«Жити відкрито одностатевій парі в Україні – це як ходити кожен день по мінному полю». Маша та Наташа про стосунки та гомофобію

від | Чер 29, 2021 | Дівчина говорить, Її історія

Маша та Наташа разом вже дев’ять років. Маша працювала у туризмі, а зараз переключилася з офісного життя на фріланс. Частина її роботи ще пов’язана з туризмом, інша – із SMM. Наташа працює з цифровими документами, у вільний час любить готувати. Дівчата захоплюються подорожами, виховують пса та розповідають про своє життя в інстаграмі. З ними ми поговорили про складнощі в житті ЛГБТ-пар і про реакцію аудиторії в соціальних мережах.

Про початок стосунків

Маша: Звучить, мабуть, не дуже, але причиною нашого знайомства стала смерть Майкла Джексона у 2009 році. Ця новина не тільки сколихнула весь світ, а й об’єднала людей, зокрема і нас. Вперше я Наташу взагалі побачила по телебаченню, був якийсь невеликий сюжет про те, як фани Джексона в Києві переживають цю втрату. Наташа була в цьому сюжеті, а я чогось дуже добре запам’ятала саме її. Потім я «сиділа» в різних групах у «Вконтакте» й у розділі «адміністратор» побачила знайоме обличчя з телебачення. І хтозна чому я вирішила написати їй особисте повідомлення, щоб висловити свої співчуття.

Наташа: Я пам’ятаю, як мені прийшло повідомлення від незнайомої дівчини. Мені як адміністраторці одного з фан-клубів Джексона багато таких повідомлень надходило, зазвичай я просто відписувала «дякую», але це був той випадок, коли захотілося продовжити діалог. Спочатку ми просто обмінювалися повідомленнями, зазвичай пов’язаними з музикою, а потім вже зустрілися в реальному житті і почали дружити.

одностатевій парі в Україні

Маша: Між початком знайомства та нашими відносинами минуло майже три роки. Спочатку ми дійсно тільки товаришували, потім зрозуміли, що це щось більше, ніж дружба, потім у мене були проблеми з прийняттям своєї орієнтації, я довго наважувалася на одностатеві відносини в країні, де це, м’яко кажучи, не сприймають, але врешті-решт кохання перемогло, і ми почали зустрічатися. Вже дев’ять років разом. Жити разом почали десь через чотири роки наших відносин, до цього часу збирали гроші на спільне житло. Батьки знають, але я не можу сказати, що вони в захваті, скоріше приймають як є. Мама сказала, що все одно любить мене і що це моє життя, а тато взагалі ніяк це не коментує. Батьки жодних претензій не кажуть мені, не намагаються змінити мене, не засуджують, тобто у нас нормальні відносини, але я розумію, що їм також важко. Навряд чи вони можуть сказати, наприклад, колегам на роботі, що їхня донька живе з дівчиною. Це проблема гомофобного суспільства. Тут ще питання, хто кого повинен підтримувати – батьки нас чи ми їх.

Наташа: Друзі «сватали» нас до того, як ми почали зустрічатися, тому з ними ніколи жодних проблем не було, наше найближче оточення френдлі та толерантне. Мої батьки також знають, приймають нас. Сусідське спілкування обмежується фразами вітання і все. Зараз так заведено тримати особисті кордони, що ніхто навіть не знає імен сусідів, не то, що хто з ким в яких стосунках.

Про гомофобію у суспільстві

Маша: У реальному житті ми не стикалися з гомофобією, тому що на нас ніде не написано, що ми лесбійки. Люди просто думають, що ми подружки чи сестри. Навіть якщо ти десь знайомишся з людиною чи просто приходиш до перукаря, в банк, на пошту, в ресторан, то точно не будеш казати: «Привіт, я Маша, хочу замовити лосось, а ще, до речі, я лесбійка, що ви про це думаєте?» Орієнтація – це не колір шкіри, суспільство може і не помічати її перед собою. Ми з обережністю ставимося до проявів почуттів на вулиці чи в громадських місцях, бо не відчуваємо себе в безпеці. Наш максимум – це взятися за руки і то не у всіх місцях.

