Їжа, ліки та релігія: замкнене коло деструктивного сорому

від | Вер 20, 2021 | Читати, Жіноча бібліотека, Фемкульт

«Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке, що вийшла друком у видавництві Лабораторія, розповідає про сучасні джерела викидів дофаміну — наркотики, їжа, новини, азартні ігри, шопінг, геймінг, надсилання текстових повідомлень, обмін повідомленнями інтимного змісту, ведення блогів, спілкування у соціальних мережах (як-от фейсбук, інстаграм, ютуб, твіттер), тролінг.  Авторка дає поради, як з ними боротися, а головне — вона пропонує практичні рішення того, як нам упоратися з компульсивним надспоживанням у світі, де споживання стало всеосяжною рушійною силою життя кожного.

Уривок.

Один з моїх викладачів якось сказав такі мудрі слова: «Не відчуваючи симпатії до пацієнтів, ми не зможемо їх вилікувати». Коли я вперше зустрілася з Лорі, вона мені не сподобалася. Вона була дуже заклопотана. Квапливо розповіла мені, що прийшла лише за порадою лікаря первинної медичної допомоги, чого, до речі, зовсім не треба було робити, оскільки у неї ніколи не було жодної залежності чи інших проблем із психічним здоров’ям, і що їй просто потрібно, аби я саме це й сказала, щоб вона могла повернутися до «справжнього лікаря» й отримати свої ліки.

— Мені щойно зробили операцію із шунтування шлунка, — сказала Лорі так, ніби цього було достатньо для пояснення небезпечно високих доз рецептурних препаратів, які вона приймала. Вона говорила так, наче старомодна вчителька, котра вичитує не дуже обдаровану ученицю. — Я важила понад 90 кілограмів, а зараз уже ні. Певна річ, через перенаправлення кишківника у мене виник синдром мальабсорбції, тому мені потрібно 120 міліграмів лексапро, щоб досягти його рівня у крові, як у звичайної людини. Ви, лікарко, маєте знати це краще за інших.

Лексапро — це антидепресант, що регулює рівень нейромедіатора серотоніну. Середня добова доза становить 10–12 міліграмів, тобто доза Лорі була щонайменше у 6 разів більша за норму. Зазвичай антидепресанти не використовують не за призначенням, щоб отримати кайф, але за роки своєї роботи я зустрічала й подібні випадки. Обхідний шлунковий анастомоз за Ру, який зробили Лорі з метою схуднення, справді може призвести до виникнення проблеми зі всмоктуванням поживних речовин та ліків, однак потреба в таких високих дозах виникає вкрай рідко. Щось тут було не так.

— Я приймаю габапентин і медичну марихуану від болю. Приймаю також амбієн від безсоння. Це і є мої ліки. Вони потрібні мені для лікування захворювань. Не розумію, що у цьому поганого.

— Які саме захворювання ви лікуєте? Звісно, я прочитала історію хвороби Лорі і знала, про що говорю, але мені завжди цікаво почути, як самі пацієнти розуміють свій медичний діагноз та лікування.

— У мене депресія й біль у ступні внаслідок давньої травми.

— Добре. Це має сенс. Але дози високі. Цікаво, чи намагалися ви коли-небудь приймати більше якоїсь речовини чи лікарського препарату, ніж планували, або чи використовували їжу або наркотики для подолання болісних емоцій?

Лорі заціпеніла, випрямивши спину, поклавши руки на коліна й міцно схрестивши ноги. Вона мала такий вигляд, немов ось-ось зіскочить зі стільця й вибіжить з кімнати.

— Я ж сказала вам, лікарко, у мене немає цієї проблеми. Лорі стисла губи й відвела погляд. Я зітхнула.

— Чому б вам не розповісти мені про своє життя, щось на кшталт невеличкої автобіографії: де ви народилися, хто вас виховував, якою ви були у дитинстві, основні події вашого життя дотепер.

