Майже доросла: Жінки згадують мас-культуру, що їх формувала у підлітковому віці

від | Лис 16, 2021 | Читати, Фемкульт

«#майже_доросла: книжка про дівчат і для дівчат» — нова книжка письменниці та журналістики Ірини Славінської. Це посібник-подруга для дівчаток, які переживають кризу підліткового віку з усіма тілесними та психологічними трансформаціями. У книжці зібрані рішення всіх базових криз дівчат-підлітків нового покоління: від основ цифрової безпеки, розпізнавання аб’юзу й булінгу до ролі жінки у феміністичному дискурсі.

Книжка відповідає на актуальні запитання підлітків про те, чи дійсно канони інстаграм-краси є реальним відображенням речей, як пояснити батькам, що бути у тренді — це спроба соціалізуватися (і без цього вже ніяк), і в яких напрямках (окрім куховарства та виховання дітей) можна реалізуватися сучасній дівчині, яка прагне вирости сучасною жінкою.

Бо «доросла самореалізована жінка» — це результат того шляху від підліткових страхів та невпевненості до прийняття себе, свого тіла, усвідомлення особистості.

П’ять жінок, які вже пройшли шлях до самореалізації, розказали про те, як відбувалася їхня підліткова трансформація, чи читали вони тоді спеціальну підліткову літературу, якою вона була, чи давала маскультура відповіді на їхні підліткові запитання і, власне, яких «уроків» (у книжках, фільмах) їм найбільше не вистачало у підлітковому віці.

Про час, на який випав підлітковий вік

Ірина Славінська, письменниця, журналістка, виконавча продюсерка Радіо Культура, учасниця кампанії проти сексизму «Повага»: 2000 року мені тринадцятий минало. Можна сказати, що я як дівчина-підліток бачила весь шарм початку міленіума. Хоча жалкую, що не маю особистих спогадів про бум української літератури та інших видів мистецтв протягом 1990-х. Тож чимало знакових романів я прочитала вже першокурсницею 2004 року, а про легендарні фестивалі чи перформенси чула, хіба що від старших друзів. Цю бентегу за непрожитими цікавими часами, за відсутнім досвідом я інколи відчуваю.

Ірина Славінська, письменниця, журналістка, виконавча продюсерка Радіо Культура, учасниця кампанії проти сексизму «Повага»

Дарка Озерна, медична журналістка, біологиня і популяризаторка здорового способу життя: Моє навчання у школі припало на 90-ті й ранні нульові, і це було на окраїні Запоріжжя.

Оксана Мороз, письменниця, засновниця волонтерської ініціативи з інформаційної гігієни «Як не стати овочем»: Моє дорослішання припало на 90-ті. Це було «весело». Коли мені було 10 років, народився мій молодший братик. І, оскільки батьки цілодобово працювали, аби забезпечити родину, майже все виховання брата лягло на мене. Це був такий момент, коли потрібно було виконувати всі дорослі обов’язки.

Тетяна Трощинська, журналістка, головна редакторка «Громадського радіо»: Моя юність припала на кінець 80-х – початок 90-х. Це ті часи, які сучасним підліткам видаються як щось «динозаврівського періоду». Це час «пєрєстройки». Час, коли відбувався величезний злам для наших батьків.

У мене обидва батьки – історики. Й у мене вдома на той час постійно були щоденні відкриття, пов’язані з розвалом радянської системи, системи тоталітаризму. І ці відкриття не стосувалися окремо якихось підліткових моментів. Уже в дорослому віці я можу переосмислити це як крах уявлень про цю «тюрму народів» і перші думки про свободу. І ці думки (про те, що люди не обов’язково мають ходити строєм у піонерському галстуку, не маючи права на власне мислення) великою мірою, коли ми говоримо про якісь історичні процеси, зароджувалися саме в цей період.

Загалом період мого дорослішання – це той час, коли була туш «Ленінградська», на яку треба було поплювати і потім змити, щоб не побачили вчителі. І це той період, про який я зараз можу розповідати винятково як про щось надзвичайно екзотичне для сучасного підлітка.

Про книжки, на які спиралися, коли дорослішали

Ірина Славінська: Я читала все, що було вдома — це доволі типова бібліотека людей, які діставали книжки. Чимало перекладної класики, Кобзар, непогана добірка детективів. Моруа, Дюма, Жуль Верн, Джек Лондон, Фенімор Купер. Звичайно, всі дівчата мого віку точно читали історії про Анжеліку, які в усіх були вдома. І я тут не виняток. Але головна моя радість — читання збірок міфів (особливо Давньої Греції) та енциклопедій.

