«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху»

від | Чер 9, 2021 | Персони, Фемкульт

Надія Парфан поєднує в собі кілька іпостасей, що з першого погляду здаються непоєднуваними. Вона стартаперка, яка запустила перший український онлайн-кінотеатр «Такфлікс», та режисерка, яка зачарувала аудиторію документальним фільмом «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго».

Із Надією ми поговорили про баланс між творчістю та бізнесом, комерційні проєкти та гінекологічне кіно, над яким вона працює, а також про витоки фемінізму в Україні.

Надю, привіт. Почнімо з того, як ти зараз себе позиціюєш? Про що ти найперше говориш зі своїх проєктів?

Я «у шпагаті», розполовинена, але переважно кажу, що я засновниця онлайн-кінотеатру та режисерка. У моєму житті завжди така «розполовиненість», але з різною динамікою. Мене годують виробничі проєкти – я знімаю на замовлення, працюю креативною продюсеркою на проєктах чи скрипт-докторкою, консультую ті проєкти, до яких мене хочуть залучити, але не можу взятися за них повноцінно. «Такфлікс» – стартап, який забирає час, але не є таким прибутковим, як мені би хотілося.

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Фото: Олександр Панасюк

Розкажи про «Такфлікс», як прийшла ідея зробити онлайн-платформу для українського кіно?

Є коротка відповідь і довга, та обидві правдиві. Коротка відповідь у тому, що я зняла дебютний повний метр «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Це авторський документальний фільм. Фактично він художній, але зроблений документальним методом, без акторів і без дуже жорсткого сценарію. Фільм став прецедентом, не можна сказати, що блокбастером, але у своїй ніші – сегменті документального авторського кіно – був подією. До «Співає…» документальні фільми не мали таких показників, не пускали такого «сарафану». Проте він мав обмежений прокат. Так було і в моєму рідному Івано-Франківську. Нам було дуже важко потрапити в кінотеатр. Зрештою фільм поставили в маленький зал, місцеві називають його «маршрутка». Він ішов тиждень із постійним солдаутом, справжнім ажіотажем, але дирекція кінотеатру не зробила жодних висновків. Навіть в Івано-Франківську, про який вперше зняли фільм, люди не встигли його побачити.

З одного боку, звісно, мені приємно, що мій фільм так хотіли дивитись, але, оскільки я – обличчя проєкту, мене буквально переслідували із запитаннями: «Де та коли можна буде подивитись онлайн?» Зважайте на те, що це був 2019 рік, коли ситуація з онлайн-переглядом ще не так стрімко розвивалася. Платформи, які існували, не були готові показувати дебютний документальний фільм української режисерки.

До речі, ти зараз відчуваєш, що змінилася ситуація і з онлайн-платформами, і взагалі зі ставленням до українського кіно в онлайні?

Звісно! По-перше, фільм «Мої думки тихі» – кейс, який суттєво вплинув на галузь, але я б сказала, що ми теж зробили свій внесок. Ми підготували теплу аудиторію, і наші ж люди пішли на «Думки». По-друге, через пандемію Ковід-19 в кіноіндустрії сталася революція – одна з найбільших змін за сторіччя історії кіно. До речі, це вплинуло не лише на вихід в онлайн, а й на великий дефіцит контенту. Раніше кожного тижня виходив блокбастер у сезон, а зараз ми такого не спостерігаємо.

Розумію про що ти, продовжиш щодо створення «Такфліксу», яка друга історія запуску?

Друга історія довша. Я працюю в галузі кіно на боці дистрибуції, кураторства і роботи з аудиторіями вже 10 років. Починала свій шлях дуже давно, коли відносини кіно та аудиторії були іншими, українського кіно