«Країна жіночого роду». Дівчинка, яка перемогла ГУЛАГ

від | Лип 2, 2021 | Жіноча бібліотека, Читати

У книжці «Країна жіночого роду» зібрано інтерв’ю, свідчення, архівні документи й довідки про визначних жінок України — матеріали ресурсу «Історична правда». Серед них і унікальне інтерв’ю Квітки Цісик, і статті про докторку медицини Розалію Ліфшиць-Винниченко, підпільницю Ірину Тимочку — «Христю» й письменницю Олену Телігу, і розмова з Валентиною Шевченко, яка очолювала Президію Верховної Ради УРСР під час аварії на ЧАЕС. Упорядником збірки є український журналіст, історик, головний редактор інтернет-видання «Історична правда», укладач книжки «Справа Василя Стуса» Вахтанг Кіпіані.

Дівчинка, яка перемогла ГУЛАГ. Авторка Олена Бондаренко

У Києві 19 березня 2021 року унаслідок ускладнень коронавірусної інфекції померла девяностоп’ятирічна Ольга Бондаренко — учасниця Кенгірського повстання проти жорстоких умов тримання в’язнів, яке спалахнуло 1954 року в одному з таборів системи ГУЛАГ.

Років у п’ять у Луганську я загубилася. Ми йшли-йшли, я трималася за мамину руку, і раптом рука десь поділась, а я опинилися сама серед вулиці.

Мабуть, мама мене тут-таки знайшла. Але стан — відчаю, жаху, самотності, безпорадності й беззахисності — запам’ятався назавжди. Тепер от він виринув ізнову…

Коли мама була в реанімації, а я у звичайному «ковідному» відділенні, мені дозволили до неї навідатися. Вона завжди була невеличкою, а це стала зовсім як пташечка. Я гладила її личко, худесенькі ручки, примовляючи: «Мамочко моя маленька…»

Ольга Бондаренко (Лядська) (стоїть) з двоюрідною сестричкою Марусею

Моя маленька, відважна пташечко. Господь дав тобі стільки талантів. Ти пречудово співала і вишивала. У сірі радянські часи наші розкішні ситцеві й штапельні сукні, пошиті тобою, вбирали очі.

А як ти малювала!.. У таборі твоя дружба з дівчатамизахіднячками почалася з різдвяних і великодніх поштівок, що ти малювала для них на якихось випадково вцілілих від «шмону» шматках паперу. Мабуть, і зараз чиїсь діти чи внуки бережуть ті поштівочки…

Мій дід Санько (Олександр Якимович) мав 4 класи освіти і курси рахівників. Переказують, рахівником, тобто бухгалтером, був дуже добрим. Навесні 1941-го дістав скерування на роботу до Краснодона, трохи згодом перевіз дружину й доньку.

У червні 1942-го, коли вже підступали німці, діда, як хворого на серце, забрали до «трудармії», рити окопи. Дружина з донькою повернулися до рідного села Оріхівки. Потайки від мами дівчисько передало подружці листа для хлопчика. У листі було про кохання, про «Слава дорогому Сталіну» і про «Смерть фашистським загарбникам».

Подружку німці забрали з «молодогвардійцями». Листа вона передати не встигла, його знайшли й приїхали по маму. Били, мордували, вона казала, що нічого не знає, й то була чистісінька правда. Звідки їй було знати про ту «гвардію» — де Оріхівка, а де Краснодон…

Бабуся днювала й ночувала під поліцією, аж поки хтось порадив принести все, що є. Викупила за бутиль самогону та дві «турецькі» шалі з посагу. Гнала пішки дівку від Краснодона до Оріхівки штурханами, обидві голосили.

2 квітня 1943 року за мамою приїхав СМЕРШ. Швиденько дали сумнозвісну «десятку» — як усім, хто «вижил, значит, сотруднічал».

Ольга Бондаренко (Лядська) у 8-му класі

1946-го зненацька, вже із зони, етапували до Москви, у Лефортово. Бо вийшов роман Олександра Фадєєва «Молодая гвардия». На ролі головних «зрадниць» було призначено «подружек Вирікову і Лядскую».

(Із Зінаїдою Виріковою познайомилися вже після реабілітації. До тих пір обидві вважали іншу вигаданим персонажем…)

А тоді, свіжими слідами фадєєвського роману, «прототип» треба було підігнати під образ. Від моєї мами вимагалося зізнання у… зраді «Молодої гвардії».

Її майже не допитували, «слідчі» й самі знали, що питати нічого. Її просто три роки катували з однією вимогою: «Підписуй!». Потім — відкрита форма туберкульозу. Ліків не давали. Померти — теж. Коли об стіну розбила собі голову, врятували. Повинна була дожити до суду.

Чергова «підсадна»: «Підпиши, ти ж така молоденька, засудять, відправлять у зону, в больнічку, виживеш…»

Якось я спитала, що саме вона підписала. Мама сказала: «Я не знаю…Був чистий аркуш…»

На суд її вдягли в чиїсь гарну сукню і туфлі на підборах. Співкамерниця зронила: «Значіт, расстрєл, оні так всегда дєлают…»

Дали 15 років суворого режиму.

Казахстан. Табір «Степлаг» (Особлаг № 4). село Джезказган, Кенгір…

Її справді чомусь трохи лікували. На рентгені вони й побачилися — лікар-в’язень Ференц і Оля. Як багато інших молодих людей, примудрялися передавати одне одному записочки. В одній він написав, що кохає й хотів би мати її за дружину.