одностатевій парі в Україні

Складнощі в Україні для ЛГБТ-пар

Маша: Суспільство часто звинувачує ЛГБТ-спільноту в тому, що ми просто скаржимося, не розуміючи, чого ми хочемо і з якими труднощами стикаємося. «Хіба у вас є проблеми?» – питають люди. Я зазвичай розділяю складнощі на дві категорії – моральні та законодавчі. Моральні – це про неприйняття нас суспільством. Знаєте, про нас говорять або ніяк, або погано. Нас звикли ховати у шафі як непотріб, а якщо ми трохи висуваємо голову, то можемо почути образи в свій бік, тому так багато ЛГБТ-людей вирішують жити закрито та в постійній брехні. Уявіть, який це моральний тиск. Добре, що нас приймає наше найближче оточення, а є такі історії, де батьки говорять своїм дітям «краще б ти була повією, ніж лесбійкою» і взагалі відмовляються від своїх дітей. Законодавчі проблеми – це те, що ми з Наташею разом дев`ять років, а не можемо укласти шлюб, не можемо мати спільних дітей, навіть не можемо оформити якийсь сімейний абонемент у басейн, бо ми одна одній ніхто. Насправді, жити відкрито одностатевій парі в Україні – це як ходити кожен день по мінному полю. Може пощастить, а може ні.

Наташа: Щоб зрозуміти складність життя ЛГБТ, поміняйте світ місцями і уявіть, що гетеросексуальна орієнтація перестала бути нормою. Уявіть, що дівчина закохалася в хлопця, а вона боїться про це сказати батькам, друзям, вона боїться взяти за руку на вулиці свого хлопця, бо їй можуть крикнути в спину «фу, гетеросек», ще й побити, щоб вибити дурість із голови. Взагалі це найстрашніше, що гомофобія має часто агресивний характер і в 21 столітті все ще здійснюються полювання та напади на ЛГБТ, на жаль, бувають і летальні випадки.

Про блог

Маша: Люди бояться того, чого не бачать і не знають. Гомофобія виникає саме через те, що у людей немає перед очима особистого прикладу. Більшість взагалі не зустрічала в своєму житті гея, але чомусь всі впевнені, що геї – це ті, хто ходять вулицею у стрінгах і зваблюють усіх хлопців навколо. Взагалі ж про ЛГБТ-людей думають як про збоченців, ще й прирівнюють нас до зоофілів та педофілів. Хоча вже давно доведено наукою, що гомосексуальність не є збоченням чи хворобою, а є різновидом сексуальної орієнтації. Тому ми вирішили, що треба з цим хибним ставленням до ЛГБТ щось робити, і пішли в соцмережі змінювати думку людей та розвіювати стереотипи.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Маша и Наташа | ЛГБТ (@yesitstrueofficial)

Наташа: Можна довго сидіти та чекати, що суспільство змінить свою думку щодо ЛГБТ-спільноти, а можна самим почати щось робити. Хто, якщо не ми? Уявіть, що до нас в Україні майже не було ЛГБТ-блогів та й зараз їх не так багато. Звідки людям тоді брати інформацію щодо ЛГБТ? Тому мета нашого блогу саме в просвітництві. Ми показуємо звичайне наше життя – як ми працюємо, як відпочиваємо, наші перемоги та наші поразки. І колись ми навіть отримали повідомлення «я думала, ви фріки, а потім зрозуміла, що такі ж звичайні люди, як і всі». Ось заради цього ми і робимо наш блог, для того, щоб змінювати думку. Хейту нам також вистачає, але, як казав Шевченко, «борітеся – поборете».

