«У салаті забагато олії»: Чому мені важко не відчувати себе винною за те, що з’їла

від | Чер 25, 2021 | LMillustrated, Дівчина говорить

Чи то через мою природну сором’язливість, чи то думали, що я ніколи ні про що не заговорю, але на попередньому місці роботи мене не просили підписувати жодних паперів про конфіденційність, проте всі імена в історії змінені. Я мовчала три роки, доки не народила доньку і не зрозуміла, що ніколи б не хотіла, щоби Аліса чи якась інша дівчинка була на моєму місці. Це моя історія про роботу в одному з найвідоміших будинків моди світу.

Ваги в мене вдома з‘явились тоді, коли я почала працювати на відомий бренд. Проте не одразу. Мене найняли займатися юридичними справами, що мене влаштовувало, бо в програму магістратури входило обов‘язкове стажування. Та й якщо чесно, після бакалаврату в Болгарії приїхала до Бельгії лише з 700 євро в кишені без допомоги батьків. Батько знайомої казав, що треба надіслати 100 резюме – і один із роботодавців візьме на роботу. Я надіслала листи скрізь, куди можна і ні.

Завжди була далека від світу високої моди: не знала ні ціну сумок, ні того, що вони настільки тендітні, що деякі з них можна пошкодити нігтем, не знала і що не всі відомі бренди роблять колекції для чоловіків.

Моя спеціалізація – європейська інтеграція та захист навколишнього середовища ЄС. Тож, коли побачила вакансію цього модного будинку, лише хотіла знайти роботу. Їхні вимоги щодо запровадження більш «зелених» стратегій співпадали з моїми очікуваннями – і я подалась. Та й, правду кажучи, мене дуже приваблювала жінка, що стояла за історією бренда – на неї я дивилась, як на ореол сили, стилю і тендітності.

На той момент я вже отримала не одну відмову і навіть не чекала відповіді від них, а мене, на диво, запросили на інтерв‘ю. Вже пізніше дізналась, що на моє резюме навіть не поглянули. Доки шукала роботу, знімалась у масовках у кіно та підробляла моделлю. Менеджерка впізнала моє обличчя через фото в Marie Claire. Наступного тижня я розпочала роботу.

Почалось все не одразу. Я була зачарована світом, до якого потрапила. Красивий одяг, діаманти, вишукані люди, що говорять лише французькою на високі теми і багато курять – усе було, як у кіно. Мені видали фірмовий одяг, взуття, навіть резинку для волосся. Уявляєте, навіть резинка була брендова.

У мене було два види форми: чорна сукня з чорними панчохами (не дай Боже, хто побаче твої голі коліна) та чорні штани із кофтою з довгими рукавами (не дай Боже, хто побаче твої голі лікті). Мені все сподобалось, я працювала за спеціальністю, але через місяць від початку стажування сталось непередбачуване – мого менеджера звільнили. Готьє був доброю і чуйною людиною, боровся з раком, приносив тортики всім співробітникам на знак подяки за роботу. Його звільнили через те, що він ніяк не міг поладнати з новою головною менеджеркою – Аделіною. Я теж не зможу, але до цього ще далеко.

Я працювала і по суботах, кожного ранку всі працівники збиралися разом для брифінгу, пили каву та їли круасани. Одного разу я взяла собі останній pain au chocolat, якого собі пригледів Джордж – ассистент і друг Аделіни. Після цього інциденту він зухвало посміявся, сказав, що ту булочку мені варто було б зігнати у вантажному відділі. Я думала, то був жарт. Виявилося, що ні.

Відтоді Аделіна вирішила, що зранку я допомагатиму вантажнику, а по обіді носитиму шампанське клієнтам у бутику і розмовлятиму з чоловіками, які сидять у черзі. Джордж додав, що з моєю любов‘ю до випічки він буде заміряти мене кожні два тижні, щоб я не роз’їлась і могла позувати в одязі бренда для керівництва. Водночас у присутності керівників із Парижу він завжди казав, що я винятково казкова. А поза їхніми очима не один раз доведе мене до сліз.

Коли ж прийшла до тями, що вантажний відділ і коробки стають із жарту моєю новою реальністю, то пішла розмовляти з відділом кадрів, але мене запевнили, що в ролі помічниці вантажника я важливіша. На той момент я також не могла розірвати контракт, бо мені довелось би платити свою зарплату за всі невідпрацьовані місяці. Відтоді, коли йшла на обідню перерву у спільну кімнату, кожний вважав за потрібне відкоментувати мою їжу:

– У салаті забагато олії;
– Курка має бути відвареною, а не смаженою;
– Ти що, купила собі арахісове масло?

