«Бог вам суддя – носити у селі блискучу курточку». П’ять історій блогерок, які живуть у селах

від | Лис 12, 2021 | Дівчина говорить, Її історія

Стереотипи про блогерку, яка ходить на вечірки та рекламує усякий мотлох. Стереотипи про село, де немає ні роботи, ні дозвілля, ні майбутнього. Стереотипи про жінку, яка не може досягнути успіху апріорі, бо вона жінка.

Так багато упереджень перетнулися на одній темі: блогерка із села.

Ще кілька років тому їх на пальцях можна було перерахувати, а сьогодні жінки успішно будують життя та бізнес у селі, вільно розповідаючи про це на велику аудиторію. І несуть свою філософію в маси, заражаючи усіх навколо любов’ю до індиків та курей, ранків у лісі та вечорів над річкою, перців та хризантем.

Ми розпитали п’ять українських блогерок про переїзд до села, будні у житті та інстаграмі, факапи та досягнення.

Софія

@kru_sof

«Бізнесмама, яка одягається на секонді» — так сама себе презентує Софія. Блогерка закохала у себе майже 36 тисяч фоловерів, знімаючи будні власного інстамагазину в селі на Тернопільщині. «У брудної Софії справи йдуть погано», — зізнається вона і відверто показує себе всяку. Тут вона прокинулась і п’є каву з гулькою на голові, а тут вже із зачіскою та мейком, щоб «робити контент». І цей контент таки працює: за півтора року глядачі так прикипіли до Софії та її родини, що не лягають спати без традиційного вечірнього поста. А ще — разом рахують продані інфопродукти, щоб улюблена блогерка таки досягла своєї мети й заробила мільйон до кінця року.

Про переїзд у село

Переїзд був експромтом, ми не планували його. Це був карантин, ми жили у Києві на орендованій квартирі, тільки виходили погуляти з донькою. Потім у неї почалась жахлива алергія, атопічний дерматит, а Київ затягнуло смогом. Чоловік сказав: «давай звалювати звідси». За півдня ми зібрали все, що нажили за роки в столиці і вже сиділи в машині, забиті всіма тими речами.

Жити в селі ми не планували. Нас забрав друг, тому залишились у тому селі, звідки він і мій чоловік. Думали, тиждень-два побудемо там, а потім шукатимемо квартиру в іншому місті. Два тижні затягнулися на півтора року.

Про блог

Коли ми переїжджали, я вже кілька місяців вела блог: показувала будні інстамагазину, походи на секонд тощо. Пам’ятаю, як тоді плакала, бо важко звикаю до нових місць, і переживала за інстаграм. Але мені вже тоді закралася ідейка і я сказала підписникам: а уявіть, яка класна тема для блогу — село. Тобто я їхала вже з думкою, що це зайде.

На диво, я відчула свободу вже на другий день: почала знімати курей, корів, город, сад. Отримала шалений відгук.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Sofiia Krupa (@kru_sof)


Мене турбувала тільки наша робота: у нас магазин аксесуарів, і я не розуміла, як організувати роботу цього бізнесу в селі. І мені здавалося, що в селі будемо менше зусиль прикладати. Розслабимося, і все піде на спад. А насправді це був новий виток. Ніби ми набралися сил і почали заново: я одразу замовила рекламу в блогерки, закинула пост у таргет. Цей креатив просто вистрілив — це була найкраща реклама в житті. Все пішло в десять разів крутіше, ніж було до того. Так і дотепер: особистий блог працює у зв’язці з магазином.

Активно веду блог вже півтора року. Мені ніколи не хотілося бути «середняком»: «хочу — пишу, хочу — не пишу». Я ставлюся до блогу як до роботи, вкладаю багато часу і енергії. Вважаю своїм досягненням, що заробляю з нього і підняла своїми силами: я не йшла до блогерів, не просила про рекламу, самостійно робила креативи, тестувала таргет і на цьому виростила мікроблог, який за активністю може потягатися з великими блогами.

