Дівчина або хлопець: Ким ти будеш у Кабулі?

від | Вер 23, 2021 | Статті

Погожий варшавський ранок, я – студентка, яка за стипендією досліджує Кавказ і Центральну Азію, у мене пара в емансипованої викладачки, яка пише книжки про Узбекистан і Таджикистан, в аудиторії – не менш емансиповані студентки. Хто з коротким, хто з довгим волоссям, половина у джинсах, інша половина – у сукнях і спідницях різного крою і довжини. Мені здається, що я так багато знаю про цей світ і мене важко по-справжньому вразити, але сьогодні я побачу фільм, якому це вдасться.

На екрані – афганська жінка середніх років, політикиня. Вона розповідає, що до підліткового віку була «хлопчиком». Ні, вона не робила статевих операцій, а ще не відчувала себе хлопчиком сама. Ну або спочатку не відчувала. Просто вона – бача пош («одягнена як хлопчик») – унікальне афганське соціокультурне явище, коли дівчинка вдає з себе хлопця «про людське око». Це означає, що вона носить чоловічий одяг, продає воду і збирає пляшки, а також допомагає татові, вчиться у школі та грає у футбол з іншими хлопцями. Усе те, чого не можуть афганські дівчата.

Причини можуть бути різні: якщо ти одна з численних доньок у родині без сина, якщо у твоїй родині загинули батько і брати, якщо батьки хочуть, щоби ти все-таки отримала підставову освіту. Іноді, якщо твоя родина не буде проти, ти можеш обрати це сама, але тоді доведеться функціонувати ще більш маскулінно, ніж твої брати.

У першому випадку ти рятуєш репутацію свого батька. Річ у тім, що чоловіків, у яких народжуються одні доньки, називають «мата пошт», що означає «чоловік, чия дружина народжує лише дівчат», і мати такий статус для афганця соромно і негідно.

«Дівчат виховують так, ніби вони є тягарем для сім’ї, – каже Содаба Ехрарі, головна редакторка Афганського жіночого інформаційного агентства (AWNA). – Жінки не можуть заробляти гроші на утримання своїх сімей, вони не можуть жити поодинці – є багато причин (таких, як ця), що змушують їх у цьому патріархальному суспільстві практикувати бача пош».

«В Афганістані сини настільки вище цінуються, порівнюючи з доньками, що сім’я вважається “неповною” без хлопчика, – каже Надія Хашімі, авторка бестселера 2014 року “Перлина, яка зламала свою оболонку”. – Багатовікова традиція говорить багато про дискримінацію, з якою стикаються афганські дівчата буквально з моменту їхнього народження. Зрештою, ніхто, у кого є тільки сини, не перетворює їх на доньок».

В Афганістані немає соціального захисту, тут слабка охорона здоров’я і практично відсутня влада закону. Є лише безробіття, злидні й постійні війни. У цих обставинах кількість синів прирівнюється до сили сім’ї – як фінансової, так і суспільної. У такий спосіб хлопці перетворюються на цілком собі матеріальний актив, який потрібно примножувати за всяку ціну.

Втім, і доньки – лише карти, що розігруються афганськими батьками. Чоловіки йдуть на перемовини й угоди, і не обов’язково в інтересах своїх доньок. Ці угоди пов’язані з громадським престижем і честю сімейства. Вони намагаються віддати доньку людині вищого статусу, щоб забезпечити своїй сім’ї фінансову і фізичну захищеність. І в такому контексті свобода вибору взагалі непрактичний концепт.

У такому суспільстві індивідуальні потреби і досягнення вторинні, якщо порівнювати з сімейними. Виходить, що ні чоловік, ні жінка не можуть планувати своє життя, ні на кого не озираючись. Система так влаштована: завжди треба брати до уваги всю сім’ю та її репутацію. Це запорука й умова фізичного виживання.

Така ситуація підлягала коригуванню після вторгнення США до Афганістану 2001 року. Рівень материнської смертності знизився, дедалі більше жінок працювали на посадах лікарів, політиків та журналістів. Багато дівчат змогли отримати освіту: згідно зі статистикою Світового банку, у 2000 році кількість дівчат, які навчалися, коливалася в межах статистичної похибки, але вже до 2012 року понад 85% дівчат відвідували школу. Деякі навіть долучилися до гуртків робототехніки. Під час драматичної евакуації з Афганістану у серпні ЗМІ розповіли історію першої жіночої команди з робототехніки. Дівчата розробили власний апарат штучного дихання, брали участь у світових змаганнях та були вимушені залишитися за кордоном, щоб мати шанс продовжувати навчання.

Попри це, у звіті ЮНІСЕФ за 2018 рік зазначається, що кожна третя афганська дівчина виходить заміж до 18 років. Лише 19% дівчат віком до 15 років є грамотними. 60% з 3,7 мільйона дітей, що не навчалися у 2018 році, були дівчатами, для яких відвідування продовжувало бути небезпечним.