Щойно я дізнаюся історію пацієнтів (тобто під дією яких чинників сформувалася особистість, котру бачу перед собою), ворожість зникає під дією емпатії. Історія відображає людські риси не лише пацієнта, а й наші риси.

Дитинство Лорі пройшло у 1970-х на фермі у Вайомінгу. Вона була наймолодшою з трьох дітей, яких виховували її батьки. З раннього дитинства вона вважала, що була інакшою.

— Зі мною було щось не так. У мене не було відчуття належності. Я почувалася ніяково й не на своєму місці. У мене був мовний дефект, шепелявість. Я почувалася дурною усе своє життя.

Лорі вочевидь була дуже розумною, проте перше уявлення про себе має великий вплив на наше життя, витісняючи на другий план усі докази протилежного. Лорі пригадала, що боялася батька, оскільки він був схильний до гніву. Однак ще більшою загрозою у їхньому домі був привид карального Бога.

— У дитинстві я знала лише Бога, котрий завжди засуджує. Якщо ти не ідеальний — тобі дорога у пекло.

Внаслідок цього Лорі звикла говорити собі, що вона бездоганна, принаймні досконаліша, ніж інші. Це стало лейтмотивом усього її життя. Лорі була посередньою студенткою й значно кращою спортсменкою. Вона встановила рекорд середньої школи з бігу на 100 метрів з перешкодами і почала мріяти про Олімпійські ігри. Але у молодшому класі середньої школи вона зламала щиколотку під час бігу з перешкодами. Лорі зробили операцію, що фактично поклало край її біговій кар’єрі, яка тільки починалася.

— Я втратила єдине, що мені добре вдавалося. Тоді я й почала їсти. Коли ми зупинялися біля ресторану McDonald’s, я могла з’їсти два бігмаки й пишалася цим. Напередодні вступу до коледжу я вже не дбала про свою зовнішність. На першому курсі у мене була вага приблизно 57 кілограмів. Коли я закінчила коледж і вступила до медичної школи, це вже було 82 кілограми. До того ж я почала експериментувати з наркотиками — алкоголь, марихуана, таблетки і переважно вікодин. Однак моїм улюбленим наркотиком завжди була їжа.

Наступних п’ятнадцять років життя Лорі були позначені мандрами — від міста до міста, від роботи до роботи, від хлопця до хлопця. Єдиним незмінним аспектом її життя було те, що вона щонеділі відвідувала церкву, хоч би де мешкала. Увесь цей час Лорі вживала їжу, ліки, алкоголь, канабіс — словом, усе, що могла дістати, аби втекти від самої себе. Протягом звичайного дня вона могла з’їсти миску морозива на сніданок, перекусити на роботі і прийняти амбієн, щойно приходила додому. На вечерю вона з’їдала ще одну миску морозива, бігмак, найбільшу порцію картоплі фрі, випивала дієтичну колу, після чого приймала ще дві пігулки амбієну та з’їдала великий шматок торта на десерт.

— Якщо після приймання амбієну я не дозволяла собі спати, у мене був кайф. Через дві години я приймала ще дві таблетки, завдяки чому відчувала ще більший кайф. Ейфорію. Це було майже так само добре, як опіоїди.

Лорі повторювала такий чи подібний цикл день за днем. Під час відпустки вона змішувала пігулки снодійного з ліками від кашлю, щоб увійти у стан піднесення, або пила алкоголь до стану сп’яніння й вдавалася до ризикованих статевих стосунків. Коли Лорі виповнилося 35 років, вона жила сама у таунхаусі в Айові й проводила дозвілля, отримуючи кайф і слухаючи американського радіоведучого й прибічника теорії змов Ґленна Бека.

— Я дійшла висновку, що наближається кінець світу. Армагедон. Мусульмани. Іранське вторгнення. Я придбала купу балонів з газом, котрі зберігала у вільній спальні. Згодом я сховала їх у внутрішньому дворику під брезентом. Я купила також рушницю 22 калібру. А потім усвідомила, що може статися вибух, і почала заправляти своє авто газом з балонів, поки він не закінчився.

