Від жіночого гаманця до чоловічого. Уривок з книги «Невидимі жінки»

від | Сер 16, 2021 | Фемкульт, Жіноча бібліотека

У книжці «Невидимі жінки: викриття моделей поведінки у світі, створеному для чоловіків» Керолайн Перес аналізує, як на гендерну політику впливають прогалини у великих даних. Коли розробники продуктів і технологій замість аналізувати цільову аудиторію, збирають дані про типового чоловіка, статистика не покаже справжньої картини. Жінки в цій системі залишаються непоміченими. Сфери життя, підлаштовані під чоловічі потреби, некомфортні, ба більше — небезпечні для жінок.

Керолайн Перес – феміністка, письменниця та журналістка. Свій перший проєкт вона створила в 2012 році, сайт Women’s Room був покликаний збільшити видимість жінок у медіа. За спиною Керолайн Перес низка феміністичних перемог – вона домоглася того, щоб жінка потрапила на британські банкноти та виграла битву за встановлення статуї суфражистки Міллісент Фосетт на лондонській Парламентській площі.

Восени книжка Керолайн Перес нарешті виходить українською у видавництві Vivat. Публікуємо уривок.

Це сталося у Великій Британії 2017 року, у день парламентських виборів. Була одинадцята вечора, і виборчі дільниці були зачинені вже протягом години. Раптово в соціальних мережах почали поширюватися чутки про те, що явка молоді виявилася дуже високою. Надзвичайно високою. Народ був у захваті. «Мені пишуть, що явка виборців віком від 18 до 24 років становила 72 або 73%! Нарешті молодь прокинулася!!! #GE2017», — написав у Twitter Алекс Кейрнс, організатор і керівник The Youth Vote — кампанії за участь молоді у британській політиці. Кілька годин по тому ті ж цифри вказала у своєму твіті Малія Буато, у той час президентка Національного союзу студентів Великої Британії. Твіт перепостили понад 7 тис. людей. А вранці молодих виборців привітав у своєму Twitter Девід Леммі, депутат-лейборист від лондонського району Тоттенгем: «Явка молодих людей віком від 18 до 25 років — 72%! Так тримати! #GE2017». Твіт перепостили понад 29 тис. людей, він отримав більше 49 тис. лайків.

Була тільки одна проблема: ніхто, судячи з усього, до ладу не знав, звідки взялися ці цифри. Це не завадило розтрубити про них у випусках новин, посилаючись на неперевірену інформацію у Twitter та з інших неперевірених джерел. До Різдва Оксфордський словник англійської мови назвав словом року слівце youthquake — «молодіжний землетрус», те, що трапилося, коли молоді виборці несподівано мало не забезпечили лейбористам ніким не прогнозовану перемогу. А ми стали свідками народження зомбі-статистики.

Зомбі-статистика — це сумнівні, але дуже живучі цифри, які дуже важко спростувати, окрім того, вони інтуїтивно начебто правильні. У випадку з британськими парламентськими виборами 2017 року потрібно було якось пояснити, чому всупереч багатьом прогнозам лейбористи набрали так багато голосів.

Безпрецедентно висока явка молоді добре вписувалася в контекст: лейбористи заручилися підтримкою молодих людей, ті прийшли на вибори, і партія майже перемогла. Але потім, у січні 2018 року з’явилися нові дані British Election Study Survey. Можна було сперечатися щодо того, наскільки вони точні, але одне було ясно: славнозвісний «молодіжний землетрус» виявився, у ліпшому разі, «слабким тремтінням». До березня вже ніхто не говорив серйозно про сплеск активності молоді без істотних застережень, і про цифру 72% потихеньку почали забувати.

Міф про британський «молодіжний землетрус», якого насправді не було, за мірками зомбі-статистики, проіснував недовго. Почасти це пояснюється тим, що хоча під час таємного голосування неможливо отримати абсолютно точних і повних даних про те, хто і як проголосував, ми принаймні збираємо доступну інформацію. Насправді такої інформації багато: вибори навряд чи можна назвати недостатньо вивченим процесом. Але якщо зомбі-статистика з’являється у сфері, де відомостей мало, позбутися її набагато важче.

