Мій зламаний годинник. Як це – жити з межовим розладом особистості

від | Лис 2, 2021 | LMillustrated, Дівчина говорить

У дитинстві я бачила мультфільм про вожатого, якого зачарувала зла відьма. Вранці він був сповнений сил та енергії, а ввечері ставав злим та слабким. Всередині чоловіка був пісковий годинник – зранку він був наповнений піском, щастям та впевненістю, а ближче до вечора зводив усе на нуль. Спати чоловіку доводилося догори ногами.

Кілька років тому такий годинник всередині мене зламався. Все почалося з відчуття, що мені порожньо. Цю порожнину я намагалася заповнити людьми, роботою, їжею, алкоголем. Завжди з крайнощами. Завжди на межі. А після чергової спроби наповнитися я лежала. Лежала на ліжку, на підлозі, на моральному дні та ненавиділа себе за те, що я є.

Текст відображає лише особистий досвід героїні та не є узагальненням.

Мені 31 рік, і вже два роки лікарі підозрюють, що в мене межовий розлад особистості або емоційно нестабільний розлад особистості (подекуди зустрічається назва «прикордонний розлад особистості»). Про це говорять результати тестів, які я проходжу. Проти цього говорять аргументи, що в мене замало спроб суїциду, як для людини з таким діагнозом. Моя психіаторка схиляється до того, що в мене, так би мовити, розлад межового спектру. Саме вона виписала мені антидепресанти та пігулки від біполярного розладу. Хоча на БАР я не страждаю, саме ці ліки стабілізують мій настрій.

Без антидепресантів та стабілізаторів я поводжуся як героїня комедії «Як позбутися хлопця за 10 днів». Тільки от Енді Андерсон була імпульсивною та досить химерною заради того, щоб виграти парі. А я так роблю, бо не вмію по-іншому.

Про свій діагноз я почала дізнаватися випадково. Спочатку прийшла до невролога зі скаргами на здоров’я. Лікарка уважно мене вислухала, порадила відвідати психіатра та зробити МРТ, бо помітила ознаки депресії. МРТ я зробила і нікуди не пішла. Бо в мене насправді була депресія, і йти до лікарів я не мала сил.

Все ж таки сходити до лікаря мене вмовила подружка. Я була пригнічена та розчавлена настільки, що й справді йти треба було або до бабки та викочувати все яйцем, або до психіатра та нарешті почати розбиратися у собі.

Тоді я вперше почула про межовий розлад особистості або ж емоційно нестабільний розлад (ЕНРО). Основні риси цього діагнозу – мінливість (це якщо сказати м’яко) настрою, проблеми з самоідентифікацією, нестабільність міжособистісних стосунків та схильність до самопошкодження. Заздалегідь скажу, що самопошкодження буває різним – від суїцидальних спроб та залежностей до, наприклад, трудоголізму.

Емоційно нестабільний розлад часто плутають із біполярним розладом. Але є різниця. Щонайменше у тривалості станів депресії та відчуття безмежного щастя. Настрій змінюється мільйон разів на день, а фраза «Не сприймай все так близько» може надовго вибити із стану «щось не так» до відчуття «зі мною все не так».

У людей із БАР фази депресії та манії тривають значно довше – місяці, а то й роки. Найголовніша ж відмінність між діагнозами в тому, що МРО належить до особистісних розладів, а БАР – до психічних.

Причини виникнення межового розладу особистості поки неясні, та дослідження показують, що генетика, структура і функції мозку, а також екологічні, культурні та соціальні фактори можуть збільшувати ризик його розвитку.

Новина про особистісний розлад настільки вибила мене, що я почала закриватися та зриватися ще більше. Я то пила ліки, то кидала їх, сама коригуючи план лікування (не повторюйте моїх помилок, будь ласка). То думала про те, яка я нещасна, хвора та поламана, то раділа тому, що в мого дурного характеру є логічне пояснення.

Після невдалих спроб лікування та декількох психотерапевтів, яким я так і не змогла відкритися навіть на восьмому сеансі, відвідала ще одну лікарку. Від неї знову почула про ЕНРО. Коли психіаторка сказала, що, можливо, моя хвороба – лише розлад межового типу, це трохи додало сил.

