«Інший Айнштайн». Уривок із книги про Мілеву Марич

від | Вер 28, 2021 | Жіноча бібліотека, Фемкульт, Читати

Роман «Інший Айнштайн. Хто обґрунтував теорію відносності та дотла зруйнував ідеальний шлюб» розкриває захопливу історію блискучої жінки, світло якої загубилося у величезній тіні Альберта Айнштайна. Це історія Мілеви Марич.

У двадцять років вона мала б уже бути заміжня, натомість вивчала фізику в елітному навчальному закладі Цюриха. Для пані Марич, з її інтелектом, шлях науки ввижався простішим за шлях до вівтаря — а насправді був неприступний.

24 КВІТНЯ 1897 РОКУ,
ДОЛИНА ЗІЛЬ, ШВЕЙЦАРІЯ

Уперше з моменту, коли ми висадилися з поїзда до Цюриха і вирушили в дорогу через долину Зіль, наша група замовкла. Тиша панувала над нами майже так, як буває в соборі. У певному сенсі ці доісторичні ліси, Зільвальд, справді скидалися на собор.

Старовинні гігантські дерева оточували нас, а ми переступали мертві тіла їхніх упалих братів. Килим моху глушив звуки наших кроків, роблячи кумкання жаб, стукіт дятлів і пісні птахів наче голоснішими. Я почувалася так, мовби вступила в первісну природу однієї з казок, які любила в дитинстві, а, судячи з мовчання інших, Мілана, Ружиця і Гелена відчували схоже благоговіння.

— Fagus sylvatica, — прошепотіла Гелена, перебиваючи мої думки. Я не зрозуміла сенсу схожої на латину фрази, і це було дивно, я ж бо говорила й читала німецькою, французькою, сербською та латинською більше, ніж Гелена. Мені було цікаво, вона говорила до мене чи до себе.

— Перепрошую?

— Вибач, це рід і вид ось цього бука. Ми з батьком любили довгі прогулянки лісом, що був неподалік від нашого будинку у Відні, а йому подобалися латинські назви дерев. — Вона закрутила опалий буковий листок між пальцями.

— Назва така само красива, як і вони.

— Так, мені завжди подобалася назва. Вона досить лірична. Fagus sylvatica може жити майже триста років. Якщо їм достатньо місця для росту, ці буки можуть досягати майже тридцяти метрів. А в скупченні інших дерев їх ріст припиняється, — сказала вона із загадковою усмішкою.

Я зрозуміла недоговорене: ми, у деякому сенсі, були схожі на Fagus sylvatica. Я усміхнулась у відповідь.

Я опустила очі на стежку, якою ми йшли. Побоювалася її нерівностей, хоча ще жодного разу не оступилася. І так захопилася вдивлянням під ноги, що врізалася в Мілану, яка раптово зупинилася.

Зазирнувши через її плече, щоб побачити, що лежить перед нами, я зрозуміла чому.

Ми досягли Альбісгорну, вершини цих лісів, з якої відкривався легендарний краєвид. Перед нами розкинулося яскраве синє Цюрихське озеро і річка Зіль на тлі білосніжних вершин гір і пологих зелених пагорбів, усіяних фермами. Блакить швейцарських вод була набагато яскравіша за мутний Дунай моєї юності; а слава Альбісгорну — цілковито заслужена, почасти тому, що повітря сповнювало чисте диво ароматів вічнозелених рослин на гірських схилах.

Я відчула себе заново народженою.
Я глибоко вдихнула живильне повітря. Я впоралася. Хоча не мала впевненості в тому, що мені дасться цей похід. Я ніколи не займалася нічим подібним. І згодилася на пригоду лише після того, як дівчата почали благати мене піти з ними, а Гелена відзначила свій успіх у минулих походах Зільвальдом, яким не завадила її власна кульгавість. Гелена не залишила мені виправдань. Її кульгавість була результатом пережитого в дитинстві туберкульозу в стегні, а не вродженого дефекту, як у мене, та хода була близька до моєї. Тож хіба я могла заявити, що каліцтво не дозволяє мені навіть спробувати?

Так я дізналася про себе дещо нове. Нерівність моїх ніг була не такою вже й перешкодою на нерівній місцевості. Моя інвалідність ставала вираженішою на рівних дорогах. А підніматися на гору я могла не гірше за інших дівчат. Яка свобода!

Я подивилася на Гелену, і та усміхнулася мені. Цікаво, чи переживала вона на цій стежині ті ж самі сумніви й одкровення, попри те, що в дитинстві ходила з батьком у походи? Коли я відповіла на усмішку, вона потягнулася до моєї руки і трохи стиснула, а відпустила, тільки коли підійшла ближче до краєчка Альбісгорну, заради кращого краєвиду.

