Як це – писати детективи у 2021 році? Здається, всі сюжети давно обіграно, злочини розкрито, а ролі жертв та слідчих розписано. Якщо подумати про імена майстрів детективу, згадається цілий список – від Артура Конан Дойла і Агати Крісті до Честертона, Умберто Еко та Стіга Ларсона. І серед цих імен тільки одне – жіноче. Чи справді жінки майже не пишуть детективних романів, які стають класикою жанру?

Мій перший детектив – «Справа зниклої балерини», написаний у співавторстві, вийшов друком у 2020 році, за кілька днів після оголошення першого локдауну. Під час карантину видавались детективи колег – «Нерозважний корольок» Аліси Гаврильченко, «Порцеляновий погляд» Дмитра Безверхнього, «Перше слідство імператриці» Наталки Сняданко. Усі вони – про розслідування, які ведуть жінки. Як змінився детектив за понад 150 років? І коли саме у ньому почали звучати жіночі голоси – персонажок і авторок?

Епоха детективу почалась із творчості Едгара Алана По. Або – з прокладання залізниці, як припускав літературний критик Вальтер Беньямін. Мовляв, людство додало собі нових тривог, пересівши у вагони потягів. Страх бути пограбованим під час подорожі, катастрофа під час поїздки, раптова хвороба і смерть десь далеко від дому – хтозна, скільки цікавих і тривожних ідей міг напродукувати допитливий і ласий до нових видів фобій людський мозок. Прогрес дозволив людству вийти на новий рівень – неврозу і літератури: науково-технічна революція потребувала працівників заводів, що вміють читати інструкції, а масова грамотність стала причиною народження масового читача. Література перестала бути елітарною. Масовий читач потребував романів, які міг би прочитати і сприйняти. Страх перед подорожами потребував літератури, яка могла б відволікти від тривог і зосередити на собі увагу під час поїздки.

Отоді Едгар Алан По (1809-1849) з суто американською прагматичністю почав нарікати, що написати текст, який був би не надто складним для широкої публіки (привіт, великі тиражі) і не аж простим для літературних критиків (привіт, визнання професіоналів і літературні премії) – серйозний виклик. Поєднати літературне новаторство, хорошу техніку і детективну інтригу, яка сподобається масовому читачу, йому вдалося у детективному оповіданні – «містері новел». Він і став одним із батьків-засновників жанру детективу (а так вже повелося в літературі – і першою це зауважила Вірджинія Вулф – у ній надто багато батьків-засновників і майже немає матерів).

До того, як на цю стежку ступить королева жанру – Агата Крісті, варто згадати другого батька-засновника – Артура Конан Дойла (1859-1930) з його Шерлоком Голмсом. І По, і Конан Дойл доклались до формування основ жанру, які й досі продовжують відтворювати у своїх текстах нові й нові покоління авторів детективів. Едгар По сформував систему обов’язкових фігур, які мають бути присутні у детективі: жертва, злочинець і детектив. Вгадайте, яку роль і По, і Конан Дойл найчастіше відводили жінкам? Запитання риторичне.

Едгар По – романтик. Це не особиста характеристика, а зауваження щодо стильового напряму в літературі кінця 18 – початку 19 століття, яким позначена його творчість. Саме від романтизму він приніс у детективне оповідання ідею жінки-жертви. У есеї «Філософія творчості» По говорить, мовляв, немає у світі зворушливішого сюжету, аніж смерть вродливої жінки. А як найпростіше вплинути на масового читача? Звісно – викликати співчуття, зворушити.

