Жінки УПА. «Що спонукало мене обрати шлях, який з самого початку віщував багато трудів і небезпек?»

від | Лис 18, 2021 | Фемкульт, Статті

На онлайн-платформі Takflix вийшов короткометражний історичний фільм «Схрон», який став найкращим фільмом Національного конкурсу кінофестивалю «Молодість» 2020 року. Фільм розповідає про загін українських повстанців, які разом із вагітною дружиною командира переховуються у криївці від загону НКВС. Однак один із них приховує велику таємницю.

Режисерка фільму Оксана Войтенко

Режисерка фільму Оксана Войтенко розповіла, що джерелом натхнення стала історія діяча ОУН-УПА Ярослава Мельника, який переховувався у криївці разом із дружиною та немовлям. Однак під час роботи над сценарієм Оксана дослідила багато спогадів учасників та учасниць подій. За словами режисерки, якщо спогади чоловіків, особливо командирів дуже ідеологізовані та категоричні («є ми – борці за свободу України, і вони – всі підступні вороги»), то спогади жінок – про переживання, роздуми, емоції, розмови, побутові умови, стосунки між повстанцями.

Зйомки фільму «Схрон»

«Не можна сказати, що у сценарій фільму покладено якісь конкретні події зі спогадів жінок-підпільниць, швидше, вони задали точку зору авторської групи на тему УПА – не ідеологізовану, а людяну. Мені здається, що тільки саме через «негероїчних», інклюзивних героїв можна повноцінно розкривати такі суперечливі та ідеологізовані як із російської, так і української сторони теми української історії та сучасності», – каже Оксана Войтенко. Розповімо про чотирьох жінок УПА, які надихнули режисерку під час роботи над фільмом.

Марія Савчин (1925-2013)

«На схилі життя вертаюсь думками до початків свого свідомого буття з надією знайти відповідь на питання: чому моє життя склалося так, а не інакше? Що спонукало мене обрати шлях, який з самого початку віщував багато трудів і небезпек? Був це романтизм, а також і реальність доби?» З цих слів розпочинаються мемуари Марії Савчин, політичної діячки, дружини полковника УПА Василя Галаси та лицарки Бронзового Хреста Заслуги.

Марія народилася і виросла на Львівщині в селі Задвір’я. У 1940-х роках Марія стала провідницею підпільного юнацтва ОУН у Львові та зв’язковою референтури Служби безпеки у Крайовому проводі ОУН. Саме там, у підпіллі, вона зустріла Василя Галасу, полковника УПА, за якого вийшла заміж у 1945 році. Через рік у подружжя народився син. Найбільша трагедія сталася у житті Марії в 1947 році. В той час вона перебувала разом із сином у Кракові, де її затримали співробітники Міністерства державної безпеки СРСР (МДБ). Вона розуміла, що не зможе втекти з сином і що на неї чекають тортури, аби вивідати про місце перебування чоловіка. Вона втекла. Але відтоді більше ніколи не бачила свого сина.

Після цих подій Марія разом із чоловіком перебувала у підпіллі в Карпатах, на Волині та Поліссі. В них народився другий син – Петро. Та 1953 року Марію Савчин та Василя Галасу схопила оперативна група МДБ. Керівництво МДБ запропонувало вислати кур’єра від імені Василя у США для встановлення контакту із закордонним представництвом Української головної визвольної ради. Полковник погодився за умови, що цим кур’єром стане його дружина, намагаючись у такий спосіб врятувати її. Так Марія опинилася в США, та їй знову довелося розлучитися з сином, якого взяли до себе родичі Василя. Жінці вдалося розповісти на Заході про плани МДБ щодо знищення українських визвольних осередків за кордоном. Вона залишилася жити у США і вела там активну громадську діяльність, стала головою відділу Союзу українок Америки.

Марія Лабунька (1924-1996)

Марія Лабунька народилася на Івано-Франківщині. Під час Другої світової війни Марія приєдналася до Юнацтва ОУН, у 1944-46 роках під псевдонімом «Ірина Сурмач» очолювала жіночу мережу ОУН. Взимку 1946 року, коли жіноча мережа ОУН була розформована, Марія офіційно увійшла до складу УПА.