Дуже важливим для мого читання також був доступ до публічних бібліотек — і Данте, Мольєр, Боккаччо, Гюго, Золя, яких я там вперше взяла до рук. Опорою відчувалися тексти Бодлера, Вайльда, Ремарка — такий трохи дитячий список. Згодом стало ясно, що опора — це античні трагедії, Леся Українка, Маргеріт Дюрас, Марсель Пруст. І читання сучасної української літератури — щось як улюблені тексти, щось як можливість бути в контексті та поміж своїх.

Дарка Озерна, медична журналістка, біологиня і популяризаторка здорового способу життя

Дарка Озерна: Я досить мало читала в шкільному віці. У батьків була стандартна постсовєцька бібліотека, і коли я перечитала в молодшій школі все пригодницьке, потім трохи фантастики, Агату Крісті й трохи біографій, нічого більше не подобалося. Починаючи з восьмого класу, я читала переважно університетські підручники з біології. Тобто особливо ні на що не спиралася.

Моя подруга в універі уже наслідувала Скарлетт О’Хара – така ж токсично-фемінна маніпулятивна поведінка. Тоді я прочитала цю книжку, і це були неоднозначні почуття. Страшенно злилася і дратувалася на подругу, що та така хитра і працює за умовною методичкою Скарлетт. І на себе злилася, що я отак не зможу.

Дарина Дмитрієвська, сімейна лікарка, популяризаторка доказової медицини та сексуальної освіти: Моє дорослішання — це початок 2000-х років. Жодної книжки про підліткові кризи у мене не було взагалі, як і журналів, публікацій. У шостому класі один раз приходили представники компанії Always щось розказати про менструації. Хлопців вигнали, нам роздали брошури, які ще довго лежали вдома.

Оксана Мороз: Я тоді запоєм читала все, що стосувалося книжок, які рекомендували у школі. Це був той період, коли все, що стосувалося відпочинку, в мене асоціювалося з книжками. Тому що телевізору тоді не було. І книжка замінювала все, що стосувалося культури. У нас була хороша бібліотека, і я перечитала все, до чого змогла дотягнутися. Переважно це була українська, світова література. Дуже любила детективи.

Тетяна Трощинська: Якщо говорити, на чому ми зростали, то це було зростання на умовних піонерах, комсомольцах, партизанах. І тут раптом з’являється, припустимо, газета «Спід-інфо». І в країні, де «сексу немає», раптом з’являється слово «секс». І його починають писати. Звісно, це все було абсолютно далеке до сексуального виховання. Поняття гендерної чутливості на ті часи не проєктувалося в принципі. Досить складно уявити, що ті речі, про які я говорю зараз зі своїм 17-річним сином чи зі своїми студентками, хтось у ті часи обговорював би зі мною чи з моїми однолітками.

Про «енциклопедії для дівчат» та подібні «посібники»

Ірина Славінська: Мені здається, що в поколінні 30-річних немає дівчат, яким би не дарували таких книжок. У цих енциклопедіях було чимало шарму, адже вони пропонували бодай маленьку, пунктиром, але розмову про те, про що в школі мало говорили. Наприклад, якісь базові речі про фізіологію. Але вся можлива користь читання таких книжок нівелювалася стереотипами, яких там було напхано чимало. Усі ці енциклопедії містили одну доволі зрозумілу траєкторію дорослішання. На щастя, масова культура вже пропонувала чимало альтернатив бодай у голлівудському кіно та серіалах: від «Ділової жінки» до «Беверлі Гілз» із «Друзями».

Дарка Озерна: У мене була книжка «Золушка становится принцессой» – книжка для дівчат про те, які бувають фасони спідниць, які прикраси краще вішати на коротку чи, навпаки, довгу шию, чому потрібно вміти добре готувати і як від солодкого вилазять прищі. Після тої книжки я навчилася робити піцу за тамтешнім рецептом і мріяла про якісь елегантні лахи.

Кілька років тому Ірина Славінська запостила уривок з тої книжки, я його впізнала, і тепер із висоти 35+ років посміялася зі змісту «посібника». Але тоді це було ок-норм.

Ще одна книжка була. Її знайшла моя подруга-Скарлетт в електричці – «Настольная книга стервы». Написана російською журналісткою з невеликого міста. Книжка про те, що треба стежити за собою, натирати нігті лимоном, у вихідні купувати білизну, а якщо в чоловіка з’явилася коханка, то знайти його ж заначку і купити йому ж дублянку. Аби він не купив коханці шубу. Я тоді жила в гуртожитку, мала одну пару штанів і два вишневих светри, і все було сумно. Я теж хотіла стежити за собою, мати червону помаду і купувати білизну.


