«Ніхто не відштовхує вас, окрім вас самих». Уривок з книги Едіт Еґер «Дар»

від | Вер 7, 2021 | Фемкульт, Жіноча бібліотека, Читати

Книга Едіт Еґер «Дар. 12 уроків, які врятують ваше життя» – це своєрідні 12 сеансів від видатної психотерапевтки, які дають підказки як сприймати свої емоції, як позбутись комплексу жертви, зцілитись від дитячих травм, переживати втрати та горе, як виходити з конфліктних ситуацій чи не потрапляти у них, як прийняти і полюбити себе, як позбутися відчуття вини, як навчитись контролювати свої страхи та впоратись з тривожністю.

У кожному розділі докторка Еґер ділиться історіями з власного життя та історіями своїх пацієнтів, а в кінці пропонує ключі до звільнення від проблеми. Це установки, вправи або питання, які допоможуть знайти шлях з наших ментальних в’язниць до свободи і радіти життю.

Уривок з розділу «Ніхто не відштовхує вас, окрім вас самих»

Я вижила, але впродовж багатьох десятиліть не могла собі цього пробачити.

Я закінчила навчання в коледжі у 1969-му. Сорокадвохрічна іммігрантка з трьома дітьми. Мені знадобилася істотна відвага й значні ресурси, щоб вивчити англійську та повернутися до навчання. І закінчила я його з відзнакою!

Але не пішла на випускний. Мені було надто соромно. Як і чимало інших уцілілих, після війни я потерпала від руйнівного почуття провини. Від дня нашого з Маґдою звільнення минуло двадцять чотири років. Але я так і не збагнула, чому я вижила, а мої батьки, дідусь, бабуся та ще шість мільйонів інших — ні. Навіть святкування звершень було спаплюжено моїм власним переконанням, що я була пошкодженим товаром, не вартою радості, що будь-яка погана річ була якимось чином спричинена мною, що всі незабаром дізнаються, яка я була зруйнована, і це лише питання часу.

Почуття провини — це коли ви звинувачуєте себе, коли в будь-чому вбачаєте власну провину. Дуже важливо розрізняти почуття провини та каяття. Докори сумління — належна реакція на наші помилки, що завдали шкоди, на скоєні нами погані вчинки. Каяття ближче до скорботи. Воно означає прийняття того, що минуле у минулому, що нічого не можна змінити, що ви дозволяєте собі сумувати про це. Я можу катуватися сумлінням і знати, що все, через що мені довелося пройти, всі рішення, що їх я ухвалила, привели мене туди, де я тепер. Каяття у теперішньому. І воно може співіснувати із прощенням і свободою.

Натомість почуття провини утримує нас. Воно ґрунтується на соромі, тобто на вашому переконанні «я не варта»; на вашому висновку, що вас недостатньо, і хоч би що ви робили, цього завжди замало. Провина та сором виснажують. І насправді вони не показують, ким ви є насправді. Це лише спосіб мислення, що ми його для себе обрали і в ньому погрузли.

Ви завжди маєте можливість обирати, що робити з відомостями, які вам пропонує життя. Одного разу я читала лекцію на конференції, і прямо посеред презентації встав і вийшов із зали поважній на вигляд чоловік. Я ледь не завмерла на сцені, мене охопив шквал негативних думок: «Я не гідна. Я не заслуговую на запрошення виступати на цій конференції. Я не доросла до цього рівня». Кілька хвилин по тому двері аудиторії відчинилися, в них зайшов той самий чоловік і повернувся на своє місце. Мабуть, він просто виходив попити води чи скористатися вбиральнею, але я вже встигла підняти над своєю головою лезо гільйотини.

Люди не народжуються із почуттям сорому. Але багато хто починає соромитися змалку. Під час навчання в початковій школі мою старшу онуку Ліндсі записали до класу для «талановитих і обдарованих» дітей (мене засмучує сам сенс цього маркування, бо всі діти талановиті та обдаровані, унікальні перлини!). Часом Ліндсі було складно встигати за класом, і вчителька стала називати її «моїм маленьким гальмом». Люба Ліндсі взяла слова вчительки близько до серця. Вона повірила в те, що була недостатньо вправна, щоб навчатися в тому класі, що їй там не місце, що вона не заслуговує. Ліндсі навіть мала намір перейти в інший клас. Але я сказала їй, що не варто дозволяти вчительці давати їй визначення. І вона залишилася в класі. Кілька років по тому Ліндсі писала есе для вступу до коледжу і назвала його «Як Гальмо перетворилося на Паротяг». Вона закінчила Принстонський університет з відзнакою.

Зрештою, провина й сором приходять не ззовні. Вони народжуються всередині. Багато моїх пацієнтів шукали розради в терапії, коли переживали болісне розлучення чи розставання. Їхні стосунки помирали і забирали з собою надію, мрії та очікування, і вони горювали за цим. Та зазвичай люди не говорять про журбу — вони говорять про почуття покинутості. «Він відмовився від мене». «Вона від мене відмовилася». Але відмова — лише слово, яким ми намагаємося висловити почуття, коли не отримуємо те, чого хочемо. Хто сказав, що всі мають вас любити? Який Бог сказав, що ми завжди маємо отримувати те, чого хочемо, коли хочемо і так, як ми цього хочемо, у той спосіб, як ми це собі уявляємо? Хто гарантував, що ми все це матимемо? Ніхто не відмовляється від вас, окрім вас самих.

Тому самі обирайте значення, яке надаєте чужим словам. Коли я читаю лекцію та отримую бурхливі овації й обіймаюся із сотнею людей, які зі сльозами на очах вітають мене та кажуть: «Ви змінили моє життя», і потім хтось тісне мені руку зі словами: «Ваша промова була чудовою, але…» — я можу обрати, як на це відповісти. Можу провалитися в яму невпевненості та катуватися думками: «О господи, що я зробила не так?» Або можу усвідомити, що критика здебільшого стосується тих, хто мені її пропонує — їхніх невиправданих очікувань, що з ними вони йшли на лекцію, або їхнього способу почуватися сильнішими та розумнішими, коли вони знаходять, за що б покритикувати інших. Або можу запитати себе: «Чи дає це мені щось корисне, що сприятиме моєму зростанню та творчості?» Незалежно від того, чи візьму я до уваги той відгук, чи відхилю його, я завжди можу відповісти: «Дуже вдячна за вашу думку» — й рухатися далі.

Якщо ми хочемо бути вільними від сорому, то мусимо не дати змоги судженню інших визначати нас самих. І що найголовніше, ми самі обираємо, як говорити з собою.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!