Тариф на культуру для людей з інвалідністю

від | Жов 20, 2021 | Дівчина говорить, Її історія

Я користуюся колісним кріслом і досить активно подорожую, відвідую різні фестивалі, концерти та обожнюю кінопрем’єри.

Шкода тільки, що мене та ще 2,7 мільйона людей з інвалідністю у царині культури та розваг не сприймають як платоспроможну та зацікавлену аудиторію. Тому у подорожах Україною я ніколи не відвідую музеї, бо максимальна їхня доступність – це рівень першого поверху, і виходить, що ти все одно опиняєшся поза цією історією.

Нам здебільшого лишають заходи «спеціально для осіб з інвалідністю», які влаштовують територіальні чи всеукраїнські організації осіб з інвалідністю.

І це не те що погано, але гальмує розвиток суспільства. Бо ж коли «у вас є своє», для чого потрібна інклюзія?

Цього літа я відвідала багато культурних заходів, інклюзивних і не дуже, у Києві та у регіонах. Усіх їх об’єднує одне – безкоштовний вхід для людей з інвалідністю. Добре це чи погано, чи є фінансова доступність ключовою для людей з інвалідністю – я спробувала розібратись.

Atlas Weekend

Усі вам скажуть, що на «Атлас» можна йти, ким би ви не були. Якщо ви любите музику так само, як я, то вас, напевне, не зупинила б навіть архітектурна недоступність. Захід позиціонує себе як inclusive friendly і, крім облаштованих архітектурних зручностей, пропонує відвідувачам/кам з інвалідністю безкоштовний вхід на всі дні фестивалю.

Atlas Weekend декларує підтримку різноманіття, тож тут максимально враховувались усі деталі. Для відвідувачів/ок із порушенням опорно-рухового апарату встановлюють платформу, яка височіє над натовпом і дозволяє розгледіти виконавців на сцені та водночас перебувати на безпечній відстані від скупчення людей.

Біля входу на платформу встановлені доступні, широкі біотуалети, які охороняють два-три охоронці і навіть відчиняють тобі двері вбиральні. З одного боку, це вже перебір і надмірна увага. З іншого, були випадки, коли ширші біотуалети виходили з ладу через надмірний попит із боку відвідувачів, і люди на колісних кріслах просто не могли користуватися вбиральнею. Це, звісно, питання вихованості відвідувачів. Як би там не було, організатори вирішили врегулювати проблему саме так.

Усі сім фестивальних днів на «Атласі» працювали перекладачі та перекладачки жестової мови, які робили музику доступною для людей із порушенням слуху.

Організація фестивалю дійсно є показовою для культурно-масових заходів в Україні, але є і свої мінуси. Поки вся ця інклюзія поширюється лише на одну з чотирьох сцен фестивалю – головну. Тож якщо ви не поціновувач/ка популярної української естради, доведеться імпровізувати і слухати улюблених виконавців на інших трьох сценах здалеку та без зручностей.

Зрозуміло, що забезпечення всіх цих умов потребує грошових вкладень. Команда фестивалю навіть подавала проєкт «Інклюзія на Atlas Weekend» на київський бюджет участі у 2021 році, та не пройшла експертний відбір з аргументацією від Департаменту культури Київської міської ради, що фестиваль є комерційним і організатори планують заробити гроші на продажі квитків. Але парадокс у тому, що на квитках відвідувачів інклюзивної зони організатори точно не заробили.

Тоді можна поставити резонне запитання: чи стала б я особисто купувати квиток на фестиваль, не користуючись опцією безкоштовного входу? Враховуючи те, наскільки зручно мені перебувати на цьому фестивалі та скільки вражень і позитивних емоцій я отримала від улюблених виконавців, я готова була би заплатити за вхід повну вартість.

Ти можеш почуватися на рівних, коли все робиш на рівних

Кілька років тому я намагалася потрапити на концерт дуже популярного українського рок-гурту, який мав приїхати до міста Кам’янське Дніпропетровської області, в якому я мешкаю. Тоді я не мала роботи, і квиток на виступ улюбленого гурту був задорогим, тож я вирішила скористатися пільгами для людей з інвалідністю і піти на концерт безкоштовно.

Організатори концерту почали вимагати не просто посвідчення, що підтверджує інвалідність, а висунули цілий список документів, які потрібно було зібрати. Це було максимально принизливо для молодої дівчини, тож на концерт я не пішла. Та більше ніколи не просила безкоштовних квитків.

Пізніше я вирішила таки проінспектувати концертний зал у Кам’янському і купила квитки на концерт вже іншого гурту. Хоч і довелося попередити про свій прихід заздалегідь, щоб відкрили доступний вхід спеціально для мене, та від концерту я отримала задоволення. Сиділа на місці, за яке заплатила, поруч зі своєю компанією, а не там, де «поставлять», і насолоджувалась виступом.

Коли безкоштовний вхід – це прояв благодійності, я готова заплатити за нього і не бути об’єктом цієї благодійності.

Безкоштовний вхід для всіх позбавляє простору для маневру

Ще один фестиваль, який я відвідала цього року, – вуличний фестиваль майстрів з усієї країни «Петриківський дивоцвіт», що проводять у селищі Петриківка Дніпропетровської області.