Розглянемо твердження, що 70% людей, які живуть у злиднях, — це жінки. Ніхто точно не знає, звідки взялася ця цифра, але вважається, що вона вперше прозвучала в Доповіді ООН про розвиток людства за 1995 рік без посилання на джерело. Відтоді вона постійно спливає скрізь: від статей у газетах до сайтів і пресрелізів доброчинних та правозахисних організацій, заяв і доповідей офіційних інституцій, таких як МОП та ОЕСР.

Спроби спростувати цю зомбі-цифру робилися не раз. Дункан Ґрін на порталі From Poverty to Power («Від бідності до влади») назвав її дуже сумнівною. Джон Ґрінберг, штатний співробітник сайту PolitiFact, що займається перевіркою фактів, стверджував із посиланням на дані Світового банку, що частки чоловіків і жінок у загальній чисельності бідного населення приблизно однакові, причому чоловіки загалом навіть трохи бідніші за жінок. Карен Ґровн, старша директорка Світового банку з гендерних питань, прямо називала цю цифру брехнею, пояснюючи, що для того, аби сказати щось точно, не вистачає даних у розбивці за статевою ознакою (і, зрозуміло, універсального визначення такого поняття, як бідність).

Саме через цю невизначеність зомбі-статистику так важко спростувати. Цифри можуть виявитися помилковими. Але вони можуть виявитися й вірогідними. Наразі ми не можемо встановити, чи відповідають вони дійсності. Дані, на які посилається Джон Ґрінберг, безсумнівно, свідчать про те, що злидні не залежать від гендерних факторів, але результати опитувань, про які він пише, можливо, мало що дають для визначення масштабів жіночої бідності (хоча самі опитування й вражають розмірами вибірки — компіляція результатів приблизно 600 обстежень у 73 країнах). А мати точні відомості важливо — адже вони показують, як розподіляються доходи всередині домогосподарств. Невірогідні дані — неправильне уявлення про розподіл доходів. На жаль, відомості, які ми маємо сьогодні, зважаючи на все, невірогідні.

Бідність, обумовлена гендерними факторами, наразі оцінюється на основі порівняння домогосподарств, де ресурси контролює чоловік, із домогосподарствами, де ресурси контролює жінка, тобто сімей, головами яких є чоловіки, із сім’ями, головами яких є жінки. Цей підхід заснований на двох припущеннях: по-перше, що доходи домогосподарств розподіляються між членами сімей порівну (і, відповідно, рівень життя всіх членів сімей однаковий), і, по-друге, що і чоловіки, і жінки, які є головами сімей, витрачають контрольовані ними ресурси однаково. Обидва припущення, м’яко кажучи, дуже сумнівні.