Сонце вже сіло до того моменту, коли ми гуртом повернулися до пансіону Енгельбрехтів. Фоє здалося нам надто тісним і похмурим проти чистої, яскравої та простої краси дикої природи, не кажучи вже про те, що запах у ньому стояв важкий і затхлий, попри всі зусилля пані Енгельбрехт із прибирання. Покоївка допомогла нам із пакунками й зім’ятими плащами, а ми надсадно хихотіли.

— Дівчата, що у вас за вигляд! — сказала пані Енгельбрехт, виходячи у фоє. Її увагу привернуло наше повернення, і, хоч вона зазвичай полюбляла тишу та порядок у пансіоні, цього разу просто не змогла не засміятися разом із нами.

— Пані Енгельбрехт, у нас був такий чудовий день! — звичним своїм співочим тоном сказала Ружиця.

— Зільвальд, як завжди, захватний?

— О так, — відповіла Мілана за нас усіх.

Пані Енгельбрехт розвернулася до мене.

— А ви, панно Марич? Як вам наша коштовність?

Вона багато і захопливо розповідала мені про Зільвальд перед нашим від’їздом, згадуючи про їхні з паном Енгельбрехтом прогулянки в перші шлюбні дні.

Слова, здатні описати мій досвід, було нелегко знайти — для мене це було набагато більше, ніж просто прогулянка, — тому я запнулася.

— Це було так…

— Так?.. — перепитала в очікуванні пані Енгельбрехт.

— Панна Марич закохалася в нього, пані Енгельбрехт, — прийшла на допомогу Гелена. — Подивіться, вона аж заніміла після Зільвальду!

Мілана й Ружиця усміхнулися, і пані Енгельбрехт потішила нас ще однією усмішкою.

— Рада це чути.

Пані Енгельбрехт багатозначно перевела очі на годинник на стіні, а потім оглянула нас.

— Гадаю, ви захочете освіжитися перед вечерею? Її подадуть за п’ятнадцять хвилин, а прогулянка на човні, під вітром, Цюрихським озером розкудлала ваші зачіски. Unordentliches Haar, — підкреслила вона неприйнятність нашої зовнішності.

Попри те, що за межами пансіонату Енгельбрехтів ми були блискучі студентки, у самому пансіоні ми були панни, і від нас повсякчас очікувалася бездоганність. Я торкнулася волосся. Сьогодні вранці я заплела його в акуратні коси, які потім закріпила на голові вінком, гадаючи, що так вони витримають похід і подорож на човні, але тепер відчувала, що чимало кучерів вирвалося з плетіння, подекуди збившись у вузли.

— Так, пані Енгельбрехт, — сказала Ружиця, відповідаючи за всіх.

Доки ми піднімалися сходами до своїх кімнат, я намагалася розплутати один особливо непіддатливий клубок. Безуспішно. Коли Мілана і Ружиця попрямували до своїх кімнат, Гелена підійшла до мене ззаду, щоб допомогти. Я зупинилася, і вона розплутала волосся.

— Хочеш, я зайду до тебе, і ми по черзі розплутаємо все, що в нас на головах? Інакше, боюся, нам не встигнути на вечерю за п’ятнадцять хвилин, — спитала вона.

Відчинивши двері, я схопила два гребінці та шпильки з туалетного столика. Ми влаштувалися на моєму скрипучому ліжку, і Гелена почала болісну справу розчісування мого волосся. Ми досить часто заходили в гості одна до одної, але сьогодні вперше заходилися допомагати одна одній із зачісками, хоча бачила, що Ружиця й Мілана робили це частенько.

— Ой, — скрикнула я.

— Вибач. Але, крім ретельного розчісування, цьому гнізду на твоїй голові нічого не зарадить. За кілька хвилин ти матимеш змогу помститися.

Я засміялася.

— Дякую, що підштовхнула мене до сьогоднішнього походу, Гелено.

— Я так зраділа, що ти поїхала з нами. Хіба це було не чудово?

— Так, було. Краєвид і ліси дивовижні. А я навіть не думала, що зумію впоратися з таким сходженням.

— Мілево, але ж це смішно. Ти була більш ніж здатна на такі походи.

— Я не хотіла всіх затримувати. Розумієш, через мою ногу.

— Для розумниці з такими успіхами в навчанні ти просто жахливо невпевнена в собі, Мілево. Сьогодні ти чудово з усім упоралась, і тепер у тебе не лишилося відмовок від наших походів, — сказала Гелена.

