Фетфобія, об’єктивація та пасивна агресія — нероздільна трійця, яка приходить на поміч тим, хто прагне самоствердитися, користуючись із інших. Жінці з такими «друзями» доводиться стикатися частіше, ніж чоловіку, оскільки досі її найголовнішою цінністю вважається відповідність стандартам краси. Через зовнішність взагалі найлегше зачепити: щоб сказати щось у’їдливо-лагідне про чиюсь професію, хобі чи світогляд, треба мати певне уявлення про ці речі, а не всі хочуть аж так напружуватись.

Мій 30-річний сільський сусід, із яким я йшла додому з бару, обрав найпростіший шлях: «Віт, ти, звісно, не ображайся, але ти плотна». І швидко додав: «Але мені пофіг!»

Фраза збила мене з пантелику. У грудях одразу стало гаряче, немов після процедури озокериту у Трускавці. Я не розуміла, як реагувати на його слова, тому запитала перше, що спало на думку: «І для чого ти це сказав? Щоби що?»

Відповіді не пролунало.

Вже згодом, коли я вирвалася вперед, а додому лишалося метрів 200, він вирішив наздогнати мене. Щоб із панського плеча кинути: «Образилась?»

Безглузду нічну розмову обірвала моя злість: «Я не просила у тебе оцінки своєї зовнішності. Взагалі нікому не дозволяю цього робити. І трохи думай перед тим, як ляпати язиком, бо так і в морду можна від когось отримати».

Якби подібна ситуація сталась зі мною років вісім тому, я б побігла заплакана додому. Або перевела б розмову на іншу тему, а вдома вже б омивала сльозами подушку і вишукувала б дієту в інтернеті. У ті часи я бажала подобатись усім, особливо хлопцям, тож коментар про мою дебелість я сприйняла б як «ти недостатньо хороша для чоловіків».

А цієї місячної ночі, коли я злюща, без натяку й на сльозинку, лягала в ліжко, зрозуміла: такі фрази кажуть більше про їхнього мовця, а не адресата.

Фетфобія

Прикметники «здоровий», «повний», «товстий» описують загалом комплекцію тіла, а в Академічному тлумачному словнику вони мають нейтральне визначення. Але деякі люди примудряються наділити ці слова негативним забарвленням, бо для них усі жінки, які не потрапляють до категорії худорлявих, вважаються неповноцінними та дещо хворобливими. «Не ображайся, але ти плотна» за тональністю звучить, як прикрий вердикт лікаря, що виявив у пацієнтки гастрит чи камені в нирках.

Якщо дивитися поверхнево, то коментарі щодо чиєїсь зовнішності позбавлені сенсу. Жінки щодня бачать себе в дзеркалі, тому знають про те, що вони повні, мають акне, косоокість чи криві ноги (сюди можна підставити будь-який варіант, який виходить за межі конвенціональної краси). Вказати їм на це — все одно що вкласти зараз багато грошей у дослідження космосу, а через десятки років з розумним виглядом сказати, що земля таки кругла. Отже, річ не в бажанні констатувати очевидний факт, а завдати незручностей іншому, принизити та водночас у своїх очах лишитись уважним співрозмовником.

Однак фетфобні вислови не завжди обґрунтуєш чиїмось бажанням самоствердитись, якщо їх озвучують рідні та близькі — нетоксичні, здатні до співпереживання люди, які залюбки підтримують тебе в інших життєвих сферах. Наприклад, мама мене ростила за принципом «головне — навчання», ніколи не говорила «ти ж дівчинка/майбутня мама/хто тебе заміж таку візьме?», а в мої бакалаврські роки, коли я не мала друзів в Києві, була моєю розрадою. Однак коли я набрала понад 20 кг після розладу харчової поведінки, вона могла сказати: «У тебе вже живіт більший, ніж у мене» або «Давай тобі стягувальні труси купимо». Тоді ці фрази ранили до сліз, а зараз розумію: вона переймалася, що ж про мене скажуть люди. Тим паче її завжди хвилювало, аби я не була найгіршою з усіх, бо у селі будь-які недосконалості помічають швидко. Подібний мотив, напевне, мала і двоюрідна бабця, яка сказала моїй хрещеній не вертатися в село, поки та не скине частину набраного після вагітності та пологів.

