Мій досвід роздільного навчання: Школа, де народжуються комплекси

від | Вер 28, 2021 | LMillustrated, Дівчина говорить

«Кожен із вас має зрозуміти одне: ви – еліта суспільства. Ваша поведінка повинна бути гідною, щоб не осоромити ім’я гімназії. Ваш зовнішній вигляд завжди має бути охайний: біла блуза та чорна спідниця – у дівчат, накрохмалена сорочка, краватка, піджак та до блиску натерті черевики – у хлопців. Ви – представники гімназії. Ви – еліта суспільства. Ви не повинні нас осоромити»

Ось так розпочалася лінійка першого вересня. Бетонний майданчик, з обох боків чорно-білі шеренги учнів. У центрі стояла наша директорка. Метр сорок за зростом, у класичному діловому костюмі та блузі з велетенським жабо, як у французьких світських дам 17 століття або Наполеона. Коротке кучеряве волосся, стрижка «як у хлопчика» та завжди ті самі речення: «Ви – еліта суспільства. Ви маєте вирости гідними людьми».

За годину до цієї вистави 11-річна я та мама стояли перед табличкою «Багатопрофільна гімназія з гендерним типом навчання».

«Ви обрали правильний заклад! Окремі класи хлопчиків та дівчаток дають змогу дітям повністю поринути у навчання. У них не буде часу на залицяння одне до одного, вони не будуть відволікатися на сторонні подразники. Ви ж розумієте, вік такий, а ми намагаємося повністю спрямувати увагу дитини на навчання!» – директорка посміхнулася та поклала руку мені на спину.

Навчання у гімназії починалося з п’ятого класу. Юнаки та дівчата були окремо.

Освітня програма відрізнялася тільки «традиційними» предметами: «гарне та корисне» – у дівчат, ми шили фартухи та готували їжу для хлопців, які в цей самий час перебували на уроці «праці» та майстрували стільці.

«Ви повинні встигнути до закінчення уроку! Хлопці прийдуть голодні і побачать, хто більш хазяйновита!» – вчителька ніколи не допомагала. Декілька разів за урок вона виголошувала чергові настанови, нагадуючи, що наша праця покаже, якими якостями ми володіємо. Тож, якщо твій хліб із ковбасою несмачний, то і людина ти така собі.

Раз на тиждень ми зустрічалися з хлопцями на спільному занятті у класі хореографії. Воно було обов’язковим, адже з першого вересня нас готували до танцю на останній дзвоник. Були ті, хто не хотів або не вмів танцювати. Хореограф не мав завдання навчити тебе танцювати, метою було – вивчити танець. Тож кожен мав вибір: брати участь або сидіти на лаві до кінця уроку.

Точніше, дві години, адже в гімназії були пари – 90 хвилин уроку, як в університеті. Між ними була велика перерва у 20 хвилин. Далі ще одна пара і обов’язковий предмет-«прогулянка», де ми 45 хвилин просто тинялися. Хтось їв, хтось курив, а хтось списував домашнє завдання для наступного уроку. І дуже рідко наші «прогулянки» збігалися в часі з класом хлопців. Зазвичай намагалися зробити так, щоб ми постійно були окремо та не «розводили гармидер».

Щочетверга в актовій залі збирали хлопців та дівчат для «повчальної бесіди», а предмет називався «Клубна година». На ньому були присутні директорка, класні керівники та декілька вчителів, які розповідали нам морально-етичні історії або жалілися на якісь поведінкові інциденти, котрі сталися протягом тижня. Не можу сказати, що цей предмет був чимось корисним у нашому житті. Загалом, 45 хвилин всі галасували та жартували в бік іншої половини актової зали. Ми не сиділи поруч. Дівчата трималися лівої сторони зали, хлопці – правої.

Я досі не можу зрозуміти, як гендерний підхід в освітньо-виховному процесі міг бути кращим за звичайну загальноосвітню школу. Якщо мене запитають, чи віддам я свою дитину до закладу з таким типом навчання, я точно відповім, що ні за які скарби світу цього не зроблю! Але облишмо це і повернімося до історії.

У дев’ятому класі нас об’єднували з хлопцями, і ми обирали напрям навчання: технічний, гуманітарний чи медичний. Відтоді і до 11 класу в нас були тільки предмети обраного напряму. Я обрала гуманітарний клас, тому чотири рази на тиждень у мене була англійська та інші мови, історія, географія (цей предмет теж входив до складу гуманітарних), література й лише один раз математика і хімія. Такий метод було обрано, щоб якісно підготувати дитину до ЗНО з обраних предметів та до університету. Нам постійно казали, що всі учні обов’язково мають вступити до вишу і не осоромити звання гімназиста.

Директорка завжди говорила про майбутнє, тим самим розвиваючи в нас тривожність за нього. Для всіх підлітків була однакова дорога: до університетів Луганська, Горлівки, Харкова та Донецька. До початку війни та подальшої окупації міст на Донбасі у 2014 році, з цими вишами у гімназії були підписані контракти. Тому ніхто не питав: «Куди ти далі після гімназії?» Все і так було зрозуміло. Нас заточували під обрані університети.

Тож, коли я сказала, що вступаю до Києва, моя директорка пирхнула: «Ти? Спочатку спробуй. Київ! Бачиш, чого захотіла. Повернешся до Луганська потім».

