Моє тіло— ​моє діло: про красу і тілесність у стосунках

від | Чер 18, 2021 | Жіноча бібліотека, Фемкульт, Читати

Блогерка та перекладачка Анна Топіліна, спираючись на власний досвід травматичних стосунків, написала книжку, яка має стати помічною у прийнятті себе та руйнуванні шкідливих стереотипів про «романтичне кохання».

Моє тіло— ​моє діло: про красу і тілесність у стосунках, The Devochki

Анна Топіліна

«Люби без ілюзій. Як звільнитися від токсичних стереотипів і побудувати здорові стосунки» стала результатом тривалої, серйозної, саркастичної, відвертої та болісної розмови авторки з собою.

Презентація книжки відбудеться під час Книжкового Арсеналу – у п’ятницю 25 червня о 15.00 за участі Анни Топіліної. Модеруватиме зустріч Емма Антонюк.

Публікуємо уривок 

Ти не мусиш бути гарною. Ти нікому не винна бути красивою. Ні своєму хлопцеві / чоловікові / партнерові, ні колегам, ні тим паче випадковим чоловікам на вулиці… Краса це не орендна плата за місце з позначкою «жінка», яке ти посіла.
Ерін Маккен

Краса не пов’язана ні з сексом, ні з любов’ю. Навіть якщо жінка красива, саме собою це не дарує їй любові, хоча міф про красу заявляє, що має дарувати.
Наомі Вульф

Зараз поговоримо про те, що, за іронією долі, найдужче турбує більшість жінок перед початком стосунків: чи достатньо я красива для любові? Запитання звучить доволі дивно, і мало хто з нас ставив його собі саме в такому формулюванні. Але сумніви щодо того, чи достатньо ми привабливі, щоб знайти партнера і зав’язати стосунки, це реальність більшості жінок — незалежно від розміру, віку і зовнішності.

У нашій культурі ідея романтичного кохання завжди йде в комплекті з ідеєю про молодість і красу. Змалечку нас годують установками про те, буцімто жінку неможливо любити якщо вона не «доглядає за собою» і не має якогось конкретного зовнішнього вигляду. Чи є такі, що не чули історій-страшилок, як якась дама, скажімо, «запустила себе» після весілля чи пологів, і від неї пішов чоловік? Та й історії про «блакитні панчохи», які ніяк не знайдуть «щастя в особистому житті», нерідко вибудовуються навколо припущень, що жінка, про яку йдеться, негарна і саме тому не цікавить чоловіків.

Популярна культура вбиває нам у голови відразу кілька шкідливих стереотипів.

По-перше, жінку розглядають насамперед як об’єкт, красиву річ, яка не має власної суб’єктності. Таке «опредметнення» жінки називається об’єктивацією, й це явище легко зрозуміти через знайомий усім образ «жінка як шмат м’яса». Ти, мабуть, не раз і не двічі бачила рекламу, де напівоголені жіночі тіла слугують за аксесуари для продажу тих чи тих товарів. Чула, як будь-які досягнення публічної жінки можна розбити вщент, зауваживши, що вона «потворна», — так ніби найголовніший атрибут жінки — це її зовнішність, а найважливіша мета її життя — тішити стороннє око.

По-друге, жіноче тіло незмінно сексуалізоване і представлене насамперед як предмет чоловічого вжитку. Жіноче тіло не існує саме собою, для радості й комфорту його власниці. Воно завжди має бути привабливим, тобто привертати увагу чоловіків, і видаватися, а не бути. Жінка має запаковуватися в одяг, який максимально «увиразнює її форми» (про зручність, зауважмо, не йдеться), носити каблуки, щоб візуально видовжити ноги, і докладати якомога більше зусиль, щоб бути «сексуальною» й «бажаною» якнайдовше.

По-третє, популярна культура ніколи не представляє жіночі тіла у природному вигляді й розмаїтті. Волосся на тілі, наявність фізіологічних складок, зморшок, розтяжок, пор на обличчі, сивини, прищів, целюліту — все це ретельно приховується навіть у найнормативніших моделей, публічних осіб і актрис. Не кажучи вже про те, що менш нормативним тілам (що їхні пропорції й зовнішній вигляд не вписуються у «стандарт краси») місця в публічному просторі узагалі немає. Коли востаннє, скажімо, ти бачила фільм або серіал, де головна героїня — повнява, але її вага не покладена в основу сюжету і не обсміяна? Коли востаннє ти бачила на екрані жінку з целюлітом, якщо не йдеться про рекламу спеціальних засобів? (А целюліт, до речі, це вторинна статева ознака в жінок, так само, як, скажімо, груди.)