Почнемо з припущення, що рівень життя всіх членів сімей однаковий. Оскільки бідність оцінюється на рівні домогосподарств, даних на рівні окремих членів сімей мало. Щоправда, наприкінці 1970-х років британський уряд мимоволі поставив цікавий натурний експеримент, завдяки якому вчені змогли перевірити припущення, яке розглядається, з допомогою непрямих показників. Річ у тім, що до 1977 року дитячу допомогу у Великій Британії переважно надавали батькові дитини у формі податкового вирахування (з податку на зарплату). Після 1977 року батьківські податкові відрахування були замінені грошовими виплатами матерям. У результаті можна говорити про істотний перерозподіл доходів між чоловіками й жінками. Якби доходи розподілялися між членами сімей порівну, то перетікання доходу «з чоловічого гаманця в жіночий гаманець» не вплинуло б на структуру витрат. Але вона змінилася. Про це свідчила динаміка витрат британців на одяг: істотне збільшення витрат на жіночий та дитячий одяг порівняно з витратами на чоловічий одяг після ухвалення нової політики у сфері виплати дитячої допомоги побічно вказувало на те, що доходи розподіляються між членами сім’ї не порівну.
Звичайно, 1977 рік уже далеко в минулому, і можна було б сподіватися, що з того часу багато що змінилося. Але, на жаль, дані за 1977 рік — останні дані в розподілі за статевою ознакою, які в нас є щодо Великої Британії, тому нічого не можна стверджувати з упевненістю. Правда, щодо інших країн (зокрема Ірландії, Бразилії, США, Франції, Бангладеш та Філіппін) є свіжіші дані, але вони не обнадіюють. Доходи й раніше розподілялися між членами сімей не порівну, і жінки витрачали контрольовані ними доходи на дітей (доречі, діти — ще одне нібито гендерно нейтральне поняття, насправді таким не є) частіше, ніж чоловіки. Таким чином, якщо відтоді Велика Британія не обернулася на таємний феміністський рай (а я можу підтвердити, що не обернулася), логічно буде припустити, що і в цій країні з 1977 року мало що змінилося.
З огляду на вищесказане, рішення британського уряду про введення єдиних соціальних виплат навряд чи можна назвати вдалим. Єдина соціальна виплата об’єднує кілька переваг і податкових відрахувань (зокрема й батьківські податкові відрахування). На відміну від попередніх переваг, вона за замовчуванням призначається члену сім’ї, який отримує найвищий дохід. В умовах гендерної нерівності в оплаті праці в гетеросексуальних сім’ях ці гроші майже завжди отримує чоловік. «Майже завжди» — важливе уточнення, оскільки ми не можемо ні про що стверджувати, адже Міністерство праці та пенсій Великої Британії не збирає даних про отримувачів єдиних соціальних виплат у розбивці за статевою ознакою. Відповідно, діра у відомостях про бідність, обумовлена гендерними факторами, стає все більшою — у всякому разі в Сполученому Королівстві.
Тепер, коли ми встановили, що чоловіки й жінки вважають за краще витрачати гроші на різні потреби, можна впевнено сказати, що й інше припущення — якщо доходами сім’ї розпоряджається чоловік, це ніяк не позначається на рівні життя жінки — викликає серйозні питання. Наявні в нас дані вказують, що це не так. У Руанді й Малаві діти з сімей, головами яких були жінки, були здоровішими, ніж діти з сімей, головами яких були чоловіки, навіть якщо доходи останніх сімей були вищими.
За результатами аналізу відомостей про доходи та витрати домогосподарств індійського штату Карнатака у 2010 році вимальовується ще похмуріша картина. Порівнюючи сім’ї, головами яких були жінки й чоловіки, серйозних відмінностей у рівні бідності не виявилося. Однак під час оцінки рівня бідності окремих членів сім’ї проявилися величезні відмінності: тільки подумайте, частка жінок у загальній чисельності тих, хто жив у злиднях, досягала 71%! До того ж бідувати доводилося саме жінкам. Але, мабуть, найпереконливішим доказом того, що бідність, обумовлену гендерними факторами, не можна оцінювати на рівні домогосподарств, стало те, що більшість бідних жінок належали до зовсім не бідних сімей.

Час відмовитися від зомбі-припущення, що бідність можна оцінювати на рівні домогосподарств і що рівень життя членів сім’ї не залежить від того, хто є її головою. В основі цих припущень лежать невірогідні відомості та результати аналізу, проведеного без обліку гендерної проблематики. Крім усього іншого, вони збільшують і закріплюють дефіцит гендерних даних. Наразі вони вже призвели до низки політичних рішень, які катастрофічно погіршили становище жінок.

У США майже всі подружні пари подають спільну податкову декларацію. Вони не зобов’язані цього робити. Кожен із подружжя має право подати індивідуальну декларацію.

Однак податкова система США налаштована таким чином, що податкові пільги й відрахування стимулюють подружжя до подання саме спільної декларації, і 96% подружніх пар так і роблять. У результаті більшість заміжніх американок витрачають на прибутковий податок більше, ніж якби вони подавали індивідуальну декларацію.

У США діє прогресивна шкала оподаткування, тобто ставка податку залежить від розміру доходу. Грубо кажучи, перші 10 тис. доларів доходу оподатковуються за мінімальною ставкою, а кожні наступні 10 тис. доларів — за вищою. Припустімо, ви заробляєте 20 тис. доларів, а ваш партнер — 60 тис. доларів. Із 20 тис. доларів кожен із вас заплатить однаковий податок. Але з доходу, отриманого понад ці 20 тис. доларів, податок доведеться платити за вищою ставкою, якщо тільки ви не одружені офіційно й не подаєте
спільну податкову декларацію. У цьому випадку ви та ваш чоловік будете розглядатися як єдина господарська одиниця, яка отримала дохід розміром 80 тис. доларів, і прибутковий податок буде нараховуватися інакше.