Про життя у селі

Я не типовий сільський житель. Не хотіла займатися сільськими справами: город, теплиці, екопродукти… Мене це не цікавить. Я завжди хотіла працювати в інтернеті. Можна жити на природі, дивитися на курочку, а паралельно клацати в телефоні і заробляти нормальні гроші.

Вранці ми прокидаємося, ведемо дитину в садок, працюємо. Спочатку над магазином працювали вдома, потім в офісі. Зараз тимчасово переїхали з села у Тернопіль, але це сталося не з власного бажання, так обставини склалися. Думаємо про село все одно: за першої ж нагоди будемо повертатися до сільського життя, коли знайдемо хатинку.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Sofiia Krupa (@kru_sof)

Про можливості

Люди, які живуть у селі, навіть не здогадуються, які потужні інструменти в них є. Можна продавати городину, займатися зеленим туризмом, створити онлайн-магазин, як у нас. Переїхавши в село, ми почали заробляти разів у 10 більше.

Усіх зупиняє синдром самозванця: ти постійно себе порівнюєш, ставиш собі «мінусики» і не можеш розвиватися. Так було і в мене. Та попит аудиторії все ж змусив мене почати продавати інфопродукти про блогінг: підписники самі цікавилися, чи можна купити інформацію. Потім в один момент я зрозуміла: у тих, кому я відмовляю, запит залишається. Спитавши в мене, людина потім все одно піде і купить у когось іншого. Так я приглушила свого самозванця і пішла цим шляхом.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Sofiia Krupa (@kru_sof)

Хочу, щоб усі зрозуміли, що в селі можна жити не гірше, ніж у місті: для цього потрібно мати телефон у руках і витратити час. Ви можете отримати прибуток, вкладете його в машину: захотіли вночі в кінотеатр — взяли і поїхали. Захотіли за кордон — полетіли. Потім повернулися в своє село, заземлилися. Мені було так дуже кайфово. Класні відчуття, коли ти весь час працюєш розумово, а потім за секунду «в трусах» виходиш на вулицю і заземляєшся. Гладиш котика-песика і розумієш, що все прекрасно. Тому я обома руками за село: розумію, який там потенціал. Знаю, що можна заробляти чудово в селі. І всім цього бажаю.

Анжела Петровна

@anjela.petrovna

Її справжнє ім’я — Іра, але про це фоловери Анжели Петровни дізналися зовсім нещодавно. Так само, як і побачили обличчя улюбленої «блогерки общежитомирського масштабу». До цього вона майже чотири роки збирала свою 60-тисячну аудиторію за допомогою «всеукраїнського цицькомовлення», знімаючи себе без голови у невеличкому селі на Житомирщині. Але це не завадило кумедним історіям її авторства розлетітися по всій мережі, а рубрикам — піти в маси. Тепер ми всі трохи Анжела Петровна: готуємо за рецептами «фітьфіть», чекаємо на весілля сільського голови та переповідаємо пригоди баби Казіміровни і Бунчука.

Про переїзд у село

Я росла в селі, у місто виїхала студенткою на навчання. Завжди думала, що не хочу повертатися, але, поживши в Одесі та Києві, зрозуміла, що все-таки є якась моя ідентичність сільська. Коли приїжджала на кілька днів у село, аж легше дихалось… Але рішення все одно ухвалити не могла, бо думала, як і більшість: що я там робитиму?

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Анжела Петровна про село 🐷 (@anjela.petrovna)

А потім ми з чоловіком переїхали, і ніби пазл став на місце: усе наше життя швидко почало розвиватися у кращий бік, іноді ми навіть не встигали за цими змінами. Та переїздили в село не з власного бажання, а фактично від безвиході. Думали, що це на деякий час, на серці було тяжкувато. Так жити, як ми жили у Києві, стало вже неможливо. Тому приїхати у невідоме на самому початку було нелегко. Плюс є певні стереотипи: оце приїхали в село жити, скільки років разом, а дітей немає, а чого це вони по своїх комп’ютерах клацають, може вони якісь бандити-шахраї, втекли від колекторів… Була ця упередженість. У селі репутація важливіша, ніж кредитна історія у США.