Артур Конан Дойл продовжив традиції попередника і активно вбивав та піддавав небезпеці гарненьких британських панночок аж до оповідання «Скандал в Богемії», який було опубліковано у 1891 році в Strand Magazin. Оповідання цікаве тим, що вперше у детективному жанрі автор вводить образ жінки, яка не є жертвою, а виявляється рівнею детективу за інтелектом. Ірен Адлер назавжди лишається для Шерлока Голмса «тією жінкою», від якої він зазнав поразки в інтелектуальному двобої. Хоч, звісно, Конан Дойл, вікторіанець, син своєї епохи, не дозволив Шерлоку отримати хоч найменший натяк на сексуальність, бо Голмс – в першу чергу, людина розуму. Тому Ірен Адлер – дуже епізодичний напівнатяк на можливість кохання в житті детектива чи прозора згадка про сильну жіночу особистість – не дружину Ватсона і не місис Хадсон, які зазвичай просто займаються домом – зникає так само раптово, як і з’являється.

Епоха жіночого детективу починається з Агати Крісті (1890-1976). Цікаво слідкувати за датами – «Скандал у Богемії» з Ірен Адлер виходить друком приблизно за рік після народження Агати Крісті. Вона стає чи не найвідомішою жінкою, що пише. До неї в середині 19 століття під чоловічими псевдонімами писали Джордж Еліот у Великобританії та Марко Вовчок у нас. Всесвітню славу здобули сестри Бронте. На цьому ґрунті виростає відомість Агати Крісті – першої жінки, яка спробувала свої сили у жанрі, що належав чоловікам. Але Крісті пише вже у 20 столітті – пройдено довгий шлях, Перша світова війна продемонструвала жінкам, що вони можуть займатися не тільки домом і дітьми. Майже паралельно з оповіданням Агати Крісті «Вечірній клуб по вівторках», яке публікує The Royal Magazine у грудні 1927 року і де вперше з’являється жінка-детектив – міс Джейн Марпл – літня пані, аматорка у справі розкриття злочинів, яка успішно виводить на чисту воду злочинців, Вірджинія Вулф пише есей «Особистий простір» (1929 рік). Вулф говорить про те, що жінка, яка збирається писати, повинна мати вільний час, вільні гроші і власну кімнату – розкіш, у якій було відмовлено цілим поколінням попередниць Агати Крісті.

Вірджинія Вулф не обходить увагою і той факт, що розквіт жіночого роману в Англії на початку 19 століття зумовлений змінами у законодавстві, звичаях і традиціях. На перший погляд, ці зміни незначні – жінки 19 століття мали трохи більше вільного часу і були освіченіші. Жінки середнього або вищого класу часто самі обирали собі чоловіків. Але найцікавіше – з чотирьох великих романісток – Джейн Остін, Емілі Бронте, Шарлотти Бронте та Джордж Еліот – жодна не мала дітей, а дві були неодружені.

Цікаво, що персонажка Агати Крісті – міс Марпл – має вільний час, гроші і кімнату – вона незаміжня мешканка англійського селища Сент Мері Ленд, яка розважається розплутуванням загадок. Але міс Марпл – новаторський образ жінки-детектива – не можна вважати центральним персонажем творчості Агати Крісті. Джейн Марпл присутня у 12 романах письменниці, про Еркюля Пуаро написано близько тридцяти. З іншого боку, Агата Крісті відмовляється від перевіреного часом і практикою попередників способу вибивати сентиментальні почуття з аудиторії – у її романах не так вже багато жінок-жертв. Принаймні, кількісно вони не переважають в рази жертв-чоловіків. Зате жінки нерідко переходять у роль злочинниць. У романах Крісті про Пуаро є і своєрідна місис Хадсон, але вона зовсім не схожа на місис Хадсон Конан Дойля, що не виходить з дому і з’являється в полі зору головних героїв, коли потрібно принести чаю. Персонажку Крісті звуть міс Лемон і вона – секретарка Еркюля Пуаро. Вона дуже працьовита і зібрана і займається документообігом детектива.

Якщо говорити про суттєву різницю між детективами Агати Крісті та Конан Дойла – а цю різницю підмічає літературний критик Ростислав Семків (у нього є відеокурс «Пляжний фонд» про найвідоміші детективи всіх часів) – то варто зауважити протистояння залізної логіки Шерлока Голмса, яку стереотипно приписують чоловікам, інтуїтивним здогадам міс Марпл та Еркюля Пуаро, які вважаються притаманними жінкам.

