проведе мене додому, ми поцілуємося, потім одружимось, я переїду жити в Харків, у нас народяться спершу хлопчик, а потім дівчинка. Він проводить мене сонну до подвір’я і каже «зараз я тебе поцілую», я стискаю очі й рот і чекаю. Він якимось чином засовує мені весь свій язик у рот і щось там ним шукає, я чекаю, коли він нарешті заспокоюється, питає чи вперше я цілуюся, бо щось не дуже схоже; не знаю, як краще відповісти, тому кажу словами всіх акторок з усіх фільмів «ти був неперевершеним».

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!