Пандемія і стосунки: як я поїхала до Німеччини завдяки руху #LoveIsNotTourism

від | Лип 19, 2021 | Дівчина говорить, Її історія, Подорожі

Вакцинація від COVID-19 набирає обертів. Світ зачаївся в очікування відновлення туристичних подорожей. Однак навіть зараз є законна схема, за якою можна поїхати в закриту для відвідування країну, щоб побачитися з партнером. Ірина Малішевська, перекладачка, тревел-блогерка, співзасновниця видавництва Creative Women Publishing розповідає про те, як потрапила в Берлін до хлопця у розпал локдауну навесні 2021 року.

Як хештег #loveisnottourism захопив пандемічний світ

Коли в березні 2020 року багато країн світу закрили свої кордони, від цього постраждали не лише туристи, а й пари, які мали стосунки на відстані. Це стало і моєю історією: я — у Києві, хлопець — у Берліні. У відповідь на карантинні обмеження на подорожі виник всесвітній рух #loveisnottourism («кохання — це не туризм»), який бореться за можливість пар із різних країн зустрічатися.

Ми з хлопцем познайомились улітку 2020-го в розпал пандемії під час його відпустки в Києві. Перший час він літав до мене в Україну, але бачитися часто не дозволяла його робота. Аж раптом у фейсбуці я побачила посилання на сайт loveisnottourism.org, завдяки якому дізналася, що деякі країни ЄС дозволяють в’їзд партнерам своїх резидентів.

Міністерство внутрішніх справ Німеччини ще в серпні 2020 року дозволило короткочасні візити до 90 днів до неодружених партнерів-резидентів країни. Це сталося після того, як Єврокомісія закликала країни-члени ЄС дозволити в’їзд неодружених партнерів до своїх громадян і резидентів.

Щоб відвідати партнера-резидента країни, потрібно підготувати пакет документів: підписану обома сторонами декларацію стосунків, докази попередніх зустрічей, запрошення партнера. Рішення про в’їзд до країни ухвалює офіцер-прикордонник — тобто це не візова історія, не можна отримати дозвіл у посольстві завчасно. У мене не було знайомих, які б скористалися цим дозволом. Я мала тільки той сайт та два відео на YouTube, де українки ділилися подібною історією.

Знайомий у посольстві Німеччини в Україні підтвердив, що дозвіл працює, але не всі авіалінії з ним ознайомлені та можуть не пустити на борт літака. На «Візейр», наприклад, було багато скарг — не радив летіти ними. Сказав, що німецька «Люфтганза» посадить на борт, але квитки дорогі. Я обрала МАУ як компроміс ціни та україномовного персоналу.

Тож я підготувала: запрошення бойфренда, копію його посвідки проживання, копію його паспорта зі штампами відвідування України, роздрукувала свій зворотний квиток, отримала електронну реєстрацію і навіть видрукувала спільні фото.

Електронна реєстрація (Digitale Einreiseanmeldung) при в’їзді в Німеччину — обов’язкова умова для всіх, хто в’їжджає в країну із зон з високим ризиком коронавірусу, згідно з даними Інституту Роберта Коха. Зробила скриншоти з німецьких дипломатичних сайтів та сайту правил авіаперевезень IATA, які містили рядочок про дозвіл візитів до партнера. Почувалася ніби розвідниця напередодні спецоперації.

Як я долала кордони: чотири випробування для шпигунки

Уявляю це собі як квест. Перепона перша: отримати негативний ПЛР на ковід терміном менше ніж 48 годин до перетину кордону. Я — здорова, півтора місяця тому легко перенесла ковід, маю свіжі антитіла, але ж бувають хибно позитивні результати. Отримую негативний ПЛР, перше випробування подолано.

Їду в аеропорт «Бориспіль». У Києві — квітневий локдаун, але автобусний шаттл до аеропорту ходить раз на годину. Таксист біля зупинки на станції метро «Харківська», де набирають людей в авто за ціною квитка на автобус, бідкається, що пасажирів геть не стало, а раніше відбою не було. Того дня він єдиний таксує і пропонує мені викупити все авто. Мені його шкода, але вперто чекаю на шаттл.

Я в аеропорту. Зареєструвалася онлайн, багажу не маю, тільки ручну поклажу, тож минаю стійку реєстрації. Перед вильотом чекає розмова з українським прикордонником. Друга перепона. Репетирую, як розповідатиму офіцерові про дозвіл на відвідування партнера, показуватиму роздруківки та скриншоти з дипломатичних сайтів Німеччини та сайту авіаперевезень IATA, де про цей дозвіл вказано.