Маша: Найкраще у блозі заходять ті пости, в яких читач впізнає себе. У нас це часто про камінг-аут перед батьками, родичами, друзями. Колись ми робили опитування на тему «Який ваша найбільший біль як представника ЛГБТ?». 43% людей зазначили, що у них проблеми з родичами – або бояться сказати, або вже сказали, і їх не прийняли. Багатьом ЛГБТ немає куди піти і кому розповісти про свої проблеми, тому вони приходять до нашого блогу і в постах та коментарях знаходять щось своє. Наташа: Найбанальніше запитання, яке ми чули від підписників: «А хто у вас у парі за чоловіка?» Ніхто, ми дві дівчини, у цьому і сенс лесбійських відносин, що в них немає чоловіків. Але люди мислять гендерними стереотипами, думають, що одна з нас повинна забивати цвяхи, а інша – борщі готувати. Взагалі у нас партнерські відносини і немає цього дурного розподілення на «жіночі та чоловічі обов’язки». А як щодо загальнолюдських обов’язків?

Про стереотипи щодо лесбійок, які хотіли би побороти

Наташа: По-перше, набридло вже слухати стереотипи, що ми такі, бо нас хтось образив, або в нас проблеми з чоловіками у спілкуванні. Люди готові шукати якісь причини там, де їх немає. Лесбійками не стають через якісь травми або труднощі в житті. Ми просто такими народилися. Люди ж не говорять, що ти ходиш з блакитними очима, бо тебе образили зеленоокі люди. По-друге, хотілось би нарешті, щоб нас перестали розглядати тільки через призму сексуальних відносин. Багато хто вважає, що всі гомосексуальні відносини це винятково про секс. Помітили, що навіть френдлі налаштовані люди говорять «та хай вони сплять із ким хочуть», чомусь саме таке формулювання обирають, про постіль. Або ж чомусь вважають, що ми проти сімейних цінностей – взагалі-то ми якраз боремося за право будувати сім’ю і жити відкрито, а не за те, щоб спати з ким завгодно.

одностатевій парі в Україні

Про хайп у соціальних мережах

Маша: Звичайно, ми отримували коментарі, що насправді ми не пара, а просто хочемо хайпу. Хоча я не розумію, кому треба такий хайп із присмаком хейту? Ми навпаки хочемо, щоб гомосексуальна орієнтація перестала асоціюватися з чимось хайповим та дивним. Багато хто вважає, що ми потребуємо особливої уваги та привілеїв. Але ж ні, ми хочемо просто спокійно жити та мати такі ж права, як у всіх, а не чогось особливого.

Про одруження та переїзд

Маша: Проблема в тому, що якщо зареєструвати шлюб за кордоном, він все одно не буде дійсним в Україні. Зазвичай пари реєструють шлюб за кордоном для подальшої міграції як сім’я, а так це свідоцтво у нас нічого не дає. А ми плануємо і надалі жити в Києві, дуже любимо це місто і вважаємо, що трохи не чесно, що нам кажуть «їдьте у Гейропу», чому ми повинні їхати з власної країни? Якщо когось не влаштовує існування ЛГБТ-людей, то нехай вони переїдуть на безлюдний острів.

Наташа: Ми сподіваємося, що зможемо одружитися у себе на Батьківщині.

Маша: Зараз про ЛГБТ стали говорити більше – це факт, але ставлення більшості все ще на рівні «я цього не розумію» або ж «я не проти, але хай вони вдома сидять». Ми зараз якраз перебуваємо на шляху до змін, він у нас хоч і повільний, але у вірному напрямку. Якщо Україна хоче жити добре, як у Європі, то треба розуміти, що цього можна досягнути лише за наявності рівних прав та можливостей для всіх громадян.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!
Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Однією з причин еміграції може бути навчання. За даними 2017-2018 років, 8% українського студентства навчається за кордоном і лише 20% планують повернутися. Ірина поспілкувалася з трьома українками, у кожної з яких своя історія: одна з них залишилася, інша повернулася додому, а ще одна почала втілювати свою мрію в місці, яке вважала лише тимчасовою точкою.