Одне питання щодо Гелени переслідувало мене від моменту нашого з нею знайомства.

— Ти, схоже, зовсім не переймаєшся станом своєї ноги. Хіба тебе не турбує, як тебе сприйматимуть люди?

Густі брови Гелени зійшлися в замішанні.

— А чому це повинно мене турбувати? Маю на увазі, це заважає — я іноді трохи нестійка на ногах і, можливо, не найспритніша в групі, але чому це має впливати на те, як інші мене сприймають?

— Ну, у Сербії, якщо жінка кульгає, вона не підходить для шлюбу.

Гелена перестала мене розчісувати.

— Ти жартуєш.

— Ні.

Вона поклала гребінця на ліжко, подивилася мені в обличчя і потягнулася до моєї руки.

— Мілево, ти більше не в Сербії. Ти у Швейцарії, найсучаснішій країні Європи, місці, яке ніколи не дотримуватиметься таких смішних, застарілих ідей. Навіть на моїй батьківщині, в Австрії, яка здається провінційною проти прогресивного Цюриха, таких ідей ніхто не потерпить.

Я повільно кивнула головою. Я знала, що вона права. Проте поняття непридатності до шлюбу так довго брязкотіло в моїй голові, що здавалося майже частиною моєї особистості.

* * *

Таке сприйняття себе почалося багато років тому, з однієї підслуханої розмови. Мені було сім, і в той холодний листопадовий день я, після школи, з нетерпінням чекала на повернення тата додому. Я мала для нього сюрприз, який, сподівалася, викличе в нього усмішку.

Втомившись ходити вітальнею, я схопила з полиці книжку і влаштувалася в татовому кріслі. Підігнувши під себе ноги, я схилилася над шкіряною, із золотим тисненням, палітуркою, що ховала під собою мої улюблені сторінки із загнутими кутиками. Хоча наша сімейна бібліотека містила багато книжок — тато вважав, що кожна людина зобов’язана бути освіченою, навіть якщо походження, як його власне, не забезпечило формальної освіти, — саме до цієї збірки фольклору і казок я поверталася знову й знову. У сім років історії вже здавалися мені трохи простими, але в книжці була моя улюблена казка «Маленька співоча жабка».

Я дочитала вже до середини казки про пару, яка вимолювала в Бога дитину, а коли отримала доньку-жабку замість дівчинки, засоромилася її відмінностей і почала ховати від інших. Я майже дійшла до своєї улюбленої сцени, де принц, почувши спів маленької жабки, вирішує, що кохає її, попри її зовнішній вигляд, але мене перервав напад сміху. Тато непомітно зайшов до кімнати і почав лоскотати мене.

Я міцно його обійняла, потім радісно підхопилася і потягла за собою через кімнату. Мені хотілося показати йому пандуси, які я поставила, користуючись ескізами, зробленими сьогодні в школі.

— Тату, тату, ось подивися!

Оминаючи вигадливі меблі із зеленого оксамиту та горіхового дерева, ми рушили до єдиного неприкрашеного куточка кімнати. Я привела тата до експерименту, в основу якого лягла наша попередня розмова про Ісаака Ньютона. Ми часто за обідом говорили про Ньютона. Мені подобалася його думка про те, що все у Всесвіті, від яблук до планет, підкорено однаковим незмінним законам. Не законам, написаним людьми, а законам, притаманним природі. Мені здавалося, що в подібних законах я зможу знайти Бога.

Ми з татом обговорювали те, що Ньютон писав про силу тіл, що рухаються, і про змінні, які впливають на них, — простіше кажучи, чому об’єкти рухаються так, як рухаються. Ньютон зацікавив мене, бо я підозрювала — він міг би допомогти мені зрозуміти, чому моя нога волочиться, тоді як ноги інших дітей легко стрибають вулицею.

Наша розмова наштовхнула мене на ідею. Що, як я зроблю свій власний невеликий експеримент, вивчаючи питання Ньютона про те, як збільшення маси впливає на силу тіл, що рухаються? За допомогою дерев’яних планок і стосів книг я могла створити пандуси з різними нахилами, а спускаючи ними різні за розміром кульки, я отримала б чимало даних для обговорення з татом. Після школи я попросила дерев’яні планки в Юргена, нашого управителя, а потім сперла їх на ретельно складені книжки, по п’ять книжок під кожен із чотирьох пандусів, задля точності. Я поправляла їх понад годину, аби впевнитися, що нахили в них точно однакові, й тепер вважала, що вони готові для нашого з татом експерименту.

— Ну ж бо, тату, — попросила я, даючи йому кульку трохи більшу за ту, що лишалась у мене в руці. — Перевірмо, як розмір кульки впливає на її рух і швидкість.