По-четверте, масова культура навіює нам, що жіноче тіло ніколи не може бути хорошим і достатнім. Воно завжди —  недосконалий, ба навіть гидкий шмат глини, з якого ми зобов’язані щосекунди ліпити досконалість, міфічну «справжню жінку» (ніби самого лише факту народження в жіночому тілі й жіночого досвіду недосить!). Жінка повинна бути весь час невдоволена собою, худнути, збільшувати груди, качати дупу, видаляти «небажане» волосся, робити манікюр і педикюр, фарбуватися, користуватися цілою валізою доглядової косметики, приховувати сивину (продовжувати можна безкінечно!), інакше вона — не «справжня» жінка і на неї «ніхто й не подивиться». Бо як інакше продати жінці якнайбільше товарів і послуг, якщо не переконати, що без них вона — гидомирна і приречена на самотнє животіння?

По-п’яте, масова культура навіює нам ідею про те, що любов і стосунки нерозривно пов’язані з красою. Любов — це для молодих і гарних, натякає вона. «Любити попри потворність» можна лише чоловіка (а з попереднього пункту випливає, що жіноче тіло можна назвати потворним у будь-якому його вияві), а жінці завжди слід бути у формі, ніколи не розслаблятися й не припиняти себе «вдосконалювати», бо «він піде до іншої», котра таки матиме оту форму. І, до речі, саме любов часто є «морквинкою», яку бренди використовують, щоби продати нам якнайбільше покращайзингу. Купи наш крем, наші парфуми, наш абонемент у спортзал — і всі чоловіки впадуть до ніг твоїх.

Чи варто й казати, що все це жодним чином не стосується чоловіків? Суспільство не сприймає чоловіка за об’єкт споживання, він — суб’єкт і споживач, отой-таки «купець» на шлюбному ринку, який має право обирати, виставляти оцінки і визначати цінність «товару». Чоловік спокійно може жити поза сексуальним контекстом — наприклад, ми ніколи не почуємо коментарів щодо того, які стрункі й сексуальні ніжки у чоловіка-політика і як йому пасує приталена сорочка.

Чоловікам цілком можна старіти і змінюватися (вони ж, згідно з поширеною думкою, з віком тільки кращають, натомість «бабський вік короткий»), не сидіти на дієтах, мати зморшки, волосся на тілі, дозволено не «доглядати за собою», не бути постійно «у формі», не втягувати гарячково живіт на людях (чоловічий живіт — це солідно!), не бути вічною «окрасою колективу», не носити припасованого одягу, щоб «підкреслити фігуру», і підборів, які калічать ноги, не тринькати грошей на регулярні заходи задля підтримання краси.

Нікому й на думку не спаде, що чоловік мусить бути депільований у всіх місцях, напахчений, нафарбований, з укладкою, на обцасах, у сексуальній білизні, вузькій сукні, з манікюром і педикюром лишень задля того, щоб на нього звернула увагу якась жіночка і з панського плеча запропонувала секс (просто секс, про стосунки тут і близько не йдеться!). Натомість для жінок це цілком звична історія.

Адже чоловік у нас — людина, йому має бути зручно і добре, він же існує не для чийогось споживання, а сам для себе. І навіть якщо він не красунчик, у нього ж, напевно, є інші досягнення, інші позитивні риси. І навіть якщо їх не видно — його точно можна любити просто так, за велику і красиву душу. А як ти на це не здатна — то що ти за жінка така, стерво меркантильне?

***

Чи варто й казати, наскільки такий суспільний клімат нас калічить? Чи варто говорити, яку високу ціну жінки платять за те, щоб відповідати всім цим нормам, нав’язаним суспільством? Ми розплачуємося не лише грошима (але й ними теж — просто порахуй, скільки ти витрачаєш щомісяця на красу), а й самооцінкою, здоров’ям, часом, а іноді й життям (чи знала ти, скажімо, що анорексія — це психічне захворювання з найвищим відсотком смертності?)