Агата Крісті майже одразу стала популярною і виявилась доволі плідною авторкою. Письменниця могла подорожувати – і багато. Вулф теж зазначає оцей зв’язок між глибиною чоловічого роману і можливістю чоловіка перебувати будь-де, окрім дому. Конан Дойль багато подорожував, хоча Голмс і Ватсон аж надто далеко від Бейкер стріт не від’їжджають, але досвід подорожей, враження від побаченого так чи інакше впливають на написане автором, створюють більше можливостей для продумування несподіваної детективної інтриги. Вірджинія Вулф пише і про те, що у 19 столітті жінки просто не мали доступу до певного досвіду саме через стать. Варто лиш уявити, яким би був роман Конрада, якби він не мав досвіду плавати морями. Або роман Толстого, який би не був солдатом і нічого не знав би про війну.

Детектив – жанр, який дозволяє вписувати у повсякденність злочин, інтригувати читача на звичному ґрунті, хоч географія творчості Агати Крісті доволі широка та різноманітна – вона походила з забезпеченої родини і могла собі дозволити розширювати горизонти вражень. Агата Крісті, як і Конан Дойль пише про екзотичну небезпеку британських колоній.

Страх перед далекими країнами, де можна швидко розбагатіти, дивними будинками чи покинутими замками єднає детектив з готичною літературою 18 століття. А ще одна письменниця – Дафна дю Мор’є поєднує готичний роман з детективом.

Дафна Дю Мор’є не писала про далекі колонії, їй світову славу приніс роман «Ребекка» (1937 рік), у якому детективна інтрига базується на основі звичної повсякденності – власних підозр щодо почуттів чоловіка до попередньої дами серця. У романі доволі незвично будується сюжет, тому жанр інтерпретують дуже по-різному, нерідко і до любовних романів відносять. По суті, у романі немає фігури слідчого, який має прийти і розкласти все по поличках, але є злочинець, його жертва та інтрига, яку розплутати не так вже й просто. Аби створити «Ребекку» Дафні довелось провести Різдво окремо від доньок, яким на той час було чотири роки та три місяці – так вона реалізовувала проголошену Вулф потребу у вільному часі і особистому просторі – авторка складала план роману. Вільні гроші їй забезпечив видавець у якості авансу.

«Ребекку» та «Птахів» Дафни Дю Мор’є екранізував Альфред Гічкок. Екранізація «Ребекки» отримала два «Оскари», а сам роман – премію «Ентоні» та був проголошений кращим романом століття у 2000 році.

Ще до заміжжя Дафна Дю Мор’є відвідала з батьками Корнуолл і закохалась у нього назавжди. Пізніше вона напише: «Here was the freedom I desired, long sought-for, not yet known… Freedom to write, to walk, to wander, freedom to climb hills, to pull a boat, to be alone» («Тут була свобода, про яку я мріяла, довгоочікувана, але ще незнана… Свобода писати, ходити, блукати, свобода підійматися на пагорби, кататись на човні, бути на самоті»).

На зміну Агаті Крісті та Дафні дю Мор’є прийдуть інші – письменники та письменниці. Джоан Роулінг зі звичкою середини 19 століття ховатись під чоловічим псевдонімом Роберта Гелбрейта, Стіг Ларсон зі своїми жінками-жертвами і жінками-месницями, які продемонструють, що смерть жінки може не тільки розчулити, але і налякати, Кейт Аткінсон, що стане відомою завдяки детективам (варто прочитати хоча б її «Злочини минулого»), але найголовнішими у її творчості виявляться зовсім не детективні романи. І цей ряд можна продовжувати. Бо жінки і детективи у різних іпостасях – авторки та персонажки – продовжують захоплювати нас новими загадками, відволікаючи від тривожних часів, у які живемо.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!