До речі, арахісове масло у мене забрали. Віддали лише за два тижні. Джордж невпинно спостерігав, що, як і коли я їм. Я почала тікати до парку під час обідньої перерви, щоби бодай там поїсти спокійно. Але більше не могла: уявляла обличчя своїх колег, якщо додам сантиметр у талії – і вся їжа йшла у смітник. Дійшло до того, що на одному з урочистих вечорів мені треба було одягнути сукню, що мені видали першого дня. І я не змогла, через те, що вона мені була настільки великою, що висіла.

Десь через три місяці від початку контракту я зустріла свого чоловіка. Він франкомовний, тому вирішила запитати у нього, що означають деякі репліки колег. Я і раніше питала у своєї, як вважала, подруги, але вона віджартовувалась із іншими і казала не брати те до голови. Коли ж я сказала усі фрази, які чула, то спочатку чоловік не міг повірити, тому кілька разів перепитував. Врешті він сказав, що колеги на сленгу обмірковують, що могли б зайнятися зі мною сексом. А менеджер вантажного цеху і взагалі думає, що я його приманюю своїми грудьми. Мені було боляче. І я вирішила поділитися цим із Аделіною, жінка жінку мала б зрозуміти, врешті-решт. Вислухавши мене, вона сказала, що я все не так зрозуміла, то просто «чоловічі жарти», а якщо мене щось не влаштовує, то я можу «валити в свою Україну». З моменту цієї розмови мені не виплачували зарплату два місяці. Відділ кадрів знизав плечима, мій дедлайн заплатити ще за один рік навчання повільно наближався, і я завалила половину екзаменів. Окрім цього, панічно боялася набрати вагу – що як під час наступної примірки для дефіле перед керівництвом я не влізу в сукню 36-го розміру?

Врешті коли я все-таки отримала свою зарплату після того, як налякала відділ кадрів профсоюзом, то зрозуміла, що можу піти. Вже тоді я мала підтримку чоловіка, який запевняв мене в тому, що в найгіршому випадку він допоможе фінансово. Я почала ледь працювати, перестала фарбуватись, бо найняли мене ж за зовнішність, і лист від відділу кадрів не змусив себе чекати. Доббі був вільний від роботи, але не від проблем зі сприйняттям їжі, які переслідують мене і досі.

Навіть зараз мені важко не відчувати себе винною за те, що з’їла. Ба більше, я дуже рідко давала собі волю під час вагітності, бо, що б не робила, все одно набирала вагу. Якось навіть раділа токсикозу, бо схудла ж. Тож зараз я принаймні навчилась більше не рахувати калорії перед вживанням їжі – і це моя маленька перемога над собою. Але й досі панікую, якщо хтось поклав більше однієї ложки оливкової олії до салату. Чи вони не знають, що це лише пусті калорії?

Зараз я на 25 кг важча, ніж під час роботи в модному будинку. Народила доньку, борюся з аутоімунним тиреоїдитом та післяпологовою депресією. Однак ставлення до тіла інакше. Якщо раніше мені здавалося, що лише худе тіло гідне любові, то зараз я все більше думаю про те, що всі тіла – прекрасні, незважаючи на їхній розмір.

Народження дитини – це найважче завдання, яке мені довелося колись виконувати. Не всі можуть прийти у форму за місяць чи навіть шість, не кожній треба стояти у планці від першого дня народження малюка, щоб щонайшвидше прийти до форми. Іноді тілу потрібен час, щоб прийти до тями. І навіть знаючи, що моє тіло зараз далеке від глянцевих ідеалів, я вчуся бути щасливою у ньому. Приймати себе таку, давати собі час на відновлення, кожного дня відкривати себе заново – це набагато важче, ніж рахувати калорії перед кожним вживанням їжі.

За цю подорож до самої себе виявилося, що люблять мене не за мої параметри та вагу, а за щось зовсім інше. Я вдячна тілу за те, через що ми пройшли і не зламались. Вдячна за кожний набраний кілограм, який допоміг виносити дитину. Вдячна за кожну стрию на тілі, бо без неї не було б доньки.

Цього тексту не було б без осягнення того, що ніхто не може зловживати своїми зобов’язаннями на робочому місці. Ніхто не має права навішувати свої стандарти вроди на інших. Нікому не дозволено так поводитися зі мною, моєю донькою чи вами. Одна моя знайома запитала, як я так довго протрималась у тому модному будинку. Мені здається, що нічого б не вдалось без підтримки чоловіка та віри в те, що я роблю це для того, щоб отримати ступінь магістра, і одного дня це все закінчиться.

Попри все, з цієї історії я винесла хороший урок: працювати лише заради грошей – це нормально, проте не ціною власного ментального здоров‘я.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!
Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Однією з причин еміграції може бути навчання. За даними 2017-2018 років, 8% українського студентства навчається за кордоном і лише 20% планують повернутися. Ірина поспілкувалася з трьома українками, у кожної з яких своя історія: одна з них залишилася, інша повернулася додому, а ще одна почала втілювати свою мрію в місці, яке вважала лише тимчасовою точкою.