У спільній податковій декларації подружжя вказує загальний дохід. Чоловік, який має вищий дохід (з огляду на гендерну нерівність в оплаті праці, це, як правило, чоловік), отримує статус основного годувальника й потрапляє до пільгової категорії платників податків. Дохід другої половини (зазвичай, дружини), яка не є основним годувальником, оподатковується за вищою ставкою. Повернімося до нашої пари, яка заробляє 60 тис. доларів і 20 тис. доларів. Дохід дружини, яка заробила 20 тис. доларів, буде оподатковано, як ніби це були останні 20 тис. доларів із загальних 80 тис. доларів, за вищою ставкою, ніж якби це був просто її заробіток (20 тис. доларів). Іншими словами, жінка заплатить у вигляді податку набагато більше, ніж якщо б вона подала індивідуальну декларацію, а не спільну (разом зі своїм чоловіком, який отримує велику заробітну плату).

Прихильники спільного подання податкової декларації можуть заперечити, що в сумі в цьому випадку сімейна пара платить менше податків. Це правда. Але оскільки, як ми бачили вище, припущення, що в домашніх господарствах доходи розподіляються порівну, м’яко кажучи, некоректне; той факт, що сімейна пара платить менше податків, ніж заплатили б чоловік і дружина окремо, не обов’язково означає, що в кишені дружини, яка не має статусу основного годувальника, у результаті виявилося б більше грошей, ніж якби вона подала індивідуальну декларацію. І це без урахування можливих фінансових зловживань, які можуть зробити подання спільної податкової декларації ще менш вигідною для жінки. Іншими словами, податкова політика США щодо подружніх пар сьогодні утискає права жінок-працівниць. Це підтверджується результатами цілої низки досліджень, які показують, що подання подружжям спільної податкової декларації позбавляє жінку стимулів до роботи (що, як ми бачили, негативно позначається на показнику ВВП).

США не єдина країна, де податкова система, яка не враховує гендерну проблематику, утискає права жінок. Автори одного з недавніх аналізів висловлюють здивування з приводу того, що багато країн ОЕСР однією рукою ухвалюють закони, спрямовані на скорочення гендерної нерівності в оплаті праці, а другою — підсилюють цю нерівність за допомогою політики в сфері оподаткування сімейних пар і розподілу податкового тягаря. Прикладом можуть слугувати Велика Британія й Австралія, де, хоча кожен із подружжя подає індивідуальну податкову декларацію, більшість податкових пільг і відрахувань порушують принцип індивідуального оподаткування.

У Великій Британії так звані подружні відрахування за певних умов дають тому в подружній парі, хто має більший дохід (як правило, чоловікові), право на податкові відрахування, якщо дохід коштів другої половини (тобто дружини) не перевищує 11 500 фунтів. Цей захід розширює гендерний розрив в оплаті праці в обидва боки: по-перше, збільшує дохід чоловіка, по-друге, знижує мотивацію жінки до роботи.

В Японії застосовується аналогічна схема, яка характеризується перевагою на користь чоловіків. З 1961 року людина, яка має статус голови сім’ї (як правило, чоловік), може претендувати на податкові відрахування розміром від 380 тис. єн (3700 доларів), якщо дохід другої людини (дружини) не перевищує 1,03 млн єн (близько 10 тис. доларів). Дослідження Міністерства охорони здоров’я, праці та добробуту Японії в 2011 році показало, що більше третини заміжніх жінок, які працювали на умовах неповної зайнятості й на власне бажання скоротили кількість робочих годин, зробили це заради збереження права на податкові відрахування.

Дещо інший приклад прихованого гендерного перекосу демонструє податкова система Аргентини, де податкові відрахування для найманих працівників майже в чотири рази вищі, ніж для самозайнятих.