 

Головним завданням дівчини стала підготовка «Актів польсько-більшовицького терору». Разом із подругою вона писала їх у криївці у Синявських лісах. Найважче далася Марії самотня зима у криївці у 1946-47 роках. До неї навідувалися повстанці, приносили продукти та воду. Та під кінець зими почалися облави і дуже сніжило – зв’язок перервався. Як писала Марія у своїх спогадах: «А тоді прийшов час, що мені забракло води… десь на початку березня я ще мала трохи води, а дальше не стало ні краплі… вічко до криївки так було примерзло, що його не можна було зсередини відкрити». Дівчину знайшли непритомною у криївці, у якій та непритомною пролежала 14 днів.

Після операції «Вісла» підпільники Закерзоння мали три шляхи подальшої боротьби: продовжити боротьбу у цьому краї, в УРСР чи на Заході. Марія разом із декількома іншими членами УПА обрали третій варіант. У 1948 році їй вдалося потрапити у Західну Німеччину. Там Марія вступила на історично-філософічний факультет Українського вільного університету в Мюнхені. В 1955 році Марія Лабунька переїхала до США, де працювала вчителькою та стала членкинею Союзу українок Америки.

Галина Коханська (1926-1993)

Зі спогадів сучасників, Галина Коханська була безстрашною жінкою, завжди у військовій формі та з пістолетом. Найбільше про її життя відомо з її автобіографії «З Україною у серці». Свої мемуари Галина розпочинає з описів родинного дому. Найбільше вона розповідає про свого старшого брата Івана, який сильно вплинув на її виховання. Іван Коханський був членом ОУН із 1929 року, тому й не дивно, що Галина вже у 17 років долучилася до національно-визвольної боротьби.

Але ще до вступу в ОУН Галина Коханська пережила багато: прихід до Луцька радянської влади, тотальні репресії серед населення, розстріл батька, початок війни СРСР і Німеччини та смерть брата (Іван помер у 1939 році від туберкульозу). Та це не зломило Галину – в 1942 році вона стає рядовою Володимирської жіночої юнацької мережі ОУН під псевдонімом «Орися». В лавах ОУН-УПА вона була три роки і за цей час стала легендарною розвідницею округу «Січ-Степ». У 1945 році в бою з НКВС «Орися» була поранена та потрапила в полон. За рішенням військового трибуналу вона була звинувачена у зв’язках з УПА та приналежності до ОУН і мала відбути покарання – 15 років каторжних робіт на Воркуті.

«Я відбула одинадцять років, п’ять місяців і дев’ятнадцять днів… Ніякої радості я не відчула, надто довго я чекала, була якась розгублена, не вірила в реальність того, що тепер я вже вільна», – опише у своїх спогадах Галина Коханська реакцію на новину про дострокове звільнення. Після каторги вона повернулася додому на Волинь, до матері. Жила в Луцьку, де і була похована.

Людмила Фоя (1923-1950)

Людмилі Фої було тільки 18 років, коли німецька окупація прийшла до Києва. 1942 року дівчина вступила до Київського медичного університету і потрапила в активне студентське середовище, де стала членкинею націоналістичного молодіжного руху. Того року Людмила була зв’язковою та брала участь у роботі пропагандистської референтури.

1943 року Київ звільнили радянські війська, але для українського національного руху це означало лише одне – з’явився новий окупант, з яким треба боротися, і Людмила активно взяла участь у цій боротьбі. 24 січня 1944 року Людмилу арештували за антирадянську діяльність. Два місяці тривали допити. Та у НКВС вирішили, що дівчина буде кориснішою як агентка у боротьбі з ОУН. Людмила Фоя вийшла на волю як агентка «Апрєльская». Її завдання – налагодити контакт між мережею ОУН на Волині та підпіллям у Києві, яким керувало НКВС.

Щойно дівчина потрапила до відділу УПА, вона одразу зізналася про завдання НКВС. Їй повірили. І тоді почалося життя Людмили Фої як подвійної агентки. Вона неодноразово звітувала керівництву в Києві, та не була розкрита. Через якийсь час керівник Людмили в УПА вирішив, що вона зробила достатньо, й агентка «Апрєльская» зникла з радарів НКВС. 6 серпня 1946 року Людмилу Адамівну Фою оголосили у всесоюзний розшук. Його взяв під особистий контроль міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Савченко. Тим часом дівчина поринула у підпільну роботу, під псевдонімом «Перелесник» вона працювала у структурах пропаганди, зокрема як літературний редактор журналу «Молодий революціонер», видала низку художніх новел про визвольну боротьбу. В той час радянський уряд посилив боротьбу з УПА, все частіше ставалися бої з чекістами. Під час одного з цих боїв Людмила загинула – у віці 26 років.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!