Режисерка Ганна Ярошевич: Документалістика — це такий собі мікс художнього кіно та журналістики

від | Жов 19, 2021 | Фемкульт, Дивитися

Режисерка Ганна Ярошевич п’ять років працювала над своїм повнометражним дебютом – фільмом «Май далеко — май добре». Це історія молодого німця Мішеля, який, захоплений природою України, переїжджає до Карпат.

 

У горах він розводить водяних буйволів, що опинилися на межі зникнення. Хлопець мріє присвячувати весь час улюбленій справі, але змушений регулярно повертатися до Німеччини, де працює в сімейному бізнесі й зустрічається з дівчиною Вєрою.

Навесні картина отримала приз Андрія Матросова від організаторів фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, а восени фільм вийшов у широкий прокат.

Ганна Ярошевич розповіла про свій шлях від журналістики до документалістики, про роботу над фільмом та успішну краудфандингову кампанію для нього.

Про шлях до режисури

За освітою я журналістка. Під час навчання в університеті почала працювати за фахом. Трьох років як репортер та ще року на посаді головного редактора мені вистачило, щоб зрозуміти, що журналістика — це не моє покликання. Диплом магістра я здобувала в Сассекському університеті в Англії. І дехто з моїх тамтешніх друзів навчався на кафедрі документального кіно. Коли я побачила їхні дипломні роботи, моє розуміння документалістики і того, якою вона може бути, змінилось назавжди. Це було цікаво, креативно.

Ганна Ярошевич. Фото Лена Кудрей

Подумала, що документалістика — це такий собі мікс художнього кіно та журналістики. І що я хотіла б спробувати себе в цій справі. Повернувшись до України, пішла до «Вавилону’13» (спільнота кінематографістів, яких об‘єднала Революція гідності), там я зняла свої перші короткометражки про події на сході України та вимушених переселенців. Це був дуже корисний досвід, і мені дуже сподобалося режисувати. Тож я вступила до «Майстерні документального кіно Сергія Буковського». І там народилась ідея фільму «Май далеко — май добре».

Мені хотілося зняти щось не про війну (адже це було темою моїх попередніх фільмів), хотілося про щось добре і водночас важливе. Коли я знайшла історію Мішеля, то ще не знала напевно, що це буде повний метр. Але через певний час зйомок стало зрозуміло, що це комплексна історія, яку не вмістити у 20 хвилин.

Про знайомство з Мішелем

Історія знайшла мене сама. Одного зимового дня на фейсбуці я прочитала інтерв‘ю з Мішелем Якобі (головним героєм «Май далеко – май добре») на сторінці письменника Богдана Логвиненка. Цей матеріал мене дуже зачепив, тиждень я щодня думала про Мішеля. Чому німець покинув усе і переїхав до села в українських Карпатах? Чому вирішив розводити буйволів? Хто йому допомагає? Як він усього навчився? Ці запитання роїлись у мене в голові, тож я написала Мішелю, що хочу познайомитись і, можливо, зробити кіно про нього. За декілька тижнів ми вперше зустрілись у Львові, і я почала роботу над проєктом.

Ми знайшли спільну мову одразу ж. Він виявився дуже відкритим і дружнім. Проте я завжди намагалася тримати певну межу між нами, адже дуже хотіла залишатися неупередженою в історії, яку показую у фільмі.

Під кінець зйомок наші стосунки стали більш напруженими, Мішель стомився від постійної присутності камери в його житті. Зараз, коли він побачив фільм, має до нього запитання. Чесно, не все йому сподобалось. Але я це передбачала.

З дівчиною Мішеля Вєрою все сталося навпаки – спочатку вона дуже обережно впускала мене та оператора Сергія у своє особисте життя. З часом почала нам довіряти. Зараз ми в добрих стосунках, досі підтримуємо зв‘язок.

Про роботу над фільмом та фінансування

Фільм робили майже п’ять років. Три роки знімали – за цей час мали шість знімальних «експедицій» у Карпати та Німеччину. В цей же період із фільмом брали участь у багатьох міжнародних воркшопах та пітчингах, шукали фінансування. Ще півтора року працювали над постпродакшеном: робили монтаж, звук, колір і промо.

Ми подавались на державне фінансування, але нам двічі відмовляли з різних причин. У той момент ми майже закінчили зйомки фільму і майже опустили руки – проєкт сильно затягувався. Бажання закінчити фільм і не підвести команду дало нам із продюсеркою Альоною Качкан якісь екстрасили.

Тоді вирішили зробити краудфандингову кампанію, і вона виявилась успішною. Потім отримали грант від Українського інституту на міжнародну промоцію. І нещодавно – від Держкіно на кінотеатральний прокат.
Зйомки ми проводили майже повністю власним коштом. Я і оператор Сергій Кірєєв працювали на ентузіазмі, техніку мали свою власну, дещо позичали у друзів або брали в оренду. Подорожі частково оплачували за бартерні промозйомки.

Монтаж покрили, використовуючи краудфандинг. Постпродакшн нам робила компанія Mental Drive, яка стала співпродюсером. Коштом державного фінансування покривали промо, дистрибуцію та прокат фільму.

Про успіх краудфандингу

Краудфандинг ми робили втрьох: я, продюсерка Альона Качкан та наша SMMниця Катя Петриковець. Успішною кампанія стала, думаю, тому що ми підійшли до неї дуже серйозно, як до повноцінної роботи.

Ми довго продумували стратегію збору коштів, позиціювання проєкту (в промоматеріалах вирішили робити акцент на екотематику), зробили новий трейлер, тексти, а головне – склали дуже довгий список потенційних доброчинців.

Протягом місяця щодня особисто писали людям із цього списку і переконували підтримати наше кіно. Необхідну суму зібрали до закінчення кампанії, а загалом – на 10 тисяч гривень більше, аніж планували спочатку.

З Альоною ми знайомі ще зі старших класів. Цей фільм став для нас обох дебютом і, звичайно, робити такий великий проєкт із нуля з мінімальним досвідом було дуже складно.

Processed with VSCO with g3 preset

Нам дуже допомагали тренінги та міжнародні програми, куди брали проєкт на стадії виробництва, ми обидві багато навчались. За ці роки нас підтримало чимало професіоналів із царини кіно: це міжнародні експерти, українські режисери, продюсери – багато хто ділився досвідом та допомагав. Навіть у найскладніші моменти було відчуття, що ми не самі. До того ж ми зібрали чудову команду фільму.

Про те, чи готовий український глядач до документального фільму в кіно

Глядач, думаю, готовий, але є певні обставини, які ускладнюють процес прокату документальних фільмів. Пандемія, напівпорожні зали навіть на топових блокбастерах. Небажання окремих кінотеатрів брати фестивальне та авторське кіно в прокат, ставити у прайм-тайм (знову ж таки, через пандемію і напівпорожні зали, кінотеатри віддають перевагу світовим кінохітам). Та інші фактори.

Мотивувати можна правильним промо. Треба вчитися правильно подавати і продавати свої фільми, розвіювати міфи про те, що документальне кіно – «не для всіх». І головне – знімати хороше, якісне кіно.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!