Цього літа мені закортіло браслет на ногу. Анклет я знайшла на сайті, де випрасований секонд (плюс нулик до ціни за працю людині, яка не полінилася віднайти, випрасувати та сфотографувати одяг) межує з відвертими підробками та доволі пристойними речами. Наступного дня мій анклет за 100 гривень плюс доставка приїхав до відділення «Нової пошти», і на моменті розірвання пакування я згадала свій перший табір десь під Одесою.

Море було далеко, їздили ми туди десь раз, днями каталися з надувної гірки, відстоювали чергу один за одним та стоячи молилися перед вечерею. Табір був із релігійним ухилом, ніхто з нашого заїзду не вірив у Бога, але й від гри в «Доброго самарянина» не відмовлявся. Це типу «Секрет Санти», але влітку та з молитвою.

Нам було років по 12, мабуть. Дівчата з кімнати зійшлися на спільному прослуховуванні першого альбому Земфіри, наша сусідка пристрасно розповідала про своє захоплення серіалом про Ксену-принцесу воїна, плакала, що пропускала серії та хизувалася, що вдома на неї чекає така сама зброя. Того літа я вперше подивилася «Титанік», невміло давала собі ради з менструацією, підхопила кон’юнктивіт та одягла браслет на ногу.

Ми були вже не діти з нашим першими менструаціями, купальниками з пушапами, модними панамками, касетними плеєрами та плівковими фотоапаратами. Та ще не дорослі, бо не вміли скорегувати свою шалену підліткову енергію, яка вибухнула під натиском гормонів.

Мали всі шанси закохатися у Леонардо Ді Капріо, але в нас був фізкерівник чи то Артем, чи то Ренат. Чорнявий, підкачаний, дотепний, він чомусь часто носив із собою більярдний кий, про який більш обізнані дівчата сміливо жартували та римували. Фізкерівник вів у нас ранкову зарядку, жартуючи менш сміливо, та того було достатньо. У Рената (чи все ж таки Артема) були й недоліки: він вважав, що рок-музика – то від диявола, а браслет на нозі носять «проститутки». Можливо, про це йому теж сказав Бог, в існуванні якого ми масово сумнівалися, але браслети на ранкову гімнастику знімали.

Вже пізніше я дізнаюсь, що «проституткою» можуть вважати за будь-що в одязі чи на тілі. Та набагато пізніше задумаюсь, чому для жінки будь-яка «надмірність» у зовнішньому вигляді – клеймо.

Це був кінець дев’яностих – початок нульових, епохи, яка обдарувала нас банданами, короткими топами, прикрасами з бісеру, приколками-ромашками та джинсами з низькою посадкою. Все це ми шукали на ринках, вмовляли мам на джинси, що ледве трималися над лобком, стоячи на картонках посеред китайського барахла, клепали браслети з бісеру, що був майже дефіцитним товаром. «Надмірність» була нашою пристрастю, нашою перевагою, нашою свободою, яку так суворо розбивав одним натяком фізкерівник. Нам хотілося подобатися всьому світу та собі, а не відчувати провину за браслети на ногах.

Ще пізніше, коли по ночах клепатиму не браслети з бісеру, а статті про стиль на кшталт «10 антитрендів будь-якого сезону, які ми придумали, аби чимось задобрити богів SEO», нагуглю, що у всіх культурах анклет що-небудь, та й означав. Чи то жінка вільна, чи то одружена, чи то секс-працівниця. Більш ніж через 20 років після табору, коли анклети знову повернуться в моду, я побачу на одному з модних сайтів чітку градацію того, з якими ногами які браслети можна носити та скептично скривлюся.

Прикраса, малюнок чи татуювання на тілі, хустка на голові, деталь в одязі – багато епох до нас було безліч «поміток» для жінки, ніби тавро на тварині. Тій, що комусь належить. У наш час більшої жіночої свободи залишаються «табу» на аксесуари та одяг, залежно від довжини ніг чи розміру стегон.

Можна змиритися з думкою, що одяг, прикраси, макіяж завжди та для всіх були маячком про статус людини, релігію, про її сильні чи не дуже сторони. Можна продовжити думку про субкультури чи інші угруповання, коли лише одна деталь могла допомогти «знайти своїх».

Та чи завжди жінка самостійно обирала той «маячок»? У сучасному світі, а мені хочеться вірити, що на початку нульових він вже почався, ці клейма мали стати архаїзмами, які існують лише в розрізі історії.

Нам тоді в 12 вперше вдалося відчути свободу, аби своїм зовнішнім виглядом щось сказати світові. Одяг та прикраси були для нас шляхом самовираження і, певно, інших значень їм і не треба надавати. Хоча вже тоді ми чули, що браслети на ногах «не для справжніх» леді, а таку коротку спідницю «з такими стегнами» краще не одягати.

На випускний із табору ми з’їздили до церкви без ікон, а після цього рахували зорі на нічному небі. Зрештою нічого в нас не змогло їх забрати. Через роки я задумаюсь, якщо Бог диктував фізкерівнику на вухо, що анклет позначає 12-річну дівчинку клеймом «проститутки», то що він казав, коли Артем (чи все ж таки Ренат) заходив до дівчат вночі до кімнат, перевірити, чи добре сплять, сідав на край ліжка та щось розповідав. Невже він мовчав?

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!
Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Однією з причин еміграції може бути навчання. За даними 2017-2018 років, 8% українського студентства навчається за кордоном і лише 20% планують повернутися. Ірина поспілкувалася з трьома українками, у кожної з яких своя історія: одна з них залишилася, інша повернулася додому, а ще одна почала втілювати свою мрію в місці, яке вважала лише тимчасовою точкою.