У горі й у радості. Коли втішання не допомагають

від | Вер 7, 2021 | Дівчина говорить, LMillustrated

«Ну і що мені зробити, ну от чого ти плачеш?» — питає подруга.

Снідаємо в мене на кухні, вона калатає холодну каву й зітхає. На колінах у мене кіт — облизує руки, ластиться й муркоче. Коту найкраще вдається мене втішати.

Ми повернулися з відпустки, до якої готувалися пів року. Кордони, візи, ковід — ну, ви знаєте. Ще півтора року до цього ми не бачились. Після трьох тижнів сумісного існування я не витримую. Від усього, що відбувалося раніше, від скасованих рейсів і зустрічей, від усвідомлення пережитого. Емоції назбирувалися з початку карантину, влягалися всередині мене недоладними купками. Вони вщухали, з‘являлися знову, я вчилася раціоналізувати, звикала до непевності.

Мене ніхто не образив, але сльози котяться, і я нічого не можу вдіяти. У повітрі висне запитання: «Ну і що мені зробити?»

Чи можемо ми заспокоїти когось, незалежно від того, причетні до цього горя чи ні. Чи можемо взяти на себе відповідальність за іншого, хоча б на декілька хвилин, прожити разом хоча б соту долю чужих страждань.

Хтось заспокоює «для годиться» — шаблонними фразами з серіалів. Дехто ховається та перечікує бурю. Нас не вчать по-справжньому бути поруч із тими, кому погано. Навіть слова обираємо якісь недолугі.

Хочемо «втішити» — ніби зменшити гучність страждань, щоб людина врешті-решт замовкла. Пропонуємо «розрадити» — дати раду, а може — радість. Намагаємось «заспокоїти» — принести людині спокою. Жодного слова на кшталт «просто побути поруч, поки комусь погано» або «витримати чуже горе».

Але повернімось до мене на кухню. Того разу мені не було погано. Я просто плакала й плакала, поки сліз не стало зовсім, бо такі вже вони, сльози — приходять, коли хочуть, і раптово закінчуються. Проте я пам‘ятаю інші випадки.

Колись мені не хотілося вставати з ліжка щоранку, бо боліло постійно. Біль оточував зовні — образами на близьких, непорозуміннями, поглядами випадкових перехожих. Біль приходив зсередини панічними атаками й безсонням.

Відтоді було чимало сніданків, розмов, зустрічей, обіймів, розчарувань, самоаналізу, психотерапії, підтримки. Змінювалося все навколо й дещо зсередини, аж доки не вщухло. Але з того часу й дотепер я все частіше відчуваю біль близьких людей. І що мені робити?

Минулого літа наснився сон — подруга повертається з іншої країни, поспіхом каже, що планує самогубство через депресію. Банально, ніби їй доводиться сповіщати про це щодня. Прокидаюся й одразу пишу: «Скажи, що в тебе все добре», пояснюю сон. Запевняє — все гаразд. Поки що.

Я готова до різних звісток від друзів. Хоча ніхто з них досі не завдавав собі шкоди по-справжньому, але дехто намагався. Якщо пам‘ятати про це роками, втомлюєшся хвилюватися. Спочатку не спиш, відповідаючи на кожне повідомлення, всотуєш кожну кому й думаєш, чи не загубила сенси в листуванні. Приїздиш за першим викликом, втішаєш, розраджуєш, заспокоюєш. Проте поступово втомлюєшся боятися щодня.

І тоді клінічна депресія в декількох близьких друзів, їхні думки про самогубство, панічні атаки — все це стає частиною реальності. Ніби це якась виразка шлунку або діабет — треба зважати на дієту, коли ви разом, але не обов‘язково цікавитись щодня.

Зрештою я зрозуміла — втішання не допомагають. Логіка не працює (так само, як не працювала й у мене). Тому лишається лише слухати.

А тим часом у мене все добре. Я почуваюся щасливою навіть у горі, бо потроху навчилася його проживати — крок за кроком виплакувати. Я вмію після кожного провалля, де не хотілося дихати й жити, пропонувати собі каву на ранок. І запитувати себе — чи краще мені сьогодні, ніж було вчора. І фіксувати — так, краще. І рухатися далі.

Іноді, коли все добре, вже несила слухати чуже горе. Хочеться втішити-стишити, щось змінити в людині — а що як вона врешті стане щасливою й спокійною? Зрештою хочеться розказати своє, поговорити про нагальне.

Але я все одно слухаю, бо пам‘ятаю, як це, коли болить із самого ранку. Як вважати, що не варта нічого й нікого, як не хотіти жити, бо надто багато обставин проти. Як тісні й тягучі думки не йдуть з голови днями, місяцями — не хочуть кидати тебе. І ще пам‘ятаю речення, сказане грубо, в обличчя, просто за сніданком: «Якщо ти будеш постійно в поганому настрої, ми перестанемо бачитись».

І тому я продовжую бачитись. Телефонувати, писати, слухати, коли можу, але не змушувати себе відповідати, якщо немає слів. Бути поруч у горі, щоб потім мати змогу бути в радості, але не пропускати надто болюче наскрізь, щоб йти власним шляхом.

Людські відносини не лінійні. Ми протягом життя зближуємося й віддаляємося, підтримуємо одне одного або ж не маємо змоги підтримати. Перш ніж розрадити інших, варто спочатку зарадити собі.

Когось варто вислухати й через ці розповіді трохи наблизитись до власного горя, ніби отримуючи вакцину від печалі. З кимось — просто побути поруч. Можна так і казати: «Я поруч» або ж «Я розумію». А можна зізнатись, що зовсім нічого не розумієш, але хочеш підтримати.

Зрештою, коли я плачу, а мене питають, що робити, я прошу обійняти. Згодом виділяється окситоцин, стає надійніше і спокійніше. Решту емоцій я переживаю сама. Лишаюся наодинці, рефлексую, горюю, виношу уроки. Але контакт із кожною конкретною людиною дає трохи надії.

Варто іноді забути про справи, відкласти решту речей, взяти за руку. Не розраджувати й не втішати, але відбутися в житті людини. Це ніби дивитися у вічі, не відвертаючись — годину чи мить, але повністю бути в житті іншого.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!