Про блог

Думка показувати село в інстаграмі з’явилась у 2017 році. Банально просто: купили новий телефон, я завантажила собі інстаграм, попідписувалась на якихось блогерів, подивилась, що це за мережа. І зрозуміла, що тут нема того, що мені цікаво: просте спілкування, прості життєві ситуації. Тоді не було такого тренду на щирість, як зараз. Тоді усі транслювали «лакшері-життя».

Отак я вирішила розказувати про своє і знайти однодумців. Написала перший вітальний пост, потім ще один. І люди просто почали підписуватись, коментувати. Дотепер для мене найбільшим досягненням є спілкування з однодумцями. А ще — те, що майже чотири роки утримувала цікавість глядача і сформувала активний класний блог, не показуючи обличчя.

Весь розвиток мого блогу — це абсолютно органічна історія, у мене ніколи не було якихось стратегій, не вигадувала жодних фішок спеціально. До того ж я ніколи не розглядала блогерство як заробіток чи засіб досягнення популярності. Просто мені було чим поділитися і що сказати. Навіть якби мені дали поради, як розкрутити свій блог, я б не повірила. Без айфону, без голови, без красивого життя — тоді це здавалося неможливим.

На початку дуже багато хейту було через суржик: не просто критика, а звинувачення та поливання брудом. Це було незвично, викликало труднощі. Але до цього швидко звикаєш та вже не реагуєш. Щоби знайти 100 тисяч своїх, треба заявити про себе на мільйонну аудиторію: хтось залишиться, а хтось піде повз.

Найбільше часу займає спілкування у директі, і це ж дає найбільше задоволення: якщо у мене поганий настрій, я знаю, що в перших же п’яти діалогах хтось напише щось таке, від чого моментально стане краще.

Чому не показувала обличчя? Бо не мала амбіцій бути популярною та впізнаваною. Я прийшла сюди, щоб ділитися. Хотілось жити своїм звичним життям, було комфортно, що я можу вийти поділитися без обличчя. А потім з’явилось щире бажання його показати.

Про життя у селі

Моє життя в селі — це звичайне життя з його несподіваними поворотами. Можемо в один день прокинутися з планами фарбувати стелю, а опинитися у Львові, бо ніколи його не бачили. Можемо святкувати вдома Новий рік, а потім третього січня виїхати в Одесу за копченим товстолобиком. Можемо займатись якоюсь рутиною. Я намагаюся показувати в блозі, що життя в селі — це не тільки працювати до смерті, з ранку до ночі. Це не тільки корови, городи. Ми наймаємо людей на ту роботу, яку не здужаємо самі. Мій чоловік працює в IT на фрілансі. Ось у тебе на кухні гониться самогонка, а ти сидиш під горіхом, пишеш код для сайту. Можна давати у місті автографи підписника, а потім приїхати додому і йти запарювати свиням їсти. Життя контрастне, це абсолютно нормально! Багатьох дивує манікюр, блискуча куртка… Колись мені жіночка написала: «Бог вам суддя – носити у селі блискучу курточку». Ніби я обманюю людей, бо в селах так не живуть. Моя мета — менше таких стереотипів і упередженого ставлення. У селі можна жити у класних умовах, мати собі окрему верандочку, щоб холодець туди складати перед Різдвом. Поки люди сидять у мікроскопічних квартирах, у нас багато місця, можна собі дозволити багато чого. Село 2021 року і село 1821 року — дуже між собою відрізняються. Але, на жаль, багато хто досі не розуміє, що ми не перемо на річці. У мене навіть є жартівлива рубрика «село на грані виміранія», де я публікую щедро накриті столи — м’ясо, овочі, картопелька, сало. Я розумію, що життя в село не просто є: багато сіл зараз процвітають, і це хочеться показати. А не тільки, як усе погано.