Усміхаючись до мене, тато скуйовдив моє волосся.

— Гаразд, моя маленька розбійнице. Переходимо до експерименту Ісаака Ньютона. Ти підготувала папір?

— Підготувала, — сказала я й опустилася на коліна.

Тато поставив свою кульку на пандус. Переконавшись, що я зробила те ж саме, він гукнув:

— Давай!

Наступну чверть години ми спускали кульки вздовж пандусів і записували дані. Хвилини пролітали непомітно. Це була найщасливіша для мене година дня. Тато дійсно розумів мене. Він єдиний, хто мене розумів.

Нас перервала наша покоївка, Данієла.

— Пане Марич, панно Мілево, обід подано.

До нас долинув перцево-м’ясний аромат моєї улюбленої плескавиці, але я все одно відчула розчарування. За обідом татова увага належала не лише мені. Щоправда, здебільшого обідні розмови вели ми з ним — мама мало що говорила, крім як про подання страв, але її присутність послаблювала і мій ентузіазм, і відкритість тата. У мами було чимало очікувань щодо того, ким мені належить бути, і жодне з них не передбачало маленької дівчинки, зацікавленої наукою. «Чому ти не така, як інші дівчата?» — часто запитувала вона мене. Іноді навіть називала ім’я конкретної дитини з Руми; у Румі не бракувало звичайних маленьких дівчаток, з яких вона могла обирати. Вона ніколи відкрито не називала в цьому питанні ім’я моєї покійної сестри, але я знала, що на увазі мама має саме її. Чому я не така, як була б Міліца, якби вижила?

Часто, залишаючись вечорами в темряві своєї спальні, у тихий час, коли всі засинали, я міркувала, чи не зробила помилки, радуючи тата замість мами. Я не могла задовольнити обох.

Попри розбіжності щодо вибору мого шляху, тато не потерпів би жодної критики в бік мами, хоч би якою м’якою я її зробила. Він був на варті її очікувань, вважаючи їх виправданими думками жінки, яка захищає свою доньку. І я знала, що він має рацію. Я знала, що він був правий. Мама любила мене і хотіла для мене найкращого, хай навіть її бачення найкращого не збігалося з моїм власним.

Обід закінчився після стриманої розмови про Ньютона. До вітальні мене відправили одну. Щось не те було між мамою і татом, щось невисловлене, але відчутне. Мама ніколи відкрито не суперечила йому, особливо при мені, але її манери — незвичайно стисла обідня молитва, різке передавання тарілок і те, що вона не запитала, чи до смаку нам сьогодні обід, — свідчили про її опір. Щоб зайняти себе до повернення тата, я переглянула зібрані дані й підготувалася до другого експерименту, перевірки іншої теорії Ньютона. Для того щоб виміряти вплив тертя на рух кульок тотожних розмірів, я попросила Юргена приготувати три дерев’яних планки, кожну з різним ступенем шорсткості.

І пригадала, що тато сказав, коли я запропонувала цей експеримент:

— Міцо, ти сама як тіло в одному з досліджень Ньютона. Рухаючись життям, ти невтомно підтримуєш свою швидкість, якщо тільки на тебе не вплине зовнішня сила. Дуже сподіваюся, що ніяка зовнішня сила ніколи не згасить твоєї швидкості.

Тато був забавний.

Доки я створювала пандуси з різних дерев’яних планок, краєчок моєї свідомості дряпали голоси. Напевне, то покоївки знову сперечалися, бо сутички виникали в них майже щодня, коли закінчувався обід і починалися обов’язки з прибирання. Біля кухні голоси стали гучнішими. Що відбувалося? Я ніколи раніше не думала, що Данієла та Адріяна можуть дозволити собі таку гучність і неповагу. Невже мама втрачала контроль над кухнею? Вона не була багатослівна, але завжди строга. Зацікавившись, я напружила слух, але не могла розібрати слів.

Мені хотілося з’ясувати, що відбувається. Тому, замість того щоб підійти до кухні через вітальню, я крадькома рушила туди коридором для слуг. Тут голе дерево підлоги було грубше, а на стінах, на відміну від решти нашого будинку, не висіли картини. У нашій житловій частині будинку підлогу завжди полірували до блиску, на ній лежали турецькі килими, а стіни прикрашали застиглі образи фруктів і портрети невідомих нам людей. Тато завжди казав, що хоче зробити наш дім таким же витонченим, як будь-яка домівка у прославленому Берліні.