Стало легше розуміти, що зі мною не так, але не одразу. Певний час я билася в істериці та казала, що мені, поламаній, не має сенсу жити. Друзям, до речі, про діагноз розказала одразу, як вийшла з кабінету першого психіатра. Звичайно, це було мегадраматичне зізнання, яке я написала у спільний чат – із великою кількістю знаків та пояснень.

Після цього в нас було багато ситуацій, в яких я поводилась погано і пояснювала все це розладом. Я поводилась так, наче маю карт-бланш на пасивну агресію, неконтрольований негатив та імпульсивність. Але зрештою саме завдяки друзям я почала серйозніше ставитися до лікування – зрозуміла, що роблю боляче їм.

Мамі я теж сказала майже одразу. Надіслала кілька статей про те, що таке ЕНРО, про те, як поводитися з такою людиною, та й досі намагаюся бути з нею відвертою, щоб вона розуміла, що зі мною відбувається і не дуже лякалася того, що я можу ні з ким не розмовляти кілька днів.

З ліками жити стало набагато легше, а порожнечу вчуся закривати чимось недеструктивним. Як я жила до лікарів? Не повірите, але жила чудово десь 10 годин на добу – почувалася красивою, щасливою, геніальною. Ще десь чотири-п‘ять годин я спала (якщо пощастить), а інші шість годин – страждала. Страждала від того, як боляче жити в цьому світі, страждала, що народилася, думала, що я зайва, і не дуже розуміла, нащо я живу.

Я скуповувала все, що бачила, щоб заповнити порожнечу всередині. Якось від стресу на роботі в мене вдома з’явилися робот-пилосос, пароочищувач та багато інших корисних та не дуже речей.

Якщо чесно, до шопінгу я заповнювала порожнечу в барах, а до цього – намагалася заткнути цю діру людьми. Здавалося, що більше людей будуть до мене добре ставитися, то більше я зможу любити себе. А любити себе означало не бажати вмерти.

Взагалі бажання вмерти з’явилося в мене років у п’ять. Тоді я ще не знала, що таке смерть, але жити вже не хотіла. Потім дізналася, але разом із цим розумінням прийшла й відповідальність – я ж не маю права зробити боляче родині, навіть якщо мені дуже боляче жити.

Я росла, жила, змінювалася і з часом мені здавалося, що з мене виросла femme fatale, «тропікана женсчіна». Від тропікани в мене було хіба що безсоння, а от з фатальністю все склалося. Я закохувалася, як героїня «Вічного сяйву чистого розуму» – душила турботою, відчувала себе ліричною героїнею Костенко та швидко ламалася.

Могла закохатися у людину з першої хвилини, а потім, якщо вона робила щось, що, на мою думку, не мала робити, – поховати всі почуття та припинити спілкування. Це тепер я знаю, що драматичність – це теж риса ЕНРО.

Мене кидало з однієї крайнощі в іншу – тут я мию підлогу доместосом, а потім раптом лежу в ліжку поруч із купою одягу, яку мені не хочеться прибирати. Тут я збираюся з друзями, а тут кажу, що мені треба працювати, але замість роботи читаю відгуки на фейсбуці.

Я досі не знаю, хто я. Я можу тільки назвати своє ім’я, вік, професію та національність. Досі не знаю, чи екстраверт я, чи інтроверт, не знаю, що люблю більше – пісні Джима Моррісона чи кальянний реп. Я просто не знаю, хто я. Я вчилася триматися, дивлячись фільми та читаючи книжки, я можу бути і Брі Ван де Камп, і Бріджит Джонс, і Керрі Бредшоу. Я різна з різними людьми, це все щиро та сумно, бо я ж сама не знаю себе справжню.

Хоч якось порозумітися з собою мені допомогли не тільки спеціалісти, а й книжки про ЕНРО та розповіді інших «прикордонників» про своє життя. Впізнала себе у книжці «Я ненавиджу тебе, не кидай мене» (її написав Хел Страус Джерольд Крейсман) і, що головніше, почала розуміти, що страждаю не тільки я, а й люди, які мене люблять. Тому стала серйозніше ставитися до лікування.

Зараз завдяки лікам та терапії, яку я періодично кидаю, мені стало легше. Я трохи стабілізувалася, навчилася тримати себе в руках, хоча це й не завжди виходить, але мені все ще треба вчитися балансувати на кордоні почуттів.

А ще стає легше, коли починаєш говорити про свої ментальні проблеми та не соромитися їх. Саме це я зараз і зробила.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!