Важко жити, якщо зважуватися

від | Лип 14, 2021 | LMillustrated, Дівчина говорить

Коли моя бабуся переймалася тим, чи правильно їй зважили кисломолочний сир на ринку, і завжди перевіряла вагу ще раз вдома, я переймалася тим, чи правильно важу я. Чи існує «правильна» вага, якщо ти не грудка сиру? У моїй голові вона існувала завжди. До того ж ця «правильна» вага ніяк не корелювалася з віком — запам’ятала у 14 років цифру з екранчика й ішла з нею далі, а якщо віддалялась, прагнула повернути її понад усе.

Маю попередити — я маю діагностовані розлади харчової поведінки (РХП) і працюю над цим. Ця історія — резюме моїх спроб порозумітися з такою рудиментарною частиною побуту як зважування. Спойлер: до нього можна взагалі не вдаватися. І якщо раніше ви ніколи не зважувалися або не відчували дискомфорту при цьому, ліпше не читайте цей текст.

Ваги у нашій оселі були завжди. І в підлітковому віці — це була моя можливість налагодити зв’язок із тілом. Менші цифри здавалися кращими за більші, попри те, що я мала б рости, а більші викликали огиду та бажання «трішки схуднути». Забігаючи наперед, нижньої межі, яка б задовольнила мене, не існує. Завжди можна скинути ще пару кілограмчиків.

У 19 років я мала, як мені здавалося, проблеми зі шлунком. Усю їжу, яка в мене потрапляла, я повертала шляхом запихання двох пальців у рот. Я думала, що просто мій організм влаштований так, що не сприймає її. З часом це призвело до болів, виразки, мені навіть видалили апендикс, так болів живіт, хоча аналізи не підтверджували його запалення. Після операції потрібно було на кілька днів відмовитися від усієї їжі, крім рідкої. Я тоді відчула ейфорію від голоду, переконала себе, що якщо протягнути так довше — животу стане краще. Й увійшла в активну фазу анорексії, зменшуючи порції та відмовляючись від їжі. Коли почала помічати, що схудла, стала на ваги — 52 кілограми. Це була найнижча моя вага у зрілому віці. Вага, яка мені здавалася «непоганою».

З цією вагою у мене зникла менструація, і я переїхала з гастроентерологічного відділення до ендокринного. В мене заливали крапельниці літрами, робили болючі уколи, годували таблетками. На гормональній терапії примусово запускали менструацію, і під час першої ж я завагітніла.

Організм почав набирати кілограм за кілограмом ще у першому триместрі, адже до того перебував у дефіциті. Але мій мозок не сприймав 52 кілограми як замалу вагу. Я просто думала, що забагато їм, і втратила купу прекрасного часу першої вагітності на те, щоби примушувати себе ходити десятки кілометрів на день пішки і тричі на тиждень відвідувати тренування для вагітних через силу.

У пологовий будинок я приїхала з відміткою 70 кілограмів. Нас там зважували щодня, і коли за тиждень у передпологовому відділенні я змогла схуднути на кілограм, це відчувалося як тріумф. Це було сім років тому, а я досі все пам’ятаю. «Не їстиму нічого, крім кавуна. Дитинка вже однаково сформована. Це не повпливає ні на що, крім мого товстого заду». І присідала біля підвіконня. У перший ранок після пологів я, звісно ж, пішла зважуватися.

Так весь перший рік материнства я наближалася до «еталонних» 52 кілограмів, які були «до». Але, щоб мамі, яка годує дитину грудьми, дійти до цього, потрібно було відмовлятися від повноцінного життя, їсти лише варене куряче філе і тренуватися двічі на день.

Щоденні зважування робили мене невротичною, я непритомніла у парках, коли гуляла з візком (тоді ніхто не говорив про 10 тисяч кроків, але я гуляла мінімум три години і не дозволяла собі жодного разу присісти). У мене на 2,5 роки розтяглася аменорея, яку я не вважала тривожним дзвіночком.

Через чотири роки, під час другої вагітності, я тішилася від того, що хтось знову постійно мене зважуватиме і контролюватиме. Цього разу я не наберу так багато. І я намагалася робити все для цього: більше роботи, спорту, стресу, менше їжі та відпочинку. І я дійсно набрала мало ваги. І дуже тішилась. Але організм видавав помилку за помилкою: у мене запалювалися зуби та нерви, ламалися кістки, був страшенний гайморит, головні болі, депресія. Зате на сьомому місяці, з животом розміром із велетенський кавун, я набрала лише шість кілограмів. Коли моя гінекологиня побачила, що я тішусь невеликому плюсу на вагах і засмучуюсь, якщо за місяць додалося більше кілограма, вона заборонила медсестрам мене зважувати. І попросила заховати ваги вдома.

Відтоді я зважилася один раз — у пологовому. Там ця процедура є обов’язковою. Я важила ті ж 70 кілограмів, як і за першої вагітності.

За два роки і кілька загострень розладу харчової поведінки я знала, що дивитися на ваги мені заборонено. Адже якщо я бачу цифру, більшу за 52, я починаю робити все можливе, щоби схуднути, а якщо вона раптом буде меншою, — з’явиться нова мета, до якої треба прагнути.

Як і в більшості людей із РХП, у мене розірваний зв’язок із тілом. Я не відчуваю його. Тому, щоб орієнтуватися у реальності, інколи дуже хочеться виміряти себе: одягом певного розміру, сантиметром чи вагами. Сім тижнів тому моя терапевтка запропонувала мені експеримент — я маю їсти тричі на день і щотижня зважуватися в її кабінеті. Так ми мали б побачити реальну кореляцію між їжею і реакцією тіла на неї. Адже за відчуттями я, навіть якщо з’їла половину хлібця, почувалася велетенською.

Світ не стоїть на місці, і ваги стали складнішими: вони показують уже не лише кілограми, а й індекс маси тіла, відсоток води і жиру, рівень білку, біологічний вік тощо. Ваги моєї терапевтки на першому зважуванні показали 56 кілограмів. Я подумала, що це не критично. На другому — 56,1. На третьому — 55,9. Максимальне коливання ваги було у 400 грамів. Хоча відчувала я себе і на 100, і на 30. Одного тижня їла тричі на день із десертами, а іншого — мікрогрін та ягідки.

Завдяки цьому експерименту я зрозуміла, що моя бабуся мала рацію — зважувати є сенс лише продукти на ринку. Людям варто орієнтуватися на стан здоров’я. Організм, який ми тримаємо в дефіциті, поглядаючи на стрілку терезів, одного разу все ж забере своє. Тіло, якому всього вдосталь, не попросить більше, ніж йому потрібно.

Цифри ж — зайвий клопіт. І я на шляху до того, щоб одного разу не вабитись навіть на експериментальне зважування у кабінеті терапевтки. А просто повірити, що я — це я. Без огляду на розмір чи кілограми.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!
Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Однією з причин еміграції може бути навчання. За даними 2017-2018 років, 8% українського студентства навчається за кордоном і лише 20% планують повернутися. Ірина поспілкувалася з трьома українками, у кожної з яких своя історія: одна з них залишилася, інша повернулася додому, а ще одна почала втілювати свою мрію в місці, яке вважала лише тимчасовою точкою.