Про можливості

Мені у селі подобається все! Тут величезні можливості для тих, хто розуміє, що таке свобода. Тут ми зливаємо в унітаз кращу воду, ніж деякі люди п’ють у місті. Тут у нас не просто «комірка» у висотці, а свій клапоть землі. І ти там робиш все що хочеш.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Анжела Петровна про село 🐷 (@anjela.petrovna)

Скільки пам’ятаю, ми завжди отримували дохід із різних джерел. Горіхи, садок та ціла купа всього. Ми багато працюємо. Блог теж монетизується вже доволі давно — першу рекламу мені запропонували, коли було три тисячі підписників.

Моя порада жінкам, які живуть у селі, — працюйте в рукавичках і не забувайте про періодичні терапевтичні посиденьки з кумами. А взагалі, я про це писала колись: жінка в селі — це різностороння особистість: перекрутить виварку томатів на сік і оком не змигне! Заразом може бути і ніжна, і тиха, і мрійлива. Я справді щиро захоплююсь сільськими жінками, українськими жінками. І кожен день усі чотири роки блогерства присвячую тому, щоб показати суспільству: сільська жінка не колупає сірником помаду, а освічена, доглянута, вільна, успішна і красива.

Юлія

@yulia_z_hutora

«Ми Сью їсти не будемо», — каже Юля про овечку, яка живе разом із нею та її чоловіком на хуторі. А ще там є пес Тайсон та кури: Чубчики живуть у найінстаграмнішому курнику, а дона Бейджа вже настільки знаменита, що її навіть малюють діти у садочку. Блог Юлії дуже тепло і щиро розповідає про життя на хуторі у Львівській області з усіма його принадами і труднощами.

Про переїзд на хутір

Я частину свого дитинства провела в селі з дідусем. Тоді я сприймала його інакше, але вже любила. До переїзду жили в місті: я працювала юристом, чоловік мав власну справу. Але ми завжди мріяли жити у власному будинку, і щороку це відчуття посилювалось. Ми не хотіли в центрі села, біля церкви, біля зупинки, біля школи, біля дороги. Ми хотіли мати хату на природі, в гарному місці.

Насправді знайти житло на хуторі досить складно, щоб була комфортна відстань до міста. Тому це була справа не з простих, ми довго шукали. Бо багато хто думає, що ми переїхали на хутір від безвиході: ні, це був свідомий вибір. Ми хотіли бути самі, нам так комфортно. Хотіли природу, свободу, простір.

Про блог

Щойно ми переїхали, я думала, що заведу блог і активно його вестиму. Але цього не робила. Бо ще лишалась працювати в місті: виходила з дому о 6.30 і поверталась о 23-й. І так щодня протягом року. Багато працювала і фізично не до блогу було. Я завершила кар’єру юриста, вигоріла там. З подругою відкрили манікюрну студію. Там була майстром, добре заробляла, поки не почався локдаун. І тільки в лютому 2021 року в мене з’явилось більше часу, стало менше роботи у Львові. Вирішила, що треба світові заявити про свій блог.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Хутір як стан душі (@yulia_z_hutora)

Почавши вести інстаграм, я не мала уявлення, як правильно. Але мої дописи почали репостити, розповідати про мене одне одному. На початках на п’ять днів увімкнула таргет, з нього трохи людей прийшло. Далі блог почав рости сам. Літом взяла рекламу в однієї блогерки, а так сторінка органічно доростає вже до п’яти тисяч.

Якби я не бачила такої віддачі від блогу, я б його не вела. Класно, що він об’єднує людей зі всього світу: є люди, які вже вчать зі мною українську.

Блог — це те, що дає мені підтримку. Було таке, що загубився наш пес, його не було 11 днів. Власне завдяки блогу він і знайшовся: мені написали, де його шукати.

Про життя на хуторі

Напевне, для мене найскладнішим після переїзду перший рік була відсутність зручностей у будинку: туалет і душ на вулиці, ними користувались і влітку, і взимку. Також не було пральної машинки. Та ці побутові незручності були тимчасовими, бо ми розуміли, що нам точно потрібен комфорт.