Об’єктивація

Найдужче сусід вразив тим, що спершу дав мені непрохану характеристику, натякаючи, що я не дотягую до взірця, а потім сам же запевнив, що йому «пофіг». У цій ситуації він себе прирівняв до суб’єкта, який має право оцінювати і спростовувати. А мене тут немає — я, немов товар у магазині техніки, який виявився трохи з дефектами, а покупцю лінь розбиратись із магазином, тому одразу переходить на стадію прийняття.

Я б могла виправдати його тим, що напередодні розмови він чимало випив, тому не дуже стежив за своїми словами. Але припускаю, що навіть під час сп’яніння переконання та погляди людини нікуди не зникають, а чоловіча рішучість говорити малознайомим жінкам та незнайомкам, як вони виглядають, — теж.

Гадаю, все-таки на тверезу голову мій сусід щодня говорив колезі, як їй не пасує новий колір і що варто повернутися до звичного. Як виявилося, дівчина йому подобалась, а от після зміни іміджу — перестала, тому він і вирішив виговоритись. Так, об’єкт посмів проявити суб’єктність, не прислухатися до завуальованих наказів, як же тут не обуритись?

Звісно, звертати увагу на зовнішність інших та не націлюватися насамперед на душу — нормально. Мати вподобання та мріяти про партнера певного типажу, навіть коли сам не відповідаєш власним запитам — теж. А от висувати претензії всім, кого вважаєш непривабливим, тим паче насаджувати їх регулярно, — неетично та безглуздо, навіть якщо віриш, що всі жінки створені лише для того, щоб тобі подобатись.

Пасивна агресія

Люди, які вдаються до пасивної агресії, іншим забороняють проявляти негативні емоції. Жінкам — то взагалі зась. «Не ображайся» — немов попередження: я скажу тобі щось неприємне, але спробуй-но оскаржити, заперечити, розізлитись. У такому разі адресатам дозволено хіба що виправдовуватись і бентежитись.

Саме це я робила, коли знайома пенсіонерка вказала, які у мене великі ноги й живіт, та запитала, чи не переймаюсь я, що набір ваги вплине на моє здоров’я. Вже через пів року вона усміхнено зазначила, що я схудла, розраховуючи на подяку за комплімент (у нашому суспільстві для жінки зниження ваги вважається найвищим досягненням). Мене обурила її самовпевненість, але вголос я лише попросила її більше не коментувати мою зовнішність, бо мені неприємно. А вона поскаржилася моїй мамі, що я поводжусь агресивно.

Людина, яка любить «вкусити», — так схарактеризувала мого сусіда наша спільна з ним знайома. Порадила мені не звертати уваги на його коментарі, зазначивши, що її він також не раз ображав, а вона переводила все на жарт. Що ж, вдавати з себе байдужу легко, коли справді реакції не виникає. А щодо гумору, то якось несправедливо виходить: чому люди, яких «кусають», мають приймати співрозмовників такими, як вони є, та йти манівцями, щоб не почуватися незручно, а ті мають право і надалі хамити, видаючи це за прямолінійність та чесність?

Звісно, прояв прямого роздратування навряд чи змусить людину задуматися над своєю поведінкою. Але принаймні буде легше на душі тобі. Тим паче якщо людина каже «не ображайся», то хай переймає і собі цей принцип, коли почує невдоволення у відповідь.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!
Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Однією з причин еміграції може бути навчання. За даними 2017-2018 років, 8% українського студентства навчається за кордоном і лише 20% планують повернутися. Ірина поспілкувалася з трьома українками, у кожної з яких своя історія: одна з них залишилася, інша повернулася додому, а ще одна почала втілювати свою мрію в місці, яке вважала лише тимчасовою точкою.