Коли я навчалася разом із дівчатами (з 5 до 8 класу), в аудиторії завжди панував спокій. Я навіть не можу пригадати жодної ситуації, в якій мав значення зовнішній вигляд людини. Не було розділення за рівнем привабливості або розумових здібностей. Взагалі про розділення не йшлося. Так, були спокійні дівчата та більш агресивні. Але ніколи не було булінгу.

Дев’ятий клас гучно відчинив двері. До приміщення увійшли хлопці, а разом із ними повна трансформація нашого світу.

«Гарне та корисне» зникло, залишивши нам додаткову «прогулянку». Замість уроків праці хлопці почали вивчати військовий вишкіл. На хореографії тепер, якщо ти сидів на лавці, означало, що тебе не обрали як пару. А не те, що ти не хочеш танцювати.

Чого хоче дитина у 15 років? Визнання, свободи, популярності. Отож, наш клас перетворився на поле битви за нові ролі.

У нас з’явився лідер (бо хлопці вирішили запровадити свої правила) та його найближча свита. Дівчат відбирали до кола центральних гравців за конкретними критеріями: рівень розвитку молочних залоз та зовнішні показники – автоматично до компанії входили й найближчі подруги красуні. Також компанія спілкувалася із найрозумнішою дівчинкою у класі, але лише щоби мати змогу списувати. На загальні збори її ніхто не кликав.

Якщо ти недотягував до цих критеріїв, то був позбавлений нормального ставлення однокласників. Тебе або ігнорували, або через булінг закріплювали свій авторитет.

У нашому житті з’явилося поняття «недостатньо». Недостатньо гарна, недостатньо смішна, недостатньо розумна. Колискова комплексів розхитувалася з кожним днем все сильніше. Бо якщо з тобою все ОК, чому тебе не обрали до компанії?

Про навчання було годі й думати. Єдине, що турбувало тепер, – як на тебе відреагують однокласники. Як сподобатися їм, як налагодити зв’язок, як стати хоча б кимось. Мета була одна – вхопитися за соломину визнання. А найважливіше – визнання хлопцями.

Ми не бачили їх від п’ятого класу. Ба більше, ми не знали як поводитися з хлопцями взагалі, бо в той період життя, де ми мали б цьому навчитися або хоча б адаптуватися, – нас відокремили. Багато в кого з однокласниць не було батька, тому коли в їхній дівочий світ увірвалися юнаки, це стало справжнім іспитом. Як будувати кордони? Що нормально стосовно тебе, а що ні?

Не всі діти мали хороші стосунки з батьками, щоби прийти й розповісти про парубка, який сьогодні покликав до себе додому, а коли ти відмовилася – почав тебе ображати.

У 15 років ми дорвалися до найцікавішого шматка життя – стосунки. Чоловіки та жінки, поцілунки, секс та пізнання.

Хлопці не вміли поводитися з дівчатами. Якщо ти у чомусь відмовляла, то була жертвою цькування або ігнору. Тобто тоді відмовитися – значило підписати собі вирок.

Дівчата не знали, як поводитися з хлопцями. Закріпилася думка, що сексуальність може врятувати тебе від образ. Тому бюстгальтери з пушап-ефектом, яскравий макіяж та короткі спідниці були ключем до поваги юнаків. Ось так, до речі, з’явився шаблон «гарної» зовнішності.

Батьки не брали участі в цьому. Більшість працювали з самого ранку, щоб оплатити навчання у цій гімназії, адже двічі на рік, у вересні та травні, ваша сім’я повинна була принести хороший подарунок до класу. На моїй пам’яті це були величезні плазми, довгі килими у коридор, ноутбуки та повні ремонти приміщень. Наші заняття починалися з 9-ї або й з 11-ї години, якщо це друга зміна. Тому батьки не бачили, як ти йдеш до гімназії та у якому стані повертаєшся звідти. А через втому мало в якій сім’ї виділявся час на вечірні сердечні теревеньки.

Тож ми пізнавали це життя на дотик. Ті поняття, які з’явилися у 15 років завдяки гендерному підходу до освіти, йшли з нами пліч-о-пліч до самого морального дозрівання.

Через те, що хлопці добре спілкувалися лише з гарними дівчатами, які швидше за інших розвинулися фізично, з’явилось переконання, що сексуальність – єдиний спосіб здобути повагу.

Коли тебе не приймають до компанії, то з’являється переконання, що ти нікому не цікавий. І у дорослому житті діти з таким думками часто самотні, бо вони впевнені, що намагатися будувати дружні стосунки немає сенсу.

Цькування хлопців породжує глибоку невпевненість. Далі стає дуже складно будувати стосунки та йти на близькість.

Такий розподіл учнів та методи освіти відібрали можливість вивчити юнаків, навчатися налагоджувати стосунки, навчатися розумінню своїх кордонів. Дуже важливий шматок життя і пізнання було просто пропущено. Об’єднавши у дев’ятому класі, вони кинули нас у гру, де ніхто не розповів про правила, повністю спотворивши сприйняття відносин між чоловіком та жінкою, спровокувавши комплекси та хибні висновки про цінності.

Щодо навчання з 9 до 11 класу, то я його зовсім не пам’ятаю. Воно минуло повз нас, пофарбоване в кольори знецінення та війни за ролі у суспільстві.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!