На хуторі немає нічого такого, що є в місті: аптеки, магазину за рогом, кав’ярні, торгового центру, кіно. Але ми заради цього сюди й приїхали. За такими благами я не сумую. А коли хочу щось із цього отримати, просто їду до міста. І скажу більше: що довше ми тут живемо, то менше хочеться їхати до галасливих міст.

Звісно, ми живемо в ремонті, бо в нас немає можливості зробити все за раз. Усі заощадження ми витратили на хату, на землю, на облаштування ванної кімнати, купівлю тварин тощо. Так, це не дуже комфортно, але я це приймаю і розумію, що це скоро налагодиться, буде красива картинка.

У нас є два великих пси: зранку та ввечері по годині гуляємо з ними. Щодня пораємо господарку: маємо курочок, овечок і кізоньок. Усіх треба нагодувати, дати води, прибрати, козу — подоїти. Часто їжджу ровером на пошту, відправляю посилки: я варю топлене масло. Є сезонна робота: влітку багато в саду та на городі, заготівля сіна. Зимою робота важка: потрібно відкидати сніг, заготувати дрова на наступний сезон, також це в нас завжди час ремонтів.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Хутір як стан душі (@yulia_z_hutora)

Ми з чоловіком любили тварин ще до переїзду на хутір, їх усіх сприймаємо, як особистостей. Коли заганяємо овечок і кіз, кажемо: «На добраніч, дівчата». І вони теж розуміють, здається. Вони вже як члени сім’ї. В кожної тварини є характер, за яким ми даємо імена, у кожної є своя історія.

Зараз ми зіткнулись із тим, що будівельні матеріали сильно зросли у ціні за короткий час. Ми планували будувати стайню для тварин. Поїхали купувати деревину, а замість 12 тисяч гривень вже мусили викласти 27. Грошей цих немає, а заробити ми не встигнемо стільки так швидко. Це мене дуже засмутило, я ходила пригнічена, що тварини лишаються без даху над головою. Кілька людей написало мені з пропозицією допомогти фінансово. Я розповіла цю історію підписникам, і за день ми зібрали більшу частину суми, яка потрібна на стайню. Я дуже вдячна всім цим людям. Усі за нас вболівають і всі чекають на цю хорошу теплу стайню, тому я буду показувати всі етапи будівництва.

Мій блог і віра людей у нас, у наш хутір — це не дає можливості опустити руки.

Про можливості

Перед переїздом у село слід подумати, чим хочете займатись, але одразу не кидатись у це. Приїхати, трошки пожити і зрозуміти: яка земля, який клімат, які умови. Що приживається з рослин, чим хочеться займатися. Ми, наприклад, їмо м’ясо, але, поживши тут, зрозуміли, що тваринництво (те, де треба вбивати худобу) — то не наше. Ми одразу посадили 50 горіхів, зараз їх до 70. Через кілька років вони почнуть давати врожай, і так будемо монетизувати село. Ми посадили павловнії: це не дуже поширене дерево в Україні, але воно викликає багато цікавості. Ми не знаємо, як конкретно вони поводитимуться у місцевому кліматі, але зараз деревця ростуть, усе добре з ними. Їх теж можна буде через три-чотири роки здати на деревину. Або лишити як дерево-медонос, ставити пасіку і мати з того прибуток. Ми завели небагато овечок і кіз, з весни хочу почати варити сир і продавати його через інстаграм. Хочу також спробувати збирати чаї. Довести до ладу територію — і можна запрошувати людей до зеленого туризму, влаштувати фотозони.

Зараз я не працюю в місті, обоє з чоловіком займаємося лише хутором. Я почала варити топлене масло ГХІ — дуже корисне та смачне. Купую сировину у сусідів, перетоплюю та відправляю поштою. Беру також рекламу в блог, але небагато: дуже пильную, щоб не засмічувати блог, бо поважаю та ціную своїх підписників. Цих грошей, що я заробляю з масла та реклами, вистачає на наше прожиття на хуторі.

