Булінг у школі. Особиста історія про те, як я була білою вороною

від | Жов 4, 2021 | Дівчина говорить, LMillustrated

На початку 2019 року ухвалили «Закон щодо протидії булінгу (цькуванню)», і я пожалкувала, що вже не вчуся у школі. Це був єдиний момент, коли мені кортіло туди повернутися, щоби притягнути всіх причетних до відповідальності.

Згідно з законом, постраждала сторона може подати заяву про факт цькування до адміністрації закладу освіти, яка зі свого боку повинна створити комісію з розгляду ситуації та провести внутрішнє розслідування. У разі виявлення неспростовних доказів булінгу, адміністрація школи має повідомити про це до поліції. Далі на неповнолітнього порушника та його батьків очікує штраф 850-1700 гривень або виправні роботи терміном 20-40 годин, якщо факт цькування фіксується повторно, то цифри зростають: 1700-3400 гривень або виправні роботи терміном 40-60 годин відповідно. Цікаво, що закон передбачає покарання і для вчителів, які приховали випадки булінгу серед підлітків.

Токсична дружба

У часи мого школярства таких слів не знали, а різноманітні види цькування, яким позаздрила б свята інквізиція, завжди виправдовувалися: «сама винна», «це ж діти», «всі це проходили».

Ось мені дев’ять років, і я розповіла «подружці», що мені подобається однокласник. На перерві вона виходить у коридор й голосно виголошує промову про те, хто в кого закохався — з прізвищами та подробицями. Там був і той хлопець, і ще сотня школярів, які спочатку сміялися з мене, а потім намагалися змусити мене цілуватися з ним. Непристойно поводились вони, а соромно було мені. Тоді я зрозуміла, що не варто будь-кому розповідати про свої симпатії.

Ось мені 13 років, і ця сама «подружка» бере наді мною «шефство», мовляв, я слабка і не зможу дати відсіч. Водночас вона майже постійно незадоволена мною і прижучує привселюдно: «Не фарбуй нігті, бо в тебе негарна форма», «Не носи прямий пробір волосся — ти наче селючка», «Не одягай спідницю — в тебе криві коліна», «Ти мене соромиш», «Відсядь від мене — ти мені сьогодні не подобаєшся», «Тобі не світять побачення, бо кому ти така треба?», «А чому ти тільки собі взяла обід?», «Ти некрасива, коли жуєш», «Ти гучно пісяєш, роби це тихіше»…

Ця токсична дружба тривала до самого випускного, після якого я не бачила її жодного разу. Чому не відкараскалася від неї раніше? Тому що саме вона і була головним булером (той, хто ображає) мого шкільного життя. Або я з нею, або мене чекають ще більші цькування. Я її боялася, а тому намагалася приручити звіра. «Подружка» виховувалася в неповній сім’ї та мала букет серйозних захворювань — я знала, що це і є причини ненависті до всього світу. Прагнула зрозуміти її, підтримати, вивести на душевний діалог — думала, що вона довіриться, побачить у мені подругу, а не ворога, і перестане знущатися. Проблема лише в тому, що доки я намагалася щиро дружити, мою психіку ґвалтували. Вона розносила про мене чутки. Вона оббріхувала мене і мою сім’ю. Вона підбурювала однокласників не спілкуватися зі мною. Вона щодня вирішувала, в якому емоційному стані я повертатимусь додому.

Ось мені 14 років, і нас із «подружкою» наздоганяють старшокласники, що біжать коридором. Один із них розповідає хлопцям, що вже давно розпочав статеве життя і знає що до чого. Він хапає мене за руку, притискає до стіни й починає тертися об мене, імітуючи статевий акт, потім сміється й тікає. Мені неприємно і соромно, я заклякла і відчуваю, як накочуються сльози. Знаєте, що сказала «подружка»? Що досить удавати з себе недоторку, мовляв, подумаєш — облапав!

Булінг — це не завжди фізична розправа, лайка, прямі образи. Зазвичай це те, що жертва відчуває, але не може пояснити. Спілкування з булером — це коли твоя реальність піддається сумніву, емоціями нехтують, нав’язують відчуття провини й кажуть, що ти не так все розумієш. Це аб’юз, але тоді мені було не до етимології слів.

Що робили дорослі у цей час? Нічого. Окрім того, звичайно, що уникали очевидного і давали змогу розібратися самим. Класна керівничка постійно казала мені, що варто стати менш сором’язливою та брати активну участь у житті класу. І це тоді, коли однокласники мене бойкотували, а я їх за це ненавиділа. Після тих порад я і зрозуміла, що в рамках школи ніхто мене не врятує.