Десь на підкірці Лорі розуміла, що їй потрібна допомога, проте її жахало те, що доведеться про це просити. Вона боялася, що коли визнає себе «не бездоганною християнкою», люди будуть сахатися її. Якось вона натякнула на свої проблеми у розмові з іншими членами церкви, але за деякими ледь помітними сигналами зрозуміла, що існують проблеми, якими парафіяни не мають ділитися. У той період Лорі важила майже 114 кілограмів, відчувала нищівну депресію й почала замислюватися, чи не краще їй померти.

— Лорі, — сказала я, — на мою думку, якщо поглянути на ваше життя загалом, у ньому незмінно присутня тема залежності. Хоч би про що йшлося: їжу, канабіс, алкоголь чи рецептурні препарати — одна з давніх ваших проблем полягає у компульсивному, саморуйнівному надспоживанні. Як гадаєте, це справді так?

Лорі подивилася на мене й нічого не відповіла. А потім почала плакати. Коли до неї повернулася здатність говорити, вона сказала:

— Я знаю, що це правда, але сама не хочу у це вірити. Не хочу про це чути. У мене є робота. Є авто. Я щонеділі ходжу до церкви. Мені здавалося, що операція із шунтування шлунка все змінить. Думала, схуднення змінить моє життя. Однак навіть втративши вагу, я все ж хотіла померти.

Я запропонувала низку інших способів, що допомогли б Лорі покращити самопочуття, зокрема відвідувати збори анонімних алкоголіків.

— Мені це не потрібно, — сказала вона без жодних вагань. — У мене є церква.

Через місяць Лорі прийшла на черговий сеанс.

— Я зустрілася з членами церкви. Я була відвертою, як ніколи, хіба що з вами. Розповіла їм усе… чи майже все. Просто відкрила всю правду. Це було дивно, — сказала Лорі. — Вони здавалися… збентеженими, схвильованими. Ніби не знали, що зі мною робити. Сказали, щоб я молилася. А також закликали не обговорювати свої проблеми з іншими членами церкви. У той момент я відчувала, немов Бог засуджує, соромить мене. Я можу процитувати Святе Письмо, та не відчуваю жодного зв’язку з люблячим Богом з Біблії. Я не можу виправдати очікування. Я не така хороша. Тож я припинила ходити в церкву. Не була там цілий місяць. І знаєте, ніхто, здається, навіть цього не помітив. Ніхто не зателефонував. Не зв’язався зі мною. Жодна людина.

Лорі потрапила у цикл деструктивного сорому. Коли вона спробувала бути чесною з іншими парафіянами, їй порадили не розповідати про цю частину свого життя, натякнувши, що від неї будуть триматися осторонь чи будуть ще більше соромити, якщо вона відверто розповідатиме про свої проблеми. Лорі не могла ризикувати втратою тієї невеличкої спільноти, до якої належала. Проте приховування своєї поведінки посилювало її відчуття сорому, сприяючи ще більшій ізоляції — і все це підтримувало безперервний процес споживання.

Результати досліджень указують на те, що серед людей, котрі є активними учасниками релігійних організацій, у середньому нижчий рівень зловживання наркотиками й алкоголем. Однак коли релігійні організації опиняються не на тому боці рівняння сорому, цураючись грішників та (або) сплітаючи павутину таємниць і брехні, вони сприяють формуванню циклу деструктивного сорому. Цикл деструктивного сорому зводиться до такого. Надмірне споживання викликає почуття сорому, через яке група тримається осторонь від людини, або ж людина починає брехати, щоб уникнути такого цурання. Зрештою це посилює ізоляцію, сприяючи подальшому надмірному споживанню. Таким чином утворюється замкнене коло.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!