Я така людина, що бачу хороше у всьому. Мене оточують хороші люди і гарний простір, і я вже щаслива від того, що маю. Звісно, у нас є цілі і плани на майбутнє, але я переконана: потрібно отримувати насолоду від життя на шляху до цих цілей. Слухати себе і питати: «Чи я роблю те, що я хочу». Вчасно відпочивати і спинятись, їсти смачну їжу. І дбати про себе, де б ти не жив.

Юлія

@fermerka.ua

Вона називає себе етнофермеркою та щиро любить своє село на Полтавщині. Висаджує полуницю та бігає з індиками, які втікають із загону. Показує, як за копійки можна вдягнутися в секонді. Кожного першого числа влаштовує рубрику обміну між підписниками. Знімає ролики про село, які отримують шалений відгук у серцях підписників, — а їх уже понад 22 тисячі.

Про переїзд до села

Ми з чоловіком жили в місті. Але приїжджали до батьків у село і нам тут подобалось. Коли зрозуміли, що у нас з’явиться дитина, переїхали до села.

Довго думали, чим будемо займатися, бо в селі з роботою важко. Чоловік спочатку їздив на роботу до міста, це теж було непросто. Почали думати, як тут заробляти, ні від кого не залежати. Шукали методи просування, збуту продукції.

Про блог

Я розуміла, що за кордоном багато блогів про життя у селі, на природі — усі вони дуже розвинені. Було дивно, чому їх мало в Україні. Почати вести блог було важко, але тільки тому, що потрібно постійно показувати себе у сторіз. Ніхто не народжується з такими навичками, щоб жити на камеру, і я теж. Довелося цьому вчитися. А щоб я якось соромилася того, що живу в селі, того, що показую, — то в мене ніколи такого не було. Мені пишуть, що у людей є страх перед односельцями за те, що ти розказуєш про своє життя. Ми звикли не залежати від думки інших, тому нічого подібного я не відчувала.

Блог свій веду рівно рік. Моє досягнення — це моя активна аудиторія, яка цінує те, що я роблю. Підписники поважають те, що я показую, які цінності доношу. Багато хто пишуть, що відпочивають, дивлячись блог, і повертаються у дитинство.

Про життя у селі

Мені подобається у селі, що тут ти постійно в русі: немає такої хвилини, щоб нудьгувати чи не знати, чим себе зайняти. Тут постійно є робота. Може не вистачати сил і часу на все, але я вперта. Мене дуже важко довести до того стану, щоб я кинула те, за що взялась.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Етнофермерка (@fermerka.ua)

Була цікава історія, це такий сільський гумор. Якось у нас довго лежав перегній у кінці городу, а потім, коли ми стали угноювати, — виявили, що його хтось собі бере. Що-що, а гній у нас ще не крали! І так із гумором і легкістю в тому селі й живемо.

Про можливості

Я постійно розповідаю про те, як можна заробити в селі, які тут є можливості. Весною у теплиці ми вирощували розсаду: підписники почали питати, чи можна купити, чи відправимо ми поштою. І я зрозуміла, що навіть цей товар можна продати через інстаграм.

Потім на виручені кошти купили індичат, тепер маємо велике стадо. Люди бачили щодня, як ми їх вирощуємо, чим годуємо, які були проблеми, на якому полі птахи паслись. І самі захотіли їх купувати. Зараз якраз гарячий сезон індиків: відвозимо м’ясо на замовлення (якщо близько) та відправляємо поштою.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Етнофермерка (@fermerka.ua)


Також ми вирощували кермек: це сухоцвіти, які не потребують води. Їх купували активно на подарунок, рідним людям відправляли презенти. Хтось купував на весілля, а хтось — бо далеко від коханих. Був один хлопець-військовий, що надсилав своїй дівчині, поки були в розлуці.

Також влітку варили варення: полуничне, полунично-трояндове, м’ятне, робили в’ялені помідори та сливи.

Катерина

@curly.farmer

Її кучері знає ледь не кожен, хто цікавиться фермерством та життям у селі на Вінниччині. Вона виростила 14 тисяч перців з нуля і продає їх через інстаграм. Кучерява фермерка Катя носить капелюхи, кермує кіношною «волинянкою», цікаво пише про городництво і сушіння фруктів, жіночі права й емоційне вигорання, розвиток інстаграму і розвиток у селі.