Гендерні проблеми виникають у зв’язку з цим тому, що у формальній економіці частіше зайняті чоловіки, а індивідуальною трудовою діяльністю займаються переважно жінки. Таким чином, податкова система Аргентини, по суті, неявно передбачає значно вищі податкові відрахування для чоловіків, ніж для жінок.
Дискримінаційний характер податкових систем багатьох країн пояснюється небажанням систематично збирати відомості про їхній вплив на становище жінок, або, інакше кажучи, дефіцитом гендерних даних. У доповіді Європейського парламенту за 2017 рік підкреслюється, що вплив податкових систем на становище жінок — маловивчена проблема. Європарламент закликав збирати більше відповідних даних у розподілі за статевою ознакою. Навіть такі країни, як Іспанія, Фінляндія та Ірландія, які намагаються враховувати гендерну проблематику під час формування бюджету, як правило, аналізують статті витрат, а не податкові надходження. Австрія — одна з небагатьох країн ЄС, де держава використовує податкову політику для вирішення конкретних завдань, зокрема для забезпечення рівного розподілу оплачуваної й неоплачуваної праці між жінками та чоловіками, збільшення частки жінок у загальній чисельності зайнятих і скорочення гендерної нерівності в оплаті праці. Тим часом опитування 2016 року в країнах-членах ЄС, показало, що лише у Фінляндії та Швеції прибутковий податок стягується з подружжя на суто індивідуальній основі.

Те, що податкові системи дискримінують жінок, пов’язано далеко не тільки із зомбі-припущенням, що доходи в сім’ях розподіляються між чоловіками й жінками порівну. Ця проблема коріниться в самій теорії оподаткування — принаймні в її сьогоднішньому вигляді. З 1980-х років держави всього світу менше зацікавлені в податках як у засобі перерозподілу доходів, розглядаючи їх радше як потенційне гальмо економічного зростання, яке слід тримати під контролем. Тому податки на приріст капіталу, прибуток корпорацій і доходи високооплачуваних працівників знижуються, а лазівок, що дозволяють транснаціональним компаніям і найбагатшим людям ухилятися від сплати податків, стає все більше. Це робиться для того, щоб не заважати ефективній роботі ринкових механізмів.

Гендерні проблеми беруться до уваги (якщо взагалі беруться) лише в контексті негативного впливу податкової системи на економічне зростання внаслідок ослаблення мотивації жінок до оплачуваної роботи. Водночас не враховується, що податкова система, націлена лише на забезпечення «економічного зростання», ставить чоловіків у вигідніше становище порівняно з жінками. В умовах гендерної нерівності в оплаті праці зниження максимальних ставок прибуткового податку створює непропорційні переваги для чоловіків. Але тоді більшість жінок в усьому світі позбавлені можливості використовувати податкові óб’їздки, які може підказати високооплачуваний фінансовий консультант. Зниження (або відмова від збільшення) податків на особисті статки й активи також створює переваги для чоловіків, оскільки останні набагато частіше володіють власністю та капіталом, ніж жінки.

Справа не лише в тому, що чоловіки опиняються у вигіднішому становищі порівняно з жінками. Біда в тому, що переваги, обумовлені перевагою на користь чоловіків, дають змогу чоловікам отримувати прибуток за рахунок жінок, адже, як ми бачили, за умови скорочення соціальних витрат саме жінкам доводиться брати на себе неоплачувану роботу для догляду за сім’єю. У 2017 році Women’s Budget Group вказувала, що заходи жорсткої економії в Сполученому Королівстві негативно позначаються насамперед на становищі жінок, водночас надання чоловікам податкових пільг до 2020 року обходитиметься Скарбниці Її Величності в 44 млрд фунтів на рік. Ця сума складається зі втрати 9 млрд фунтів через зниження акцизів на бензин і алкоголь, 13 млрд фунтів через зниження податку на прибуток корпорацій і 22 млрд фунтів через підвищення мінімального розміру доходу, оподатковуваного прибутковим податком і використовуваного для розрахунку внесків до фонду соціального страхування.

У сукупності втрати від зниження податкових надходжень перевищують річну економію за рахунок скорочення соціальних витрат, а це говорить про те, що справа не в нестачі фінансових ресурсів, а в пріоритетах під час витрачання бюджетних коштів та обліку гендерних факторів.