Атмосфера фестивалю – справжній живий український колорит. Із салом, медом, українськими співами та талановитими людьми. На подібних подіях відчувається єдність та національна ідентичність; бути присутньою там для мене означає бути частиною української культури, бути дотичною до спільного свята на рівні з усіма. Щодо музики, то в програмі фестивалю завжди є виступи народних колективів та одного запрошеного популярного виконавця/виконавиці чи гурту.

Тут, звісно, платформи для людей з інвалідністю немає, тож є вибір – або слухати здалеку, або ризикнути зануритись у натовп і милуватися спинами співслухачів/ок. Та особисто для мене ця частина фестивалю не є пріоритетною.

Вхід на фестиваль є безкоштовним для всіх.

Організатори фестивалю намагаються бути інклюзивними. Прислухаються та покращують доступність свого селища. «Дивоцвіт» завжди відвідує дуже велика кількість людей з інвалідністю. Щодо локацій фестивалю, то всі вони розташовані вздовж проїзної частини і є доступними, як і численні облаштовані фотозони. Це дуже великий плюс, бо жодна локація не є відокремленою. Ти почуваєшся на рівні, бо можеш потрапити куди захочеш, а не тільки туди, де доступно.

Вам пропонується значний вибір того, на що можна витратити свій час і гроші. Можна наїстися досхочу домашніх смаколиків і накупити із собою; закупитися як сувенірами, так і функціональними речима, меблями, одягом тощо. Ціни для всіх однакові, та це ж ярмарок: поторгуватися тут – як частина розважальної програми.

Тож кожен і кожна вирішує, у що вкласти свій бюджет та в якому обсязі. А можна й зовсім не витрачати кошти та просто погуляти і весело провести час.

Оскільки фестиваль відбувається у сільській місцевості, дістатись туди можна лише власним автомобілем, або гуртуватись із місцевими осередками людей з інвалідністю та приїжджати автобусами разом із групою.

Відсутність подібних поїздок для багатьох означає сидіти вдома, або обмежуватися місцевими культурними заходами. Бо доступний міжміський транспорт я ще ніде в Україні не зустрічала.

Так само і плата за вхід не завжди є доступною для всіх через низький рівень соціального захисту та відсутність можливостей для працевлаштування у зв’язку з інвалідністю.

У нас роками люди з інвалідністю асоціювались із пільгами, і це призвело до того, що організатори не розраховують на те, що люди з інвалідністю прийдуть за гроші. Навіть якщо зробити захід інклюзивним, людям з інвалідністю не прийде в голову піти за гроші туди, де завжди пускали безкоштовно. Якщо люди і мають фінансову спроможність, то дуже маленький відсоток платитиме саме за культурні заходи. Та я не можу говорити за всіх.

Щодо мене, то я готова платити там, де почуватимусь на рівних. Якщо організатори заходу доклали зусиль, щоб зручно було всім, то плата за вхід буде стимулювати робити ще доступніше. Але попит на доступність може суттєво впасти. Якщо квитки на той самий Atlas weekend зробити платними просто зараз, то платформа для людей з інвалідністю спорожніє і багато хто втратить це рідкісне відчуття включеності у культурне життя країни.

Люди з інвалідністю знов підуть на заходи «для своїх», де панує доступність і прекрасна атмосфера, але повністю відсутня соціалізація, яка конче потрібна.

Та я все одно переконана, що безкоштовний вхід та пільги – це частина перехідного періоду. Ми маємо боротись із культурою споживатництва та поступово впроваджувати квитки із відсотковим еквівалентом. Нехай це буде не повна плата, але якщо ми формуємо відповідальну націю, кожна людина в країні має знати цінність культурного продукту і розуміти, що рівність не працює в один бік.

Я сподіваюсь, що через 10 років в Україні зникне потреба у «безкоштовних» та «спеціальних» послугах для людей з інвалідністю. Бо в кожного та кожної буде можливість реалізувати свій потенціал і бути включеними на рівні з усіма.

Знаю на власному досвіді, наскільки складно врахувати, що на ваш захід прийдуть люди з порушенням зору, слуху, опорно-рухового апарату, які користуються або не користуються колісними кріслами. Чи люди з психосоціальними порушеннями. І всім має бути так само цікаво та комфортно на вашому заході, як і людям, що не мають інвалідності.

В Україні ще не заведено враховувати культурні права людей з інвалідністю, як і не заведено крутити стрічку в кінотеатрі для одного/однієї глядача/ки. Ніхто не враховує можливість того, що відвідувач/ка вашого заходу може сприймати інформацію не так, як більшість, чи мати інший кут огляду порівняно із іншими відвідувачами.

Гарний сервіс та клієнтоорієнтованість тільки-но почали поступово з’являтися у царині культури та розваг в Україні, та роботи все ще дуже багато. Тема інклюзії не завжди стоїть на першому місці, але вже почала входити до порядку денного культурно-масових заходів.

Авторка: Таня Герасимова, менеджерка проєктів ГО Fight For Right

Публікація в межах проєкту «Мистецтво для всіх: дослідження ситуації з дотриманням культурних прав людей з інвалідністю в Україні», що реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!