Мене сердять чоловіки. Сердять так, що хочеться висадити стіну. І я впевнена, що більшість жінок (і чоловіків із навичками саморефлексії, і небінарних персон, і всіх-всіх) вони теж сердять. Це через них я, як і більшість дівчаток, зростала в страху й очікуванні біди від зовнішнього світу, в який доводилося неминуче виходити. 

Пубертат для більшості дівчат є жахом, коли незвичні зміни з дитячим тілом раптом стають центром геть небажаної уваги: хлопці-однокласники починають відпускати масні жартики і боляче ляскати за лямки ліфчика, а чи й розстібати його через светр чи майку й гиготіти на весь клас, а ти біжиш, побуряковіла, в туалет, щоби невмілими руками якось його застебнути, дорослі дядьки можуть дозволити собі коментарі на кшталт «ого, як ти вимахала і тітічки вже проклюнулися – чисто тобі нівєста». І ти мугичеш щось собі під носа, усміхаєшся розгублено, а самій хочеться плюнути, а чи й заїхати межи очі. Тільки от заковика – страшно, незручно, соромно.  

Оскільки я людина безнадійно тривожна, у вільний час полюбляю програвати в голові різні сценарії та діалоги, які не існують, тому можливі варіанти реакцій на мої слова я вже передбачила: «Так треба було звізданути його добряче, і більше він не поткнеться», «а що ти хотіла, це ж хлопці», «така наша жіноча доля», «а ти б ще коротшу спідницю нап’яла», «та це вони так у цьому віці симпатію проявляють», «тобі це ще має лестити». А тоді я ще дивуюся, чого так полюбляю одяг вільного крою, в якому в мене є шанс не притягнути увагу якогось молодика до кричущої неприкритості своєї фемінності, до всіх опуклостей, яких я у природи не просила. 

Мене сердить, що одного дня в мене можуть відібрати те життя, яке я так старанно, так любовно будувала: мої стосунки з власним тілом, з тілами інших, таке крихке ментальне здоров’я та способи з ним ужитися і все те, що я ще хочу спробувати і пережити. Усе це може розкришитися під вагою однієї травматичної події. Для цього досить лише одного чоловіка, який заскочить мене зненацька, і мене, яка опиниться не в тому місці не в той час. І ні скромний одяг, ні відсутність макіяжу мене не врятує. Газовий балончик, правильно затиснутий у руці ключ, місяці уроків самооборони чи складаний ніж, — можливо, і то не факт.

І що більше чоловіки кричать, пручаються-звиваються, перекрикують тебе, коли ти намагаєшся сказати про проблеми, ними ж здебільшого і викликані, то в глухішу нору хочеться забитися. Чого тільки вартують коментарі чоловіків під новинами про зґвалтовану жінку чи про чергову жертву Вайнштайна, яка насмілилася розповісти про наругу над собою. 

Сердять, ох як сердять усі ці агресивно, перформативно гетеросексуальні, самовдоволені «розвінчувачі» феміністок, які кричать голосніше за всіх і крихкий панцир яких так легко пробивається, а всередині відкривається щось ніжне, вразливе, верескливе і капризне. 

Сердить, коли роздають поради дівчатам: як одягатися, щоб не привернути увагу, як поводитися, в яку годину виходити надвір, у яку не виходити. І коли через якусь подію, пов’язану з насильством над жінками, вводять комендантську годину, то вводять її для жінок. Не для чоловіків.

Я впевнена, що цей список може продовжити кожен, хто мав нещастя жити в патріархальному суспільстві, — і жінки, і чоловіки, і небінарні персони, і загалом люди, які ідентифікують себе з будь-яким гендером чи не ідентифікують із жодним. 

І я ж розумію, що ім’я цьому патріархат. Що не тільки і точно не всі чоловіки додають цеглини до цієї структури. Що чоловіки страждають від цього не менше. Але коли мені назустріч іде компанія жінок, я їх не боюся. А от чоловіків боюся. І тому вони мене сердять, дуже сердять.

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!
Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Однією з причин еміграції може бути навчання. За даними 2017-2018 років, 8% українського студентства навчається за кордоном і лише 20% планують повернутися. Ірина поспілкувалася з трьома українками, у кожної з яких своя історія: одна з них залишилася, інша повернулася додому, а ще одна почала втілювати свою мрію в місці, яке вважала лише тимчасовою точкою.