Із 18 вересня в Афганістані відновили роботу середніх шкіл, але у заяві, опублікованій напередодні, йшлося: «Усі вчителі-чоловіки та учні-хлопчики повинні відвідувати свої навчальні заклади».. Про дівчат не було ані слова. Пізніше представник «Талібану». Забіхулла Моджахед заявив, що вони працюють планують відкрити окремі школи для дівчат.

Ґрунтовно описала явище бача пош у своїй книжці 2010 року «Підпільні дівчата Кабула. Історія афганок, які живуть у чоловічому образі» американська дослідниця Дженні Нордберг.

Це репортерка-розслідувачка, яка працювала над темою п’ять років, намагаючись ухопити корінь, зрозуміти, якими можуть бути наслідки такої практики для життя дівчат. Те, що вона пише, пояснює, хоча і не виправдовує, такий стан речей.

Середня тривалість життя жінки в Афганістані становить 44 роки, і більшу його частину жінка ходить вагітною. Подружжя зазвичай знають, як можна – за бажання – обмежувати кількість вагітностей, але нагальна потреба народити ще одного сина часто переважує будь-які побоювання за життя жінки.

Чоловіки мають абсолютні права на дітей, і рівень розлучень в Афганістані практично нульовий.

Що за усім цим слідує? Будь-хто обере бути чоловіком, навіть фейковим, навіть тимчасово, якщо це змінить описаний вище стан речей. Це дозволяє отримати свободу хлопчика – наприклад, право на освіту чи легку атлетику та право перебувати на вулиці без супроводу, або покласти обов’язки хлопчика, наприклад, працювати. Водночас вдома до дівчинки, яка виконує функцію сина, звертаються на її жіноче ім’я, тому що вони ж знають правду.

Найчастіше бача пош – дитина до статевої зрілості, коли ж вона досягається, карета перетворюється на гарбуз, і ти знову граєш роль жінки. Втім, деякі бунтують проти цього. Коли я дивилася фільм і читала матеріали, то запитувала себе, чи насправді суспільство, громада міста чи села, однокласники і сусіди не знають, що ти дівчинка? В усякому випадку, такими є правила гри, і за межами будинку Фаріда перетворюється на Абоса.

«Ця давня традиція та звичай – ознака суспільства, де жінки та дівчата є громадянами другого сорту. Якби дівчата мали права, не було б потреби вдавати себе за більш привілейовану стать. Це суспільство, де хлопці та чоловіки мають всі права. У надзвичайно відокремленому соціумі завжди знайдуться ті, хто намагатиметься перейти на інший бік», – говорить дослідниця Дженні Нордберг.

Традиція, за її словами, виходить із нерівності. Однак це єдиний спосіб, завдяки якому деякі дівчата можуть навіть відчути смак свободи, – практика, яка буде зараз набагато ризикованішою, але водночас, можливо, навіть більш актуальною, коли ми спостерігаємо дискримінацію жінок після повернення «Талібану» до Афганістану.

«Це існувало в Афганістані задовго до приходу до влади талібів та буде існувати до того дня, коли жінки матимуть власні права. Однак буде більша потреба ховатися, більша потреба маскуватися, – стверджує Нордберг. – Але це також буде небезпечніше, тому що, я вважаю, таліби цього не схвалюють. Це завжди було ризиковано, і це буде більш небезпечно за жорсткішого режиму. Це буде висміюванням талібів та їхнього погляду на жінок».

Чотирнадцятирічна Алі виховувалася бача пош. Сестри Алі стоять за нею в кімнаті, в якій вони живуть. Фотографка Лулу д’Ак для NATIONAL GEOGRAPHIC

Улітку 2017 року шведська фотографка Лулу д’Акі вирушила в Афганістан, щоб задокументувати бача пош. Вона прочитала книжку Дженні Нордберг та зацікавилася подвійною ідентичністю цих дівчат. Через місцевого перекладача фотографка познайомилася з сім’єю, де дві з шести доньок виховувалися хлопчиками.

Одного дня після народження Сетаре – третьої дівчинки поспіль – її батьки вирішили виховати її Сетаром, хлопчиком. Через два роки народилася Алі, і вона теж виховувалася хлопчиком. Коли врешті народився їхній перший і єдиний брат, Сетаре й Алі все одно продовжили життя «хлопчиків».

Алі та Сетар готуються вийти і зустріти своїх друзів у Кабулі. Фотографка Лулу д’Ак для NATIONAL GEOGRAPHIC

На момент зйомок 16-річна Сетар грала у футбол і зустрічалася з дівчиною, а її 14-річна сестра Алі мала коробку любовних листів від шанувальниць.

«Із віком і статевим дозріванням життя дівчат та їхніх родин стає важчим і небезпечнішим. Сім’я дівчат неодноразово переїжджає, щоб уникнути переслідувань. На вулиці люди кричать, що вони антиісламські, і називають їх транссексуалами. Їхній батько возить Алі до школи, щоб вона безпечно туди дісталася, а Сетар перестала ходити, тому що вона по саме горло сита тими образами», – каже д’Акі.

