«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися»

від | Лип 5, 2021 | Дівчина говорить, Її історія

Від початку протестного руху в Білорусі багато білорусок та білорусів змушені були залишити батьківщину через політичні репресії та переслідування. Багато хто обрав своїм пунктом призначення Україну. Ми поговорили з трьома білорусками, які живуть у Києві, про переїзд, страхи та жінок на протестах.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Ліза Шалай в Самосад. Фото Саша Луніна

Ліза Шалай, урбаністка
Директорка «Мінської урбаністичної платформи»

Про переїзд

До України я приїхала у вересні 2020 року. У ніч з 10 на 11 число. Ми частиною команди «Мінської урбаністичної платформи» поїхали наввипередки, щоб уберегтися від репресій. Останньою краплею стали затримання однієї з найдосвідченіших та найшанованіших активісток із дружньої НУО, суд над нею та переслідування інших активістів й активісток.

Переслідувань саме за протестну діяльність відносно мене не було. Але були і є певні спроби тиску відносно діяльності організації «Мінська урбаністична платформа», директоркою якої я є. І тут вмикається схема «активісти = екстремісти та терористи». В останні місяці особливо збільшився тиск саме та НУО та ініціативи «третього» сектору. Важко знайти логіку там, де її немає. Але білоруси та білоруски вже навчилися бачити світло в світі задзеркалля та орієнтуватися в пересуваннях ним.

Наступного дня після прибуття в Україну ми дізналися, що до нашого мінського офісу приходили невідомі люди. Потрапити всередину вони не змогли, оскільки частина команди була у відпустці, а інші працювали віддалено через карантинні обмеження.

Зв’язатися з дирекцією вони не змогли, тому через вайбер вимагали від бухгалтерки звіт щодо надходжень іноземної допомоги (грантових виплат). Я переписувалася протягом дня, просила надіслати офіційний запит, оскільки наша організація завжди працювала і продовжує діяти винятково в межах закону. Якщо не вдаватись у подробиці листування, то офіційних паперів та відповідей на свої запитання я не отримала. Так і минув перший день в Україні.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Ліза Шалай в Самосад. Фото Саша Луніна

В той час, коли ухвалювалося рішення про переїзд, питання стояло так: «Їдемо через три дні туди, куди можемо поїхати, щоб бути у безпеці», а не «Куди поїдемо?». Нам допомагали знайомі, друзі, українські партнери та колеги за урбаністичним цехом, правозахисники. Ми їхали, коли діяли карантинні обмеження на кордонах, але в Україну нам дістатись вдалося, і ми залишились тут.

Фізично відчуваю себе в безпеці, враховуючи те, що я в іншій країні, і мене складно буде посадити у білоруську в’язницю. У юридичному та правовому сенсі – ні. Відносно ментального та фізичного здоров’я – теж ні.

Про рідних, які залишилися у Мінську

У Мінську залишилась частина команди, волонтери та волонтерки «Платформи», друзі та подруги. Я постійно за них хвилююся, намагаюся хоча б якось допомагати із їхньою безпекою. Хтось не хоче залишати Білорусь, а дехто не може. Тут важливо лише прийняти вибір конкретної людини, заспокоїтись і намагатися бути конструктивною. Втім, завжди здається, що зробленого недостатньо.

До речі, що більше часу минає, то більше друзів і подруг переїздять. Навіть ті, хто хотіли залишитись до останнього. Це, з одного боку, полегшення – щодо їхньої безпеки (тут я знову про неможливість потрапити за білоруські ґрати), але і дуже болюча туга за країну, що втрачає таких класних людей.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Ліза Шалай в Самосад. Фото Саша Луніна

Найважливіше для мене – це неможливість перевезти батьків. Раціонально я розумію, що з ними мало що може статись. Але є обшуки, і зараз важко керуватися логікою у спробах передбачити розвиток подій. Були випадки шантажу родичів тих, хто залишив країну. Ми з батьками до цього готувалися, але завжди залишається якесь внутрішнє «але» на момент постреагування, якщо таке станеться.

Все це, звісно, впливає на свободу особистих висловлювань, ментальне та фізичне здоров’я. Повилазили болячки за всі роки життя (сміється).

Про білоруські міста

На батьківщині наша команда робила міста Білорусі більш комфортними для життя людей, адже комфортний простір робить життя мешканців і мешканок міст щасливішим. Ми вже сім років займаємося дослідженнями міст, проєктуємо та створюємо міські простори за принципами партисипації, а також проводимо освітні проєкти.

Урбаністичне поле Білорусі дуже змінилось за останній час, оскільки люди почали відчувати відповідальність за своє місто.

До 2020 року Білорусь мало чим відрізнялася від інших пострадянських країн, в яких нікому немає діла до урбаністики, та і загалом до міста і місця, в якому вони живуть. Сусіди та сусідки мало спілкувались між собою, боялись одне одного, не цікавилися тим, що відбувається за порогом власної квартири. А потім – оп! І за короткий проміжок часу (це насправді лише кілька місяців, кілька десятків днів) люди познайомились, довірились одне одному і почали будувати плани спільного майбутнього. Зокрема і щодо спільного простору.

В одному минулорічному інтерв’ю я згадувала слова «моя хата з краю», і про те, що тепер білоруси та білоруски кажуть: «Моя хата больш не з краю!». Люди більше не хочуть закривати очі на проблеми міст, що їх оточують.

Відхід від парадигми «я просто живу своє життя в цьому місті» і залучення в парадигму «я живу разом із містом і піклуюсь про нього» впливає на відчуття відповідальності, вимоги до себе та середовища довкола. Ми вже не просто лютуємо через відсутність лавки під під’їздом і йдемо у своїх справах далі, а починаємо з себе, починаємо ставити запитання «Чому лавки немає?», «Що я можу зробити, щоб біля мого будинку з’явилась зручна лавка?», «Як зміниться моє життя від появи лавки під будинком? А моїх сусідів? Яку б лавку хотіли вони?».

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Ліза Шалай в Самосад. Фото Саша Луніна

Багато хто зараз говорить і думає про Білорусь майбутнього, будує плани подолання політичної та соціальної криз. Для мене Білорусь і, зокрема, Мінськ майбутнього – це місце, де є можливості для розвитку та планування. Інклюзивна, толерантна і соціальна система, що розвивається на принципі діалогу.

Про жінок на протестах

Жінки стали не просто символом мирного протесту, вони в дійсності зробили дуже багато для країни. Це не картинка, що виникла на порожньому місці, а праця, наполегливість та вихід за межі стереотипів. І ми продовжуємо працювати щодня, робимо все можливе.

Цікаво, що на початку система державного насильства не знала, як реагувати на це. Система зіткнулась із власними внутрішніми стереотипами і недооцінила потенціал жінок. Втім, наразі є відчуття, що цей бульдозер репресій розігнався і перелаштувався – він укатує всіх підряд, без огляду на гендер чи стать.

З правами жінок у Білорусі все складно. Скляна стеля в кар’єрі, стереотипи в навчальній програмі та системі виховання; сексизм та об’єктивація в політичній риториці; ситуації з домашнім насильством та у партнерських стосунках; спроби зміни дискурсу в питанні абортів. Все як було, так і є. І кількість постраждалих як до протестів, так і під час – лякає. У Білорусі вже тривалий час працюють ініціативи, що надають допомогу жінкам. І кількість тих, хто по цю допомогу звертається, лише зростає.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Водночас, здається, є одна позитивна тенденція. Мене тішить, що зараз потроху з’являється такий собі «інститут іміджу». Суспільство дуже гостро реагує на прояви сексизму. Але поки що реакція обмежується інтернет-спільнотою, так званою мильною бульбашкою. За нею досі темний ліс.

Звісно, для того щоб на цей ліс пролилося світло, потрібні систематичні зміни. Насамперед – введення кримінальної відповідальності за прояв будь-якого насильства будь-якого типу щодо жінок та осіб із жіночою соціалізацією.

Про авіасполучення з Білоруссю

Складне питання, але спробую відповісти коротко. З погляду безпеки авіапасажирів, які пролітають над Білоруссю, мені здається, що це правильне рішення. З погляду тиску на режим – теж. Проте зважаючи, що люди не мають можливості полетіти у безпечне для них місце, це рішення, м’яко кажучи, дуже сумне.

Наразі наземний виїзд досі не дозволений. Можна виїхати тільки з дуже обмеженої низки причин. До Росії їхати небезпечно. Це дуже складна ситуація для тих, хто намагається врятувати своє життя, і життя близьких від репресій. І часто йдеться саме про життя.

Про повернення додому

Коли було вирішено їхати, то думала, що ми пробудемо в Україні декілька місяців максимум – до кінця осені 2020-го. Потім здавалося, що на Новий рік точно повернемося, зустрінемо 2021-й із сім’єю та друзями. Далі зароджувалися думки про весну. Нині я собі вже зізналася, що повернення відкладається.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Ліза Шалай в Самосад. Фото Саша Луніна

Зараз складно робити припущення, коли я зможу повернутися. Намагатися вибудувати горизонт можливого повернення теж неможливо, хоча б з міркувань елементарної турботи про себе. Стан схожий на постійно натягнуту струну. Ми з друзями нещодавно обговорювали, що тепер постійно живемо з «білоруським болем», від якого неможливо поїхати і сховатися. Ти періодично не можеш їсти, спати і взагалі перебувати у стабільному емоційному стані. Такі білоруські гойдалки від «прокинулася з гарним настроєм» до «прочитала новини під час чищення зубів і тепер не можу їх дочистити».

Але разом із болем всередині оселилася надія, яка підживлюється натхненням від вчинків і дій людей, від підтримки і солідарності. А ще дуже хочеться піклуватися як про оточення, так і про себе.

Так, звичайно, я дуже хочу додому! І це бажання мотивує не падати в безодню. До припинення насильства і переслідувань точно не зможу повернутися. Поки я хоч на віддаленій, але свободі, можу продовжувати робити щось важливе і корисне для людей у Білорусі. І не тільки для Білорусі майбутнього, але і для нинішньої.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

ліна Бродік на балконі Free Belarus Center. Фото Саша Луніна

Паліна Бродік
координаторка Free Belarus Center, правозахисниця

Про переїзд

У свідомому віці я потрапила до України наприкінці 2013 року, в рамках невеликої місії зі спостереження за виборами. Тоді у грудні проводили вибори до Верховної Ради у п’ятьох округах. У листопаді почався Євромайдан. Ми застали першу частину Революції Гідності, а після виборів були змушені виїхати додому. Усю зиму ми не відривалися від новин із України, а вже навесні приїхали спостерігати в рамках більш масштабної міжнародної місії зі спостереження за президентськими виборами, а ще пізніше – і парламентськими. Цей період співпав із завершенням мого робочого проєкту в Білорусі, і я саме міркувала над тим, куди мені рухатися далі. А в Україні тим часом кожен день з’являлися нові громадські ініціативи, був бум розвитку громадянського суспільства. Я подумала, що це прекрасна можливість отримати унікальний постреволюційний досвід у сусідній країні з досить схожою історією і культурою. Так я переїхала до Києва і опинилася у Центрі громадських свобод – організації, яка, по суті, створила і координувала широко відому ініціативу «Євромайдан SOS».

У 2011-2012, після закінчення університету, я, до речі, майже рік прожила у Москві – цей досвід мені сподобався набагато менше. До цього рік навчалася в Штатах, три місяці – у Норвегії, а потім якийсь час працювала у Вільнюсі, після чого вступила до магістратури Університету Амстердама, але в останній момент не змогла поїхати. Словом, до України вже встигла помандрувати і зрозуміти, де мені комфортно, а де – зовсім ні. Україна стала місцем, яке поєднало зрозумілі мені культурні коди, мовну близькість, багате соціальне життя і широкі можливості для професійного росту. До того ж, я на чверть українка.

Про Free Belarus Center

Усі роки життя в Києві, починаючи з 2015-го, я займалася темою політичного переслідування активістів. Переважно це стосувалося українських політв’язнів у Криму і в Росії. Звичайно, я періодично їздила додому в Мінськ. Епізодично співпрацювала з білоруськими НУО. Але до минулого року я і не думала, що моя повсякденна робота буде пов’язана з Білоруссю.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Паліна Бродік на балконі Free Belarus Center. Фото Саша Луніна

Сьогодні ж, через рік після початку серпневих протестів, я координую Free Belarus Center – найбільшу білоруську ініціативу в Україні, яка надає допомогу білорусам, змушеним тікати з країни через політичні переслідування. У нас є юридичний відділ, який консультує з питань легалізації, психолог, що спеціалізується на ПТСР у політичних біженців, також ми надаємо повний комплекс гуманітарної допомоги – від продуктів харчування і екстреної медицини до тимчасового житла, проводимо дискусії між українськими і білоруськими експертами. Також ми займаємося культурною дипломатією – наприклад, 11 липня організовуємо День білоруської культури в Києві.

Один із найбільш важливих напрямів нашої діяльності – це комунікація з українськими державними органами з метою розробки комплексного стратегічного плану взаємодії України з білоруським громадянським суспільством.

Загалом мені здається, що ми за такий короткий період часу зробили набагато більше, ніж взагалі могли собі уявити. Недарма нам неодноразово «перемивали кістки» і білоруська державна пропаганда, і проросійські «зливні бачки». Однак складно нон-стоп працювати з темами травми й насильства і рятувати світ 24/7. Минуло вже 10 місяців від початку протестів, і в нас давно сформувалася мультинаціональна команда з чуйних, креативних і талановитих людей, які знаходять нетривіальні рішення навіть у найскладніших ситуаціях. Водночас події в Білорусі настільки непередбачувані, а наслідки настільки трагічні, що часто ми опиняємося в стані цейтноту, працюючи і вдень, і вночі, забуваючи про вихідні, наші сім’ї і друзів. І все це ускладнюється емоційним фоном нашої цільової аудиторії. З іншого боку, ми добре розуміємо, наскільки важливий наш внесок, і кожна нова посмішка білоруського мігранта або мігрантки дає сили продовжувати.

У білорусів, які піддаються політичному переслідуванню, вибір дуже простий: в’язниця або еміграція. У другому випадку через відсутність візи пункт призначення може бути тільки один – Україна. По-перше, це єдина країна, куди можна виїхати швидко, коли у бік твого будинку вже їде загін міліції. По-друге, у порівнянні з Росією, шанси, що тебе депортують за запитом білоруських спецслужб, набагато нижчі. Крім цього, Україна загалом дуже близька в культурному і мовному плані країна. Ну і, звичайно ж, у фінансовому плані життя тут значно доступніше, ніж у країнах Євросоюзу.

Про складнощі для білорусів в Україні

Як не дивно, незважаючи на свою видиму доступність, привабливість і зрозумілість, переїзд в Україну ховає в собі масу підводних каменів. За всієї легкості в’їзду потім виявляється, що легалізувати своє перебування в довгостроковій перспективі, а тим більше отримати дозвіл на роботу білорусам, що зазнали тортур і політичного переслідування, практично неможливо. Цього не скажеш про дві інші країни-сусідки – Литву та Польщу, – які ще восени минулого року швидко адаптували своє міграційне законодавство до неймовірного потоку біженців із Білорусі.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Паліна Бродік. Фото Саша Луніна

Крім питань легалізації, гостро стоїть питання безпеки. Вже в 2021 році були прецеденти, коли українські правоохоронні органи задовольняли запити білоруських силовиків і видворяли або надавали інформацію про місце перебування білоруських громадян, переслідуваних на батьківщині з політичних мотивів. Загалом у 2021 році, за даними Державної міграційної служби України, було видворено 16 громадян РБ. Сьогоднішня Білорусь не є правовою державою, в ній поширене застосування тортур, суди є репресивним органом, а найвища міра покарання в країні – смертна кара. Тому ми активно порушуємо тему припинення правової взаємодії силових структур обох країн і практики видворення білоруських громадян.

Про підтримку в Україні

На людському рівні українці приймають нас дуже радо. Я думаю, що для більшості білорусів почути слова солідарності – це вже велика підтримка. Одного разу перед однією з жіночих акцій солідарності, яку ми проводили в Києві минулої осені, до нас традиційно підійшли поліцейські. Новоприбулі білоруси дуже насторожились, адже у багатьох вже виробилося стійке уявлення – якщо до акції йде поліція, значить зараз всіх запакують. Але замість цього поліцейські спокійно з усмішкою сказали: «Живє Бєларусь!». Складно передати словами вирази облич білорусів цієї миті.

Про жінок на протестах у Білорусі

Жінки зіграли дуже важливу роль у протестному русі. Тріумвірат Тихановської, Цепкало і Колесникової зробив те, що жодному політику-чоловікові ніколи раніше не вдавалося, а саме – об’єднатися і тим самим посилити одна одну. У всі попередні роки зайва амбітність навіть зовсім неперспективних кандидатів у президенти ставала на шляху здорового глузду. Приблизно з тієї ж причини Лукашенко недооцінив потенціал образу Тихановської на противагу своєму.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Паліна Бродік на балконі Free Belarus Center. Фото Саша Луніна

Наступним значущим етапом стала перша жіноча акція в білому, організована на третій день жаху, крові й насильства, що поглинув Мінськ після дня голосування, 9 серпня. Було це збігом чи ні, але після неї силовики дійсно зменшили свою спритність і завзятість, із якими вони взялися фізично і морально знищувати мирних протестувальників.

Ну і, звичайно ж, зараз єдиним легітимним представником волі білоруського народу є жінка. Можна нескінченно довго обговорювати бекграунд домогосподарки, її мотиви закоханої дружини і майбутній політичний потенціал, але факт залишається фактом – вона це зробила, а інші – ні.

Мені здається, державна риторика в дусі «жінка, зручна в побуті», «жінка повинна варити борщ, а не політикою займатися», пропозиції закріпити в законодавстві можливість обиратися на пост президента тільки громадянам, які пройшли військову службу, дуже добре демонструє державницьку політику щодо білорусок. У голови людей вбивається думка про те, що «батька – головний у сім’ї» у всіх сенсах. У цього «батька» може бути багато публічних супутниць і жодної публічної дружини. Останні, виконавши дітородну функцію, йшли в утиль.

Як і всюди на пострадянському просторі, існує серйозна проблема з домашнім насильством. У 2018 році був шанс якісно змінити законодавство країни в цьому напрямі. В результаті спільної роботи МВС і ПРООН, був підготовлений досить прогресивний законопроєкт щодо боротьби з домашнім насильством. Однак і тут втрутився громадянин Лукашенко, розкритикував і заблокував його ухвалення. На що була сильна реакція суспільства, і з’явилася ініціатива «Маршируй, крихітко!». Загалом всупереч патріархальності вертикалі влади і усталених у суспільстві норм за останні роки фемрух у Білорусі став розвиватися набагато активніше. І, на мою суб’єктивну думку і бачення звідси, він перейшов на новий рівень у 2020 році.

Про припинення авіасполучення з Білоруссю

Тут є два аспекти. Перший полягає в тому, що серед усіх країн Європи Україна найбільшою мірою виконує життєво важливу гуманітарну місію, надаючи можливість багатьом людям врятувати своє життя і залишитися на волі. Повна і раптова зупинка авіасполучення між нашими країнами ніяк не вплинула на режим, але позбавила сотні, а можливо, тисячі людей такої можливості. Альтернативним рішенням могла би стати заборона транзитних перельотів, як це і було у випадку Романа Протасевича. Адже купуючи прямий рейс, людина усвідомлено вирішує опинитися саме у Білорусі. У підсумку, це торкнулося і громадян України, які опинилися замкнутими всередині країни, прилетівши туди, скажімо, для складної операції з пересадки органів – до недавнього часу вельми розвинений напрямок медичного туризму для українців.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Паліна Бродік. Фото Саша Луніна

А по-друге, важливо бути послідовними. Якщо йдеться про політичний та економічний тиск, отже, крім припинення не надто вагомих доходів від авіаперельотів варто було б ввести і суттєві обмеження в галузі торгівлі та енергоресурсів.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Надя Саяпіна. Фото Алесь Пилецкий

Надя Саяпіна, художниця

Про переїзд до України

Я переїхала до Києва у жовтні 2020-го, через три тижні після того, як вийшла з-під арешту. Був важкий психологічний та емоційний стани, я боялася, щоб це не повторилося, мій випадок був один із перших у художньо-культурному середовищі, тому була потужна реакція: пости, статті, лист, підписаний 700 колегами і коліжанками. Увага була важлива, але водночас мені здавалося, що тепер її занадто багато, я не розуміла, чому саме мене було заарештовано у зв’язку з тією акцією (художня акція проти насильства «мастацтва режиму»).

Загалом було страшно, оскільки арешт провели вдома і з обшуком, я зрозуміла, що не можу відійти від цього – забагато тригерів, жити там далі не могла, щось робити в художньому плані далі – тим більше, тому вирішила, що потрібно поїхати, хоча б для відновлення.

Але я розуміла, що навряд чи це на короткий термін – так і сталося: що жорсткіші були події та новини з Мінська, то менше я відчувала, що можу і хочу повернутися.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Надя Саяпіна. Приміщення де скоро відкриється мінський клуб Karma, в якому вона зараз розмальовує стіни. Фото Алесь Пилецкий

Я шукала, куди можна поїхати, питання пандемії і відсутності фінансів наперед сильно погіршували сітуацію. Тому вирішила поїхати до Києва, бо тут була підтримка, деякі знайомі, розуміння, що на місяць точно можна буде залишитися.

Про зміни від арешту

Складно сказати, чи змінив мене арешт, швидше він проявив якісь моменти: як працює страх, колективна відповідальність і ризики. Водночас були підтримка, розуміння, вміння справлятися з труднощами, емоціями, щоб утримувати стабільний стан всередині тощо. Це більше схоже на складний психологічний експеримент, але, звичайно, такий досвід щось дає, хоч і хотілося б його уникнути.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Надя Саяпіна. Приміщення де скоро відкриється мінський клуб Karma, в якому вона зараз розмальовує стіни. Фото Алесь Пилецкий

З одного боку, тоді нам «пощастило» і заходи були не такими підкреслено жорсткими. Знаючи це все зсередини, через деякий час, здається, стало ще страшніше знову там опинитися. З іншого боку, це змінило все моє життя, мою професійну історію зокрема.

Про серію скетчів, створених у камері

До камери мені принесли «передачки», коли було певне «послаблення» у «правилах», у них були папір, олівці й навіть акварель (ближче до кінця мого арешту). Після цього знову почалися жорсткі заходи для «політичних» (без матраців і ковдр, часто – і передачок).

Мистецтво так працює, що зсередини складно твердо сказати, що творчість мені допомогла, хоча це очевидно так. Просто цього не помічаєш, не робиш «щоб щось», чи то допомога собі, чи відчуття, що це важливо відобразити для майбутнього. Розумієш, що потрібно робити, а потім вже приходить «навіщо». Коли є контекст настільки потужний за переживаннями і реакцією, про це не думаєш.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Надя Саяпіна. Приміщення де скоро відкриється мінський клуб Karma, в якому вона зараз розмальовує стіни. Фото Алесь Пилецкий

Пізніше я зрозуміла, що скетчі стали формою щоденного заняття, «роботи», під час якої думки перемикаються, ти зникаєш на час, концентруєшся на іншому. Процес малювання дійсно допоміг мені і, сподіваюся, моїм «сестрам», адже вони не тільки позували, а й малювали теж (я постаралася кілька разів зробити «майстер-клас» із акварелі, коли мені її передали).

З одного боку, все сучасне мистецтво критичне, а отже, проти чогось і/або пропонує інше бачення, ставлення до чогось. З іншого боку, є мистецтво більш ангажоване і сильно політизоване. Так, наприклад, себе і своє мистецтво я не вважала і досі не вважаю активізмом, хоча сприймають його часто інакше. Я прагну завжди бути щирою у своїй творчості, а отже, рефлексую на різні теми, що хвилюють.

Звичайно, сучасне мистецтво неможливо уявити без реакції на те, що відбувається в соціумі. Коли є рефлексія, яка знаходить відгук, вона провокує мислити і теж реагувати, це допомагає утримувати увагу на важливих темах, проблемах, хочеться вірити, що ще і надихає людей.

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Надя Саяпіна. Фото Алесь Пилецкий

Принаймні мені доводилося чути, як сприймають таке мистецтво глядачі, і це найважливіший відгук, коли розумієш, що говориш однією мовою, можеш висловити переживання людей, важливе для них і близьке, до цього я і прагну: проявити голос «інших», називаю це медіацією, основою свого підходу.

Про жінок на протестах

У протестному русі жінки дійсно зіграли важливу роль, буквально вперше так потужно проявилися і взяли багато на себе, зокрема тому, що могли це робити, коли чоловіки не могли (будучи вже заарештованими або тому, що жінок перший час менше затримували).

«Живемо з таким білоруським болем, від якого неможливо поїхати і сховатися», The Devochki

Надя Саяпіна. Приміщення де скоро відкриється мінський клуб Karma, в якому вона зараз розмальовує стіни. Фото Алесь Пилецкий

Водночас з’явилася можливість і для відстоювання жіночих і ЛГБТ-прав у публічному полі в рамках жіночих маршів.

Навіть сам факт того, що основна контрсила була в підсумку представлена ​​жінками в політиці, сильно вплинув на хід подій, адже таке було вперше, і народна підтримка тріади була дуже потужною. Навіть найперший образ і символ, пов’язаний із передвиборними подіями і непокорою, – це жінка «Єва» пензля Сутіна, ніби уособила обличчя майбутнього або контрруху.

Відстоювання прав жінок ще довго буде актуальним для пострадянських країн, зокрема і для Білорусі. Тут багато чинників, іноді мені здається, особливо коли я знайомлюся з особистими історіями, зокрема в рамках проєктів, що саме виховання настільки важке і накладає хворобливі відбитки і суворі норми, що жінки спочатку обмежені й утиснені навіть у жіночому полі, утім, як і чоловіки. Важливо розуміти, що потрібен час, нові покоління з іншим вихованням, щоб все запрацювало інакше.

Про повернення додому

Я хотіла б повернутися додому і знову займатися тим, чим можу – будувати щось нове, живе. Поки не бачу такої можливості й усе, що думаю про терміни, про можливі зміни, – це тільки здогадки і мрії. Тому зараз я звикаю до думки, що маю спробувати інше життя, про яке іноді думала: пожити б в іншій країні, побувати в тривалих резиденціях або на навчанні! Це теж важливо і потрібно, щоб щось цінне приносити у свій дім, потрібно цьому вчитися, отримувати новий досвід і знання. Сподіваюся, у мене вийде це здійснити.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!