Про переїзд у село

Я народилась і виросла в селі. І вже до старших класів школи в мене сформувалося стійке бажання звалити звідси подалі: щоб місто, рух, а не оце все. Так і сталося аж на вісім років. Я навчалася, потім влаштувалася працювати вчителькою одразу в дві школи. Містечко, в якому жила, було невелике — у ньому були всі переваги міста, але й залишалася сільська краса.

Але в один день ми з тоді ще хлопцем чітко побачили, що там нам некомфортно. Адже десь є життя, яке ми обговорювали, але чомусь боялись назвати своїм: життя, де власний будинок над велетенською річкою, де можна розбити кемп і палити вогнища, де навколо краса і природа. Ми зрозуміли, що це все можливо. Тому за кілька днів зібрали всі речі і переїхали: спочатку до моїх батьків, пізніше одружились і знайшли будинок, про який мріяли.

Про блог

До переїзду в село я мала дуже активне соціальне життя. За день у мене могло статись по 1000 діалогів із різними людьми різного віку: безкінечні перерви з учнями, розмови з колегами, улюблений бариста, постійні нові знайомства. Після переїзду ж я потрапила у легкий соціальний вакуум. Це круто, цього я й хотіла, але вистачило кількох місяців, щоб почати сумувати за розмовами. Тут і з’явилося нове життя в моєї сторінки в інстаграмі. А з першою розсадою перців вона переросла у блог. Десь тоді з’явилась і «Кучерява фермерка».

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Кучерява фермерка (@curly.farmer)

Як і в підготовці до своїх перших уроків, було важко знайти, про що говорити у блозі. Спочатку показувала все, на що було натхнення. Згодом пости стали експертні, читачі допомогли з темами для розповідей.

Веду блог півтора року. Це час, коли тут почали з’являтися люди, які мене не знають особисто. Я багато чого навчилась, але досі маю проблему — не наважусь ніяк вийти на новий рівень, займатись просуванням і розвитком. Чому так? Не можу відповісти навіть собі. Бачу, як мої знайомі і колеги розвиваються, а я росту тільки на підтримці моїх неймовірних людей.

Можливо, зима-2021 допоможе відповісти на це запитання, бо планую трохи вийти з зони комфорту. Для фермера найкраще це робити взимку.

До речі, саме завдяки блогу я почала любити свої кучері і частіше давати їм волю. До того вони часто були сховані в тугий вузлик. А тепер завдяки тому ж блогу частиною мене стали ще й перчики.

Про життя у селі

У перший рік вирощування перцю (тоді не було ще зовсім досвіду) сезон саме мав розпочатись. Велетенське поле вже цвіло, а плоди траплялись розміром із кулак. Ой, то було величезне щастя: бачити, як воно все росте, як технологія працює. Ми були на полі щодня, слідкували за кожною рослиною. Я навіть плакала кілька разів, коли в нас висмикнули кілька кущів, чи як ламалось стебло.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Кучерява фермерка (@curly.farmer)

Одного разу ми приїхали поливати, а поле нас зустріло повністю жовтим. Іржаво-жовтувато-помаранчевого кольору стали всі листки, а деякі навіть падали: під ними сохли й опадали квіти та маленькі плоди. Що це? Грибок? Бактерії? Віруси? Що робити, щоби врятувати хоча б щось? Тут ми відчули, що далеко не аграрії і не маємо досвіду в вирощуванні. Тоді нам допомогли овочарі з досвідом: виявилося, що в нас не вистачає в ґрунті кальцію, від чого в перчиків був дефіцит. Тоді здавалося, що це хрест на нашій ідеї вирощувати овочі. Але продовжили далі.

Зараз нам усе ще не вистачає досвіду: постійно робимо помилки. Вони засмучують, але й дають змогу вдосконалити знання і процеси, щоби зробити все правильно наступного року.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!