Дарина Дмитрієвська, сімейна лікарка, популяризаторка доказової медицини та сексуальної освіти

Дарина Дмитрієвська: Енциклопедій для дівчат у мене наче не було, але то й добре, мабуть. Бо адекватної інформації у подібного штибу книжках, які були в моїх подруг, я не бачила.

Тетяна Трощинська: Увесь досвід, який ми могли отримати від подібних тогочасних журналів та порад старшого покоління – це те, що необхідно мати пристойний комсомольский чи піонерський вигляд та не псувати той вигляд червоними губами, наприклад. І якщо комусь пощастило мати більш прогресивних батьків, то на такі теми дорослішання можна було трішки поговорити лише вдома.

Про журнали, на яких зростали

Ірина Славінська: Пригадую журнали Cool і Cool Girl, там були постери зірок і якісь огляди новин культури. Пам’ятаю перші глянцеві журнали: вони були дорогі, тому ними зазвичай мінялися, тобто про свіжий випуск глянцю ми якось і не думали. Пригадую, що також я читала газети, які собі купували батьки. Так я навчилася читати новини. Можливо, саме звичка читати навіть не дуже зрозумілі статті про політику стала однією з вирішальних для мого майбутнього.

Дарка Озерна: Журнали були Cool, Cool Girl та «Наталі», газета «Теленеделя». З преси формувалося уявлення, що головне в житті – то стосунки, хлопці, лахи і макіяж, і бути стрункою та з великими цицьками.

Оксана Мороз: Насправді, це вже був студентський час, коли в мене з’явилися такі журнали. Тоді зі стипендії я завжди купувала газету «Бізнес». Я тоді, напевно, не розуміла 60-70% написаного, але мені дуже цікаво було це читати. І це стало для мене дуже хорошим підґрунтям.

Тетяна Трощинська: Журнали, на яких ми зростали, – це «Юний технік», «Ровесник», «Юность». У цих журналах переважно розповідали про такі собі відмінницькі невротичні досягнення і дуже мало про те, що дійсно цікавило підлітків у той момент.

Про фільми та серіали, які дивилися у підлітковому віці

Ірина Славінська: Телебачення в той час — головний медіум. Кінотеатри не були функціональними, і я добре пам’ятаю час, коли в кінотеатри не ходили. І зміну часу, коли почали працювати перші оновлені кінозали, але купити квиток у кіно було синонімом дорогого відпочинку. На ТБ ми всі дивилися однакові фільми та телепрограми, тому це ставало частиною спільного культурного простору. Звичайно, там були «Альф», «Беверлі Гілз» і «Район Мелроуз», «Друзі» і щось іще, вже не все можу згадати. Також були фільми, які часто показували, тому їх бачили всі: щось типу «Міцного горішка», «Термінатора» чи «Красуні» з Джулією Робертс.

Фактором відмінності й джерелом меншої попсовості були салони прокату відеокасет. Саме так я подивилася свої перші фільми Кіри Муратової, Тарантіно, Соррентіно, Бертона, Кустуриці, Вачовскі, Коенів, Годара. Когось вже більше не дивлюся, а з кимось залишаюся досі.

Дарка Озерна: Моє щастя, що в нас погано працював телевізор. Я дивилася «Династію», потім «Район Мелроуз» та «Доктор Квін, лікарка» (назва була «жінка-лікар», типу того). Мексиканські і бразильські серіали не рахую, вони були надто гротескні, аби шукати там рольові моделі.

З серіалом «Доктор Квін» я захотіла бути лікаркою. Але не стала, хоча вступила до медичного, але в останній момент обрала класичну освіту.

Ще з серіалів про середній і заможний клас у США я зробила висновок, що теж хочу мати якусь хорошу роботу, бути при цьому красивою і жити в гарному будинку, а не в хрущовці. Ще була «Нікіта» про секретну агентку і «Секретні матеріали». Там були круті чувіхи. Бути такою ж тренованою, як героїня Вети Вілсон, я і не мріяла. Але руденька Скаллі чимось мене нагадувала, і я теж так хотіла ганятися за упирями.

Дарина Дмитрієвська: Я взагалі не можу сказати, що був хоч якийсь фільм, серіал, який би мені щось дав у сенсі сексуальної освіти, дорослішання, розуміння організму. Усе якось приходило саме, просто через спостереження за життям. Я непогано знала анатомію, любила біологію, а потім взагалі вступила в медичний ліцей. Як не дивно, теми тілесності загалом не були для мене страшним табу, а втім, недостаток сексуальної освіти таки негативно вплинув на особисте життя, і лише останні кілька років із цим стало більш-менш непогано. Зараз літератури, відео набагато більше. У мене зростає семирічна донька, і в неї вже є адекватні її віку книжки на цю тему.