Булінг не закінчується разом зі школою

Ось мені 17 років, я — першокурсниця столичного вишу. Їду додому після занять і зустрічаю у транспорті свого однокласника, з яким особливо ніколи не спілкувалася. З дитинства маю слабкий зір, тому не одразу зрозуміла, що це дійсно він — впевнилася у цьому вже тоді, коли хлопець пройшов повз мене на вихід. Тоді ще й подумала — дивно, що він сам не привітався зі мною. За декілька годин я дізналася, що таке кібербулінг.

Виявилося, що колишній однокласник мене таки впізнав і образився на те, що я його проігнорувала. Він написав досить агресивний пост із використанням нецензурних слів та принижень на мою адресу, який опублікував у загальному чаті нашого класу. Тридцять однокласників прочитали це, і більшість підтримала його у коментарях — він завжди був беззаперечним лідером.

На мене вилилася цистерна бруду, осуду, насмішок і згадок про шкільні факапи. Найстрашніше те, що вони знали про мою присутність у чаті, але це не стримало їх. Цькувати людину в інтернеті легко і безкарно, тому ніхто себе не обмежує у висловлюваннях. Я наївно вірила, що зараз поясню ситуацію і все налагодиться — так, я прийняла позицію жертви та почала виправдовуватися. І це не спрацювало! Однокласники мали автомати Калашникова, а я дала їм патрони — мене «розстріляли» вдруге. До речі, за мене так ніхто й не вступився. Були люди, з якими я більш-менш спілкувалася, навіть допомагала, але вони промовчали, коли допомога була потрібна мені. Я видалила своє повідомлення і вийшла з чату назавжди.

Потім була багатогодинна істерика, нервовий зрив, декілька днів я відмовлялася виходити на вулицю, щоб не зустрітися з кимось. Майже щоночі мені снилися колишні однокласники, які продовжували знущатися з мене, але морально знищував лише один — той, кого я «проігнорувала» у транспорті. Наступних 10 років я вибудовувала відносини з цим хлопцем у своїх снах. 10! Клятих! Років! Єдине, чого я прагнула — зупинити цей сюр у голові.

Як прожити цей досвід?

Перша зустріч однокласників за 10 років після випуску — ось чого я боялася, але вірила, що це допоможе переоцінити їхнє ставлення до мене. Під час підготовки до заходу мене навіть додали до загального чату, ми узгоджували місце проведення і час — сухо, без претензій та образ. У день Х я двічі поверталася додому, але моя відсутність розцінювалася б як чергова слабкість, а я не могла собі цього дозволити. Як все пройшло? Вони нічого не пам’ятали, їм здавалося, що клас був дружній, всі — чемні горобчики, а шкільні дні минали весело і безтурботно. Булери не визнають себе булерами й не усвідомлюють свого нищівного впливу на чужі долі. Переді мною стояли дорослі люди, які мають змогу довести свою значущість реальними справами й досягненнями, і тих, хто вже зміг це зробити, — одиниці.

Колишня «подружка» на зустріч не прийшла. Ті, хто відмовчувався у школі й вдавав нейтралітет, прийшли, але поводилися як і раніше. А той, хто приходив до мене у нічних кошмарах, зацікавився сферою моєї діяльності й згодом запропонував мені роботу.

Чи перестало мені боліти? Ні. Чи забула я всі образи? Ні. Булінг розвинув у мені купу комплексів, наслідки яких усуваю й досі: я жахаюся виступів перед аудиторією та публічного осуду, уникаю спілкування з незнайомцями, до спазмів у шлунку боюся здатися смішною чи дурною, вчуся не відчувати провини за те, що я існую. А я таки існую і продовжую загартовувати власний характер — тепер наді мною не потрібно брати «шефство», я можу дати відсіч.

Хто мені допоміг? Я сама, завдяки купі психологічної літератури та внутрішнім монологам зі своїми «тарганами». Це дійсно допомогло, але не так швидко, як хотілося. Думаю, робота з психологом вирішила б ці питання оперативніше. Але я так і не наважилася розпочати терапію через страх бути висміяною. Просто зациклене коло!

Точно скажу, що в сучасних реаліях значно легше опиратися тиску у школі, бо суспільство нарешті наважилося озвучити, що булінг існує. З проблемою є шанси розбиратися, коли хоча б знаєш її назву.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!