У бідних країнах проблема зниження податкових надходжень посилюється використанням транснаціональними компаніями різних схем ухилення від оподаткування. Такі компанії часто домагаються податкових канікул та інших пільг в обмін на переведення бізнесу в країни, які розвиваються, в результаті чого останні щорічно втрачають 138 млрд доларів податкових надходжень. Що ж робити, скажете ви, якщо єдина можливість заманити великі компанії в країни, які розвиваються, — повністю звільнити їх від податків, дозволивши їм використовувати дешеву робочу силу? Але це не так. Дослідження ОЕСР показує, що ці стимули далеко не завжди є головною причиною інвестування в економіку країн, які розвиваються. З іншого боку, дешева жіноча праця, безумовно, дуже приваблива. Але така система оподаткування іноді нав’язується міжнародними фінансовими інституціями країнам, які розвиваються.
Подібно до того, як податкові пільги й відрахування у Великій Британії зводять нанівець економію за рахунок скорочення соціальних витрат, відповідно до оцінок Міжнародного валютного фонду (МВФ), щорічні втрати країн на шляху розвитку від схем ухилення від оподаткування, які використовуються транснаціональними компаніями (212 млрд доларів), значно перевищують обсяги наданої цим країнам допомоги. Вважається, що більше третини світового обсягу незареєстрованих офшорних доходів зберігається на секретних рахунках у банках Швейцарії, до якої в ООН нещодавно виникли запитання, які стосуються негативних наслідків її політики в сфері податкової і банківської таємниці для прав жінок в усьому світі. Аналіз Центру з економічних і соціальних прав 2016 року показав, що фінансові втрати країн, що на шляху розвитку, через відхід від оподаткування транснаціональних компаній, які займаються видобутком міді — таких, як-от Glencore, що базується в Швейцарії, — досягають величини, яка дорівнює 60% витрат на охорону здоров’я в Замбії, де працює зазначена компанія. Центр з економічних і соціальних прав також підрахував, що Індія втратила до 1,2 млрд доларів податкових надходжень від коштів, які лежать лише в одному відділенні одного зі швейцарських банків, — це приблизно 44% витрат [Індії] на захист прав жінок і 6% від загального обсягу соціальних витрат країни в 2016 році.

Але державі потрібні гроші, і вона намагається компенсувати ці втрати. Часто це робиться за допомогою податків на споживання, які легко збирати і від яких важко ухилятися. Бідні країни отримують близько двох третин податкових надходжень за рахунок непрямих податків, таких як ПДВ, і трохи більше чверті — за рахунок прибуткового податку. Аналіз, який нещодавно провела МОП, показав, що 138 країн (93 країни на шляху розвитку й 45 розвинених) планують збільшити і/або ввести нові податки на споживання, передусім ПДВ.

Зростання непрямих податків також негативно позначається насамперед на становищі жінок, і не тільки тому, що частка жінок у чисельності бідного населення непропорційно велика (адже що біднішими ви є, то вищою є частка доходу, яка витрачається на споживання), але й тому, що саме жінки, як правило, займаються купівлею продуктів харчування та предметів домашнього вжитку. А оскільки оплачувана праця жінок значно еластичніша за заробітною платою (чималою мірою через гендерну нерівність в оплаті праці), підвищення ПДВ може призвести до того, що жінки витрачатимуть більше часу на неоплачувану роботу, щоб виробляти в домашніх умовах продукти, які вони могли б купити на ринку.

Ця проблема часто погіршується тим, що багато товарів обкладаються ПДВ без врахування гендерних факторів. Ці фактори не враховуються, тому що ніхто не аналізує даних (в розподілі за статевою ознакою), які відображають вплив ставки податку на споживання і податкових пільг на становище жінок. ПДВ зазвичай не обкладаються «товари першої необхідності». Відповідно, у Великій Британії від нього звільняються продукти харчування, але не iPhone, без яких нібито можна обійтися. Але нерідко товари, абсолютно не потрібні чоловікам, для жінок є предметами першої необхідності. Тому в усьому світі жінки закликають законодавців, більшість яких — чоловіки, визнати нарешті, що гігієнічні вироби не є предметами розкоші. У деяких країнах їм це вдається.

Зрозуміло, що в усьому світі податкові системи, які вважаються об’єктивним фактором гальмування ринкових сил, призводять до серйозних гендерних наслідків. Податкові системи розроблялися на основі даних, які не розподілені за статевою ознакою, людьми, чиє мислення страждало перевагою на користь чоловіків. У поєднанні з підходом до ВВП і соціальних видатків, що ігнорує потреби жінок, податкові системи в усьому світі не лише не сприяють подоланню бідності, обумовленої гендерними проблемами, а й стимулюють її. І якщо ми хочемо ліквідувати нерівність, нам не обійтися без аналізу економіки, яка спирається на реальність.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!