Ніхто не очікував, що я можу прийти коридором. Намагатися рухатися тихо — нелегке завдання у моїх важких чоботах. Я зрозуміла, що голоси не належать Данієлі та Адріяні. То були голоси мами і тата.

Я ніколи раніше не чула, щоб вони сперечалися. Тиха й покірна всюди, крім кухні — і навіть там вона була тихо непохитна, — мама майже не говорила при татові. Яка ж жахлива подія змусила маму підвищити голос?

Підкрадаючись до дверей кухні, я почула своє ім’я.

— Мілоше, не давай дитині фальшивих надій. Їй усього сім років. Ти надто багато часу проводиш з нею, схвалюєш її ідеї і читання, — молила мама. — Вона ніжне створіння, їй потрібен наш захист. Ми повинні підготувати її до реального майбутнього. Тут, удома.

— Моя надія на Міцу небезпідставна. Хай скільки часу з нею проведу, цього буде замало, про його гайнування навіть не йдеться. Чи маю я повторювати почуте сьогодні від пані Станоєвич? Про блискучий інтелект Міци? Про її геніальність у математиці та науках? Її спритність у вивченні інших мов? Чи маю я знову говорити про те, що давно це підозрював? — голос у тата був рішучий.

Дивно, але мама не поступалася.

— Мілоше, вона дівчинка. Навіщо тобі вчити її німецької мови та математики? Робити з нею наукові експерименти? Її місце вдома. А домом Міци завжди буде цей будинок, з її ногою неможливо буде вийти заміж і мати дітей. Навіть уряд це визнає. Дівчатам не дозволяється відвідувати середню школу.

— Це, можливо, так для звичайних дівчат. Але не для такої дівчинки, як Міца.

— У якому сенсі «такої, як Міца»?

— Тобі відомий цей сенс.

Мама замовкла. Я вже вирішила, що вона відступилася, але в це момент мама заговорила знову.

— Ти маєш на увазі дівчину з каліцтвом? — Мама буквально виплюнула це слово.

Я відсахнулася. Невже мама справді назвала мою ногу каліцтвом? Вона ж завжди казала мені, яка я красуня і що моє кульгання майже непомітне. Що ніхто насправді не зважає на різну довжину моїх ніг і стегон. Я завжди знала, що це не зовсім так — я не могла ігнорувати постійне витріщання незнайомців і дражнилки однокласниць, — але каліцтво?

Тон мого батька наповнився люттю.

— Не смій називати її ногу каліцтвом! Бо це не що інше, як подарунок. Із такою ногою ніхто не захоче з нею одружитися. І це дає їй можливість розвинути ту інтелектуальну обдарованість, якою наділив її Господь. Її нога — знак того, що їй призначена величніша і краща доля, ніж простий шлюб.

— Знак? Обдарованість Богом? Мілоше, Бог хотів би, щоб ми захистили її в цьому будинку. Ми повинні зробити її сподівання реалістичнішими, щоб не зламати її дух.

Мама замовкла, і тато швидко заповнив коротку тишу.

— Я хочу, щоб Міца була сильна. Я хочу, щоб вона впевнено проходила повз будь-яких грубіянів-кліпані, які сміються з її ноги, знаючи, що Бог наділив її особливим даром — її інтелектом.

Я наче знайомилась із самою собою заново. Мама і тато сприймали мене так само, як батьки з «Маленької співочої жабки» сприймали свою доньку. Я чула, як вони називають мене розумною, але відчувала здебільшого їхній сором. Вони хотіли сховати мене від усього світу, за винятком класної кімнати і нашого будинку. Вони навіть не думали, що я гідна заміжжя, на що могла претендувати навіть найтупіша фермерська дівчина.

Мама не відповіла, і довге мовчання сигналізувало про повернення її слухняності. Тато заговорив за них обох, спокійніше.

— Ми дамо їй освіту, на яку заслуговує її гострий розум. А я навчу її залізної волі та дисципліни розуму. Вони слугуватимуть її бронею.

Залізна воля? Дисципліна розуму? Броня? Таким мало стати моє майбутнє? Без чоловіка. Без власного будинку. Без дітей. А як же сповнене надій закінчення «Маленької співочої жабки», де принц зумів роздивитися красу, сховану під потворною зовнішністю дочки-жабки, і зробив її своєю принцесою, одягнувши її в золоту сукню кольору сонця? Хіба моя доля не могла бути такою? Хіба я не заслуговувала на власного принца, попри свою жахливу зовнішність?

Я вибігла з дому, більше не завдаючи собі клопоту ховати човгання кульгавої ноги. Навіщо? Мама і тато ясно дали мені зрозуміти, що мене визначала ось ця моя кульгавість.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!