Чому я мовчу. Нерозказана історія зґвалтування

від | Сер 27, 2021 | Дівчина говорить, LMillustrated

На фоні скандалу з обвинуваченням викладача університету ім. Карпенка-Карого Володимира Талашка, часто звучить запитання, чому колишні студентки так довго мовчали й зізнаються у домаганнях тільки зараз.

Я — одна з тих, хто мовчить про насильство, й ось чому.

Близько 15 років тому я займалася в театральній студії. Я пережила складні часи, які мене зламали, а у студії знайшла нових друзів, заняття до душі. Колектив став мені новою сім’єю, дав надію на життя. Це було для мене більше, ніж хобі.

У студії я познайомилася з чоловіком, який називав себе психологом. Через пережите я потребувала психологічної допомоги і звернулася до нього. Від грошей він відмовився. Сказав, що допомогти мені — буде його «кейс», а я маю виконувати два правила: розповідати йому геть усе та слухати його геть у всьому.

Десь через півтора року занять у студії я запросила до себе в гості актора цього театру. Тут я передчуваю хор коментарів: «Чого очікує жінка, коли запрошує чоловіка до себе в гості?» Але я тоді вважала, що жіночої дружби не існує, жіночі колективи — зміїні кодла, а от я «не така» і дружу лише з чоловіками. Пила з хлопцями горілку, сміялася з ними з «бабів», мене називали «друзяка-хлопець», тож не було нічого дивного прийти до мене і разом чогось випити, поговорити про новий сценарій, книжку, п’єсу.

Того вечора все закінчилося інакше. Повертаючись в той момент, думаю, що могла зреагувати по-іншому, аби цього не сталося. Досі звинувачую себе за те, що заклякла настільки, що не могла відбиватися чи навіть дістати тампон. У мене була менструація, але його це не зупинило. Це зараз, після років психотерапії та занять самообороною я знаю, що заклякнути — одна з типових природних реакцій людини, якою складно управляти.

Наступного дня я розповіла про це психологу. По-перше, у нас була така домовленість. По-друге, я мала з ним інтимні стосунки, адже він здавався мені єдиним, хто про мене піклується. Я вважала це зрадою, хоча згоди на вчорашній секс не давала. Тільки зараз, через 15 років, я усвідомлюю, що з «психологом» це теж був не добровільний секс, адже він користувався моєю нескінченною довірою та мав на мене вплив. Але й про нього я мовчу.

Не поговоривши зі мною, психолог спочатку пішов за поясненнями до актора. Він запевнив, що я все придумала і мщуся, бо після сексу він не запропонував зустрічатися. Мої синці — то просто я люблю грубий секс. Мої «ні» — то це ж усі дівчата так ламаються.

Чоловіки досить швидко порозумілися і пустили чутки про те, як я хотіла «захомутати» актора. Вірити двом чи одній? Втратити психолога та актора чи студентку? Приблизно за один тиждень із цим однозначно визначився майже увесь колектив. Я втратила друзів, наставників, роль, театр. Втратила все. Мені здавалося, що мене витягли зі світу в якийсь вакуум, де пусто, тихо і моторошно.

Нічия репутація не була зруйнована. Театр продовжив жити своїм життям, психолог консультує, актор грає та має власні курси акторської майстерності.

Сьогодні, коли сміливі жінки розповідають про домагання, я заздрю їхній силі. Вони не бояться втратити все.

Я досі боюся, хоча історії вже 15 років, та іноді сподіваюся, що знайдеться сміливіша за мене, до якої зможу доєднатися та більше не мовчати.

Історія кожної дівчини — унікальна. Це не просто кружечок з аватаркою та іменем і прізвищем. У кожної за плечима є сподівання, плани, довіра до викладача чи начальника, підлегле становище, страхи втратити місце, повагу, особливе ставлення.

Є ціла купа причин, через які страшно відмовити людині або повідомити про її неправомірні дії. Наше суспільство усе ще вважає домагання чимось гідним. Попри те, що той же Талашко заперечує дії сексуального характеру щодо студенток, коментарі під кожною статтею з цією історією підбадьорюють викладача: «Є ще порох у порохівницях, усім би молодим таку моторність».

Суб’єктність жінки в цьому випадку не враховується. Вона враховується там, де за звинуваченням починають шукати винного. Тут вже жінка обплітається міфами та легендами з домислів про те, у що одягалася, чим крутила та як зваблювала, а також від кого отримала гроші, щоб оббрехати чоловіка.

Досі звучать претензії до одягу жінки, який нібито є винуватцем зґвалтувань. Цей міф – один із найпоширеніших, у світі з ним намагаються боротися, влаштовуючи виставки What Were You Wearing? («У що ти було одягнена»). Такі проєкти показують, що не існує зв’язку між одягом та нападом, більшість експонатів на них – звичайний щоденний одяг.

Віктімблеймінг (звинувачення жертви) базується на психологічному феномені віри у справедливий світ, який допомагає людям знижувати тривогу від новин про домагання, зґвалтування та вбивства.

Це породжує впевненість у тому, що якщо поводитися «правильно» — нічого не станеться. А ті, з ким жахливе сталося, — просто добровільно обрали «неправильну» поведінку.

Жінка почувається затиснутою між чоловічою солідарністю та віктімблеймінгом. Вона не бачить підтримки і розуміє, що стане ізгоєм та центром ненависті й звинувачень, тільки-но відкриє рота. Тому ми мовчимо про ситуації, які уже в минулому – травма якось пережита. Тільки підтримка інших жінок (мовчу вже про чоловіків) може спонукати жертву заговорити.

Хорошим прикладом стали флешмоби: український #янебоюсьсказати, котрий запустила феміністка Настя Мельниченко, та американський (а згодом і світовий) #metoo, який після звинувачень Гарві Вайнштейна запустила акторка Алісія Мілано.

Саме тоді тисячі й мільйони жінок відчули, що нарешті можуть розказати свою історію та отримати підтримку (сама я на це не наважилася). Оскільки ці флешмоби були безпрецедентними, право власного голосу відчули жінки, які мовчали роками, навіть десятиріччями. Підтримка допомагає не боятися залишитися ізгоєм серед звинувачень, втратити все. Вона дає надію.

Наразі, коли #янебоюсьсказати відгримів, потрібно бути дуже сміливою жінкою, щоб вголос заявити про те, що з тобою сталося, знаючи, що можеш втратити все. Ніякі гроші та обіцянки не змусять жінку з головою поринути у той жах, який слідує після зізнання. Тож я їм вірю. І сподіваюся колись не побоятися розказати свою історію вже з відкритим обличчям.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!