І найобразливіше: хоч би скільки ми «заплатили, в нормативній системі, що існує, ми ніколи не будемо «достатньо хороші». Як ти худа, тобі розповідатимуть, що «чоловіки на кістки не кидаються» й турботливо цікавитимуться твоїм здоров’ям і чи не маєш ти глистів. Якщо повнява — обрáз у твій бік можна навіть не починати перелічувати, на це знадобиться окрема книжка. Якщо в тебе маленькі груди — тебе будуть шпетити за них, якщо великі — називати «дійками» і тулити масні коментарі. Для патріархальної системи ти завжди будеш не така — надто висока, надто низька, надто худа, надто красива (тому тебе неможливо сприймати всерйоз, та й усі твої досягнення — це лиш за красиві очі!). Знаєш, мене раз навіть обвинуватили в тому, що маю занадто великі очі!

І так, хоч основний удар приймають жінки, норми краси опосередковано шкодять і чоловікам. У суспільстві існує ціла низка уявлень про те, що «чоловікам подобається те» і «чоловікам подобається се», ніби чоловіки — це якийсь гомогенний вид, якому автоматично подобається все те, що суспільство вирішило вважати красивим. Так, ніби чоловіки не мають права на індивідуальні смаки і вподобання, ніби вони роботи, що живуть за наперед завченою методичкою й по команді видають потяг, зацікавлення й ерекцію, щойно побачать жіночу зовнішність, яка зараз у тренді.

Дуже важливо розуміти, що немає ніякої «об’єктивної» універсальної краси, немає нічого, що вважалось би красивим за всіх часів та епох. Краса — ​це набір якостей, які вважаються бажаними і привабливими за цієї конкретної епохи в цьому конкретному місці, соціальному прошарку тощо. І навіть Венеру Мілоську, як і більшість грецьких скульптур, сьогодні б назвали тлустою, зажирілою баберою, яка не стежить за собою. Точно так само, як іще сто років тому ідеал сучасної краси вважали б ознакою хвороби й виснаження. І ні, краса— ​це не наслідок якогось «еволюційного добору», де ознаки, що сприяють виживанню виду, призначають на роль красивих і бажаних. Хоча б тому, що ідеали краси змінюються значно швидше. До того ж, який стосунок до еволюції мають, скажімо, нарощені нігті 2010х, начесане волосся 1970х і героїновий шик 1990х? Краса не має стосунку ні до біології, ні до «хороших генів» і репродукції. Краса— ​це соціальний конструкт, безпосередньо пов’язаний із власним контекстом.

Усе це обтяжене тим, що суспільство досі розглядає жінку в контексті стосунків не як людину-партнерку, а як аксесуар, який підтверджує, підвищує або применшує статус чоловіка. Десь так само, як дороге авто чи брендовий годинник. То чи варто дивуватися, що багато чоловіків не ризикують зізнатися навіть самим собі в тому, що їм подобаються жінки, які не вписуються в усталені норми краси. Як потім виходити в люди з такою дівчиною? Щоб відкидати суспільні норми, чоловікам також потрібен певний ступінь зрілості й спроможності рефлексувати і розуміти себе.

Але чоловіки — не гомогенний вид, не роботи і не примітивні істоти, що все їхнє життя зациклене на зовнішності партнерки. Чоловіки — такі самі люди, як ми, їхні смаки —  глибоко індивідуальні, й приваблювати їх може приблизно будь-що. Комусь подобаються пишні форми, комусь — худорляві, хтось вважає сексуальним неправильний прикус, комусь приємні відстовбурчені вуха, хтось помирає від ніжності, коли бачить великий ніс із горбинкою. Ба більше: є чимало чоловіків, яких приваблює волосся на жіночому тілі, яким подобаються жіночі груди будь-якої форми і яким аніскільки не важать безглузді дрібниці на кшталт целюліту, розтяжок чи неідеальної шкіри.

І хоч би як нас переконували, що чоловіки — тварини, які думають членом і яким важливі тільки жіноча зовнішність, тіло і секс (до того ж секс у суто фізіологічному аспекті), — це далеке від правди. Ні, таких чоловіків вистачає (і ні, не тому що вони такі «від природи» — їх, на жаль, такими виховують, і далеко не всім вистачає рефлексії й бажання це змінити). Але тобі не потрібні всі чоловіки і їхня увага. Тобі потрібен один, максимум — кілька чоловіків, які бачитимуть у тобі людину — і будуватимуть стосунки з тобою не з позиції «людина, що користується річчю», а з позиції «людина, яка пізнає іншу людину ближче». Запевняю, вони точно існують.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!