На інтерактивній мапі українського Міністерства закордонних справ інформації про дозвіл на візити до партнера в Німеччину немає. У мене трясуться колінка, але офіцер лише перевіряє закордонний паспорт і посадковий талон та бажає приємного польоту.

Пандемія і стосунки: як я поїхала до Німеччини завдяки руху #LoveIsNotTourism, The Devochki

Квест третій: посадка на літак. Маю план на випадок, якщо не пустять на посадку: вимагати повернення квитка і просити письмову відмову для подання скарги у посольство. Писала авіакомпанії попередньо у службу підтримки із запитанням, чи посадять мене на літак — відповіли копіпастом, що не вимагають інших документів, окрім тих, що вимагає країна призначення.

Оголошують посадку на мій рейс. Підходжу до працівниці авіаліній, після перевірки негативного ПЛР і цифрової реєстрації (чомусь працівниця називає її «картою здоров’я», але я не сперечаюся) питає:

«Який у вас привід для візиту в Німеччину — маєте дозвіл на проживання?».

Кажу: «Відвідування партнера, з яким перебуваю у довготривалих стосунках».

Просить почекати поряд зі стійкою. До мене підходить працівник, який перевіряє мої документи: запрошення, посвідку на проживання партнера у Німеччині, нашу спільну декларацію стосунків. Схвально коментує ретельно підготовлену теку. Продивляється закордонний паспорт — чи не було у мене перевищення кількості днів у шенгені в минулому. Все чисто, я ж законослухняний задрот.

Дозволяє пройти на посадку. Літак маленький. Рахую пасажирів: лише півтора десятка. Попереду — останнє випробування в аеропорту «Берлін-Бранденбург» (скандальний німецький довгобуд, який нещодавно відкрився).

Якщо мене не впустять у країну, доведеться летіти назад власним коштом. Але план Б хитріший — залишуся жити в аеропорту, як герой Тома Генкса у фільмі «Термінал», а потім напишу про це книжку.

Літак сідає, а я широко усміхаюся під маскою. Не знаю, чому радію більше — що вперше гостюватиму вдома у хлопця, що знову зустрінуся з улюбленим містом чи що вирвалася з задушливого київського локдауну. Мабуть, усе разом.

Пандемія і стосунки: як я поїхала до Німеччини завдяки руху #LoveIsNotTourism, The Devochki

Залишилося останнє випробування. Стою в черзі до віконця прикордонника в берлінському аеропорту: двох людей переді мною довго розпитують, українка пояснює щось німецькою. Страшенно хочу в туалет, але морально готуюся до допиту на пів години.

На віконці офіцера — паперовий листочок із написом «Надайте ПЛР та електронну реєстрацію». Простягаю йому свою теку з файлами: ось негативний тест на ковід, ось реєстрація на телефоні. Одразу кажу, що говорю тільки англійською.

Пандемія і стосунки: як я поїхала до Німеччини завдяки руху #LoveIsNotTourism, The Devochki

Офіцер дивиться привітно: «Чи можу запитати про причину вашого візиту?»

Кажу: «Visiting my unmarried partner, ось усі документи в теці».

Він проглядає запрошення, декларацію стосунків та копію ID партнера. Питає, на скільки днів прилетіла та чи планую їхати ще кудись. Відповідаю, що буду перебувати винятково вдома в партнера. Прикордонник ставить заповітний штамп і бажає гарного дня.

Пандемія і стосунки: як я поїхала до Німеччини завдяки руху #LoveIsNotTourism, The Devochki

Наше спілкування триває хвилини зо дві. Попереду — десять днів карантину, який можна скоротити, зробивши тест на ковід на п’ятий день. Іду цілковито пустим терміналом аеропорту «Берлін-Бранденбург». Минаю стійку митного контролю, де скупчилися з десяток працівників, з думкою: «Ну, може, хоч ви мене затримаєте?!»), виходжу за двері в зону прильоту. Тут на мене вже чекають.

 

Спецоперація з прориву кордонів далася мені набагато простіше, ніж я очікувала. Мене впустили в країну, хоча я прилетіла з України, де ковідна статистика у квітні не радувала. Наразі дозвіл на в’їзд партнера резидента Німеччини продовжує діяти незалежно від статусу вакцинації.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!