Рециклінг стосунків, або Розірвання шлюбу. Зі збірки «Бог на 60 відсотків»

від | Лис 12, 2021 | Жіноча бібліотека, Фемкульт

У збірці есеїв «Бог на 60 відсотків» Ганна Улюра проникливо, іронічно та сміливо пише про всі аспекти соціального життя через власний пережитий досвід. Напрочуд неординардний та інтелектуальний погляд на важливі і буденні речі, спостережливість до людей, вміння відчувати поп-культуру і сучасність, по-справжньому захоплюють читачів та читачок.

«Шалено люблю підслуховувати — людей, книжки, кіно, поп-культуру.К ожен раз важливим виявляється почути не те, що тобі призначене, пригладжене відповідно до комунікативних і моральних норм,— важливо випадково почути щось замовчуване, соромне, непристойне. Кожна людина, книжка, кіно, поп-сюжет таке містять. І найцікавіше в книжці не «що хотів сказати автор», а «що не хотів сказати автор, та випадково проговорився».

І так, я свідома, що і ця книжка містить чимало такого «випадкового», що не хотіло бути озвученим, але прозвучало. Коли ти підслуховуєш щось таємне в людині і в книжці, і в кіно, і де завгодно, то розплачуєшся тим самим: відвертістю за відвертість. Щоби трактувати чужі історії, доводиться щоразу переказувати свою. Пережиті мною досвіди так чи інакше стали поштовхами для цих есе. Але ця книжка не про мої досвіди» .

Публікуємо уривок.

Рециклінг стосунків, або Розірвання шлюбу

Один із найскладніших моїх психологічних досвідів: черга в очікуванні на розлучення. Районний РАЦС, сірий коридор, непримітні двері. Напроти дверей «реєстрація розірвання шлюбу» – двері «реєстрація смерті». А от «реєстрація народження» і заявки на шлюб приймають уже в іншому крилі. Чистих від нечистих відділили: магічний ритуал почався. Це кімната для тих, хто розлучається полюбовно, за згодою сторін тобто. Усі тут добровільно, і всіх по парі.

Мені тридцять років, і я в тій черзі, здається, наймолодша. Ми з моїм майбутнім колишнім чоловіком робимо вигляд, що ледь знайомі, адже десь так воно і є. Перед нами ще чотири пари. Одна з пар теж розігрує ситуацію «випадкові знайомі». Ще двійко регочуть голосно з власних несмішних дотепів, демонструючи шалену радість бозна від чого. Ще одна пара відчайдушно фліртує, і видно, що своє розлучення вони святкуватимуть прощальним сексом. Одна жінка плаче, а чоловік дивиться на неї впритул і мовчки. Я спостерігаю за жінками в черзі – їм усім незручно і соромно. Цей колективний нерозділений сором можна побачити. Переможців-по-життю тут немає.

Підписання паперів тривало максимум три хвилини.

Минуло більше десяти років. І те відчуття пекельного нерозділеного сорому нікуди не поділося: за себе, за нього, за жінку, яка плакала в черзі, за жінку, яка реготала в черзі… Розлучення – привілей. Необхідність. Соціальний подарунок. Механізм захисту прав людини. Зрештою, одна з базових ліберальних свобід. Це політична і юридична перемога для емансипації особистості. Тільки не було в тому коридорі переможців – привілейованих і захищених. Між іншим, перший закон, який дозволяв жінкам користуватися правом на громадянське розлучення нарівно з чоловіками, датується лише 1937 роком. Хоча вже в середині ХІХ ст. на церковних розлучень на кожного знову-вільного чоловіка припадало двійко розлучених жінок. І в мене вселяє, наприклад, щирий жах усвідомлення того, що в Ірландії розлучення дозволили 1997 року, дев’яносто сьомого, тисяча дев’ятсот.

Приятелька, яка живе десять років у позірно-благополучному шлюбі, якось порівняла перший день після заміжжя з тим, як прокидаєшся в реанімації: все уже сталося, все уже не буде, як раніше, але ти вижила, от і живи тепер з цим. На що, цікаво, в такій аналогії буде подібний перший день після розлучення? Як у старому анекдоті: «Пацієнте, не сперечайтеся, лікар сказав у морг, значить, їдемо в морг»?
Розлучення як право на помилку і право на щастя трактують віддавна. Вас не бентежить така синонімія – помилка і щастя? Надибала цікавий факт. Під час Другої світової війни нова влада забороняла на окупованих територіях розлучення для місцевого населення. Таким був спосіб контролювати переміщення негромадян. Але це потужний спосіб психологічного контролю насамперед – наочне позбавлення права на приватність. А чим іще є війна, як не порушенням насамперед цього права – в межах однієї особистості, в межах цілої держави?