Оксана Мороз, письменниця, засновниця волонтерської ініціативи з інформаційної гігієни «Як не стати овочем»

Оксана Мороз: Із цим було важко. Десь до 24 років у мене не було телевізора. Коли ми жили в 90-ті, це був дуже старий радянський телевізор, що більше не працював, ніж працював. Тому фільми, серіали того часу стали такою прогалиною в моєму житті.

Про те, яких героїнь та яких уроків у книжках та фільмах найбільше не вистачало у підлітковому віці

Ірина Славінська: Мені дуже бракувало героїнь, схожих на мене. Було чимало історій про любов або пригоди, але було мало історій про дівчат, які читають книжки. Але я таки дочекалася. В 13 років мені у Франції вперше потрапив до рук «Гаррі Поттер». Там була Герміона, і це була любов.

Дарка Озерна: Я не бачила моделі асертивної поведінки. Всюди були драма, надрив, скандали, розбірки, страждання, самогубства. Ще російська література у школі. Спершу я думала, ну що ж вони всі такі тупі? Ну можна ж поговорити? Але так ніхто ніде не робив. Мені довелося цього вчитися в дорослому віці на власному досвіді.

Докторка Квін роками дивиться на удівця-красеня Саллі. Нікіта закохана у свого тьютора-напарника, але всі страждають. Скаллі і Малдер жодного разу не поцілувалися, теж мучаться. Єдині адекватні герої були негативні – впевненість у собі та асертивність йшли в парі з не надто гарними намірами та, все одно, маніпулятивністю.

З кіно я зробила висновок, що чоловіки морозяться і бояться упирів із терористами менше, ніж почуттів і жінок. Ще я багато дивилася франко-італійського кіно.

Оксана Мороз: Тут маю думку досить прозаїчну. Я гадаю всі в підлітковому віці мають прочитати «Колгосп тварин» Орвелла. Бо там зображена модель суспільства нашого суворого світу, яка без прикрас зображує, що відбувається в житті.

Про те, яку сучасну книжку, фільм або серіал хотіли б показати собі у підлітковому віці

Ірина Славінська: Список був би довгим, адже за ці 10-15 років з’явилися важливі фільми про яскравих жінок, без яких сучасний світ годі собі уявити. Думаю, це були би «Приховані фігури» та «Суфражистка», серіал «Сексуальне виховання», а також дуже важливий для мене фільм «Погані дороги» Наталки Ворожбит. І ще «Невидимі жінки» Керолайн Перес. Плюс декілька байопіків: про Фріду Кало, Вірджинію Вульф. І ще я чекатиму на появу таких байопіків про Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Наталю Кобринську, Мілену Рудницьку.

Оксана Мороз: Це Орвелл, Гакслі. Орвелл взагалі став такою моєю прогалиною, бо з ним я ознайомилася вже в дорослому житті. І це те, що я б точно порадила собі прочитати у підлітковому віці. Це книжки, які дуже структурували багато чого в моєму житті. Я б рекомендувала їх навіть попри їхню жорстокість, бо це про те життя, до якого не дуже готові підлітки, але яке варто показувати, аби потім цей «дивний новий світ» не став для юного світогляду жорстокою несподіванкою.

Тетяна Трощинська, журналістка, головна редакторка «Громадського радіо»

Тетяна Трощинська: Мені на час свого підліткового періоду дуже бракувало всього того, що нині дають освітні курси. Починаючи з наснажливих лекцій типу TED і можливості читати будь-яку літературу. Чого не було тоді і що є зараз – це мережеві моменти. Зараз і комунікаційні досягнення, і розвиток комунікаційних можливостей дає змогу підліткам спілкуватися і ділитися інформацією одне з одним. У період моєї юності ми писали в зошиті-одкровеннику від руки про те, який хлопець чи дівчинка нам подобаються в класі, та передавали цю інформацію одне одному з рук у руки.

Чого мені тодішній точно бракувало, то це розуміння, що досвід дорослих дівчат та жінок точно знадобиться у майбутньому. Мені бракувало цієї солідарності, яка могла б просто передаватися, як мудрість. Так, підлітки не завжди готові чути поради, бо не завжди ця порада потрібна. Але інколи потрібно просто вухо або плече, чи хустиночка, щоб витерти сльозу, або усмішка, щоб разом посміятися, усіх цих речей тоді не було, вони не практикувалися на суспільному рівні. Тому для мене найбільше досягнення сьогодення у сфері дівочого підліткового виховання – це та людська мережа, яка починає зараз активно формуватися.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!