Тепер батьки хочуть, щоб доньки почали одягатися і поводитися як дівчата, але ні Алі, ні Сетар цього не хочуть.

Лулу д’Акі зустрічала й інших дівчат: Зару, сироту, дядько якої виховав її бача пош, щоб «у неї був кращий шанс стати на ноги». Аж вісім чоловіків запропонували їй одружитися, оскільки, за спостереженнями фотографки, вони бачать у ній справді сильну жінку.

Виконавча директорка Women for Afghan Women Наджія Нассім розповідала, що щонайменше двічі на рік бача пош потрапляють до жіночого шелтера в Кабулі. Працівники вважають їх особливо складними, каже Насім. Дівчата зазнають утисків, принижень та відокремлення від громади, але часто вони не хочуть починати «бути жінками». Гендерні культурні обмеження важко прийняти в подальшому житті: вони повинні навчитися жити під паранджею, готувати для своїх сімей та опускати погляд серед незнайомців.

Натомість чоловічий світ, у якому вони зростали, сформував у них розуміння, чим цей чоловічий світ є і як у ньому функціонувати. Дехто примудрявся побудувати кар’єру, інші – вели подвійне життя, коли вдень одягали хустку і працювали в офісі, а ввечері під своїм чоловічим альтер его тренували дітей до спортивних змагань. Ще інші боролися за право лишатися чоловіками назавжди. Хоча останній шлях ризикований і малоуспішний.

У своїй книжці Дженні Нордберг описує історію Фахіми, яка у 12 років стала Фахімом, коли її родина повернулася з Пакистану в Афганістан після того, як у 2002 році таліби втратили владу. Рішення стати бача пош Фахіма ухвалила сама, зваживши, що афганське суспільство одразу після падіння «Талібану» все ще лишалося надто консервативним, і для неї було би великою травмою жити, не підіймаючи погляду.

Пізніше Фахімі випав шанс стати студенткою в Америці. Там вона вирішила спробувати, як це, все ж таки бути жінкою, але з усіма тими правами чоловіків, які вона вже інтегрувала у своє життя як бача пош. Утім, усе виявилося не так просто, тому що ні американське суспільство до кінця не прийняло її різкого переходу (момент публікації Дженні Нордберг – 2009 рік), ні батьки не прийняли це, і батько, який щоденно телефонував скайпом, вперто називав її Фахімом, сином.

Урешті-решт після кінця навчання Фахімі не продовжили візу, і вона з відчаєм дивилася на своє подальше життя в Афганістані, жіноче життя, середня тривалість якого у країні – 44 роки, і яке не дає тобі права абсолютно ні на що.

Не лише бача пош «грають роль» чоловіків. Подібна, хоча і сутнісно дещо інша практика існує на Балканах, у горах на півночі Албанії. Бурнеші – так називаються в Албанії «змужнілі» жінки, вони ж – «заприсяжні цнотливиці» (оскільки такий статус передбачає, що ти береш на себе обов’язок целібату).

Бурнеша – жінка, яка добровільно взяла присягу безшлюбності (повної відмови від шлюбу і сексуального життя) і переймає чоловічу роль у сім’ї. Після присягання перед старійшинами села з «заприсяжною цнотливицею» поводяться як із чоловіком. Вона носить чоловічий одяг, веде чоловічий спосіб життя і має право голосу в управлінні громадою нарівні з чоловіками.

На відміну від Афганістану, однією з головних причин, яка спонукає дівчину приймати присягу безшлюбності та переодягатися чоловіком в Албанії, є небажання вступати в нав’язуваний їй громадою шлюб. Хоча відсутність чоловіків на чолі родини як мотив теж присутній, оскільки за таких обставин жінки родини виявляються незахищеними і не мають представника в раді громади. Натомість бурнеша бере на себе цю функцію – захисту і представництва.

Оскільки статус бурнеші передбачає целібат, вони не стають ані матерями, ані батьками самі, але реалізовуються, допомагаючи виховувати дітей своїх сестер і братів.

Найчастіше бурнеші з віком цілком позбавляються жіночих рис та ідентифікації, але і тут бувають винятки. Деякі бурнеші у старості одягають хустку і грають роль «названої бабусі» для дітей своєї сім’ї. Як відчувається це «повернення до себе» ми навряд чи зможемо зрозуміти до кінця.

Фотографка Джіл Пітерс чотири роки (з 2009-го до 2013-го) працювала з темою бурнеш. Ставши бурнешею, жінка отримувала статус чоловіка з усіма правами та привілеями чоловічого населення, та побічним продуктом цього переходу стало те, що деякі бурнеші, з якими спілкувалася Пітерс, перейняли те, що вона описує як «чоловічу перспективу щодо жінок у їхній культурі». Часом, згадує Пітерс, деякі з бурнеш, яких вона сфотографувала, транслювали патріархальні установки (про, скажімо, те, як повинні поводитися жінки), які насамперед заперечували їхню свободу як жінок.

 

 

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!