У румунської поетеси Міруни Влади є неймовірно сильна і страшна книжка. Вона зветься «Боснія. Розділ», і друге слово там можна перекласти як «розлучення». Міруна приїхала до Сараєва учитися і працювати, а головне, щоб пережити наслідки складного розставання. І тут, у Боснії, вона почала всюди бачити сліди недавньої війни, слухати свідчення тих, хто уцілів. Вона слухала жінок, які пройшли через війну. І прийшло розуміння: вони розповідають історію таких емоційних станів, які їй зараз дуже знайомі,– офіційний розрив стосунків. Ті два розділи в книжці (про війну і про розірвання шлюбу) виявилося на диво співзвучними.

Хтось дорікнув Міруні Владі, що вона профанує тему «наслідки війни», дорівнюючи її до переживання неуспішного шлюбу. Хтось не тямить, що говорить, за відсутності досвідів і першого, і другого. Головне, що переживають ті, хто вижив,– це сором. Залюбленість у власні й чужі травми означає, що у тебе проблеми з самооцінкою. Це майже цитата з Міруни Влади. Вона тонко не уточнює: про завищену чи занижену самооцінку тут ідеться.

Те, чим ми володіємо, надає нам престижу. Посилює соціальний і символічний статус, піднімає самооцінку. Велика квартира в доброму районі, новеньке авто, актуальний ґаджет, вечеря в модному ресторані – ми цим володіємо, це визначає нас. Втім, відмова від володіння теж є жестом престижу. Відмова від дорогої натуральної шуби, відмова від неекологічного авта, відмова від вечері з м’ясом – усе це є престижним, але за умов, що ми можемо цим володіти. Пам’ятаєте той пафосний тон, яким у мильних операх супроводжується фраза «Я вимагаю розлучення», і драматична пауза по тому? Той пафос і означає: можу бути в шлюбі і не хочу, можу розлучитися і роблю це.

Питання наразі таке: розлучення – залишковий капітал щодо володіння чи щодо відмови від володіння?
Біля центрального київського РАЦСу (того, який звуть «бермудським трикутником») є фонтан, прикрашений скульптурою, що викликає саркастичну посмішку киян від початку 1980-х. Там стоїть самотня жінка з дитиною. От вам злилися в наочному екстазі престиж відмови і престиж володіння. І ще один приклад наочності престижу володіння і відмови. Для того, щоб укласти і розірвати шлюб, громадяни мають сплатити державне мито. У випадку одруження воно становить 85 копійок, розлучення коштуватиме 8 гривень 50 копійок (в РАЦСі) і 768 гривень 40 копійок (в суді). Все порахували. І ще два казуси. Розірвання шлюбу навіть у тих країнах і в ті часи, коли та процедура була максимально складною, передбачало одну базову причину: порушення святості шлюбу, перелюб, коротше. Тут цікавинка: Священний Синод, що відав розлученнями, в статуті 1913 року оговорював: якщо в шлюбі обидва партнери є перелюбниками, розлучення не давати, хай так і живуть далі в повній синхронії обоюдного гріха. Всіх поділили на пари. В нашому сучасному уже Сімейному кодексі, де йдеться про процедуру розлучення, є конче оптимістичний параграф «Примирення подружжя і скасування процесу розлучення».

Там обговорюється один симпатичний момент: при скасуванні розлучення шлюб рахується від дати весілля, а не відтоді, як поновили зв’язок, зупинивши розрив. Обнулитися нікому тут не дозволяється: якщо хочете собі право на помилку, то будьте ласкаві отримати в комплекті і право роботи над помилками.
Гармонія, здається. Зрештою, якраз про гармонізацію процесів і життів при розлученні ж і йдеться.
Розлучення є механізмом не правової, а екологічної по суті свідомості. Сортуєш, паруєш, рециклюєш, грамотно споживаєш, переробляєш, використовуєш, лагодиш, використовуєш, лагодиш, переробляєш – нічого не викидаємо і не відкидаємо. Перелицьовуємо стару кофтинку, робимо з неї красиву торбу, ріжемо торбу на серветки, переробляємо серветки на кухонні ганчірки, плетемо з клаптиків хідничок… Аж до того моменту, коли річ уже не можна використати. В екології речей-і-стосунків речі-і-стосунки зберігають, допоки вони корисні, але використовують їх уже не за першопризначенням. Ніколи вже не буде, як було, але щось та й буде натомість… Я утрирую, ви ж зрозуміли? Розлучення як рециклювання шлюбу – це гротескний погляд збоку. Ну, майже він.

Бесідую з малознайомим чоловіком. Він розказує, що сів був писати список, скільки людей відмовили йому, скільком відмовив він, і порадувався тоді, як приблизно п’ятдесят на п’ятдесят склалося.

– Дай-но я припущу, що ти переживаєш неприємний розрив і не ти є його ініціатором.
– Це так очевидно?
– Так,– кажу,– саме тоді такі списки і складають.
– Бо треба глянути, чи все в цьому світі справедливо!
– Саме так, я і кажу, якраз коли покидають тебе, тобі стає страшенно важливим питання справедливості.
–Збиткуєш із мене?
–Хіба що трішки.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!