Ольга Бондаренко (Лядська), 1954 рік

16 травня 1954 року почалося Повстання. Мої майбутні мама і тато були першою парою з багатьох, що вінчалися. Вінчав їх католицький священик о. Антон Куява, а свідками були воїн УПА Володимир Караташ і його майбутня дружина Анна (Нуся) Людкевич.

На той час моя мама від подруг — західнячок вже знала правду і про нелюдську радянську владу, і про нашу страшну, трагічну і героїчну історію. Із зацькованої жертви завдяки їм вона стала Українкою.

26 червня о 3.30 до зони увійшли танки. Українки у вишиванках узялися попід руки і вийшли назустріч, заступивши собою друзів. Танки рушили по людях… Хто вихопив маю маму і вкинув у якусь яму — вона не пам’ятає. Ніби якийся товариш мого батька. На той момент вона вже носила мене…

Організаторів і керманичів розстріляли. Кількасот перевели на тюремний режим. Понад 1000 «особливо активних» завантажили у потяг і добу тримали без води на пекучому сонці. Померлих викидали з вагонів і так залишали.

Потім потяг рушив. На Сибір. У Озерлаг. Там народилась я.

Коли мене, помираючу від недокрів’я, мали передати до дитбудинка, мама оголосила сухе голодування. І перемогла. Моїм дідусеві й бабусі дозволили приїхати по мене. Вони привезли мене з Тайшета до Оріхівки…

Дуже багато людей знали, що моя мама ні в чому не винна. Але не було жодної людини, яка б вірила, що її реабілітують. «Ето же “Молодая гвардія”!..»

Вона домагалася справедливості роками, вперто, затято, не ремствуючи. Лише ночами в нашій однокімнатці, гадаючи, що я сплю, шепотіла до Господа. «Боже, милостивий та праведний, поможи, заради моєї дитини…» Її викликали до КДБ і вимагали припинити. Погрожували «добавіть, єслі мало». На цей випадок тримала в мішечку сухарі, просотані цукровим сиропом.

Ольга Бондаренко (Лядська) з донькою Оленою

Справою маминої реабілітації займалися Андрій Сахаров, Олена Боннер, Сергій Аверинцев, іще багато інших людей.

23 березня 1990 року. «Постановление особого совещания от 29 октября 1949 года в отношении Лядской Ольги Александровны отменено и уголовное дело прекращено производством за отсутствием в ее действиях состава преступления. Лядская Ольга Александровна по данному делу реабилитирована».

Через 50 років кати реабілітували свою жертву…

У неї була хвороба Паркінсона від важенного фарбопульта, з якого вона фарбувала тепловози на луганському «заводі ОР». Останніми роками вона перестала чути, а потім і бачити, й це її дуже гнітило. Бо вона перестала бачити й чути світ, який ні на мить не переставала любити.

Життя, здавалося, зробило все, аби людина озлобилася, зненавиділа, зачерствіла серцем.

А моя маленька матуся любила його, життя. Вона любила природу, тварин, живопис і поезію, особливо — крім української — японську. Залишилися альбоми репродукцій живопису, читаний-перечитаний «Кобзар», її улюблені збірочки танка і хокку. Залишилися її акварелі. Тихенько, поки бачила, вона писала спогади.

Мріяла повернутися «додому», до рідної Оріхівки, просила поховати її біля тата й мами. Та дорога додому не має кінця — Росія захопила і наше рідне село

Мама ціле життя любила мого батька і цю любов теж залишила мені.

Моя мамочка, мабуть, була останньою з кенгірців — учасників одного з найпотужніших табірних повстань проти радянської системи.

Ольга Бондаренко (Лядська)

Я уклінно дякую всім-усім, хто записав з нею інтерв’ю і хто писав і говорив про неї за її життя. Дякую св. п. Юрію Козовському, який допомагав мамі боротися, підтримував її й першим на Луганщині написав про її долю. Юрію Щекочихіну і Надії Ажгіхіній. Олександрові Рябокрису за фільм із мамою й Галі Дацюк та Олі Унгурян за радіопередачі й публікації, Вахтангові Кіпіані й Олександрові Зінченку за статті й телефільми. Дякую моїй дорогій посестрі Лесі Коковській-Романчук за роман «Лицарі любові і надії», де серед героїв — мої батьки. Дякую Володимиру В’ятровичу за виставку «Тріумф людини. Мешканці України, які перемогли ГУЛаг», де є й моя мама.

Олена Бондаренко біля стенду про свою матір

Дякую Тобі, Господи, що дав мені мою Маму.

Я доземно вклоняюся кожній і кожному, хто всі дні й ночі, коли мою родину викошував ковід, підтримували нас, молилися, розраджували і допомагали з усіх сил.

Там, у реанімації, гладячи матусине волосся і маленькі ручки, я благала свою мамочку не лишати мене. Вона боролася 18 днів. А потім зробила для мене останнє на цьому світі: свою велику волю до життя віддала мені…

Тепер, Божою Волею, я маю жити, щоб встигнути розповісти про мою маму. Дівчинку з маленького українського села, яка перемогла ГУЛАГ.

Бо всім нам як ніколи потрібні Любов і Надія. Міць Духу, Відвага і Віра в Україну.

Вночі все стихає, і в нашій спорожнілій оселі тихо проростає матусина пісня: «Ой хмелю, мій хмелю, хмелю зелененький…»

І знов і знову я чую її рідний голос: «Ти лише подивися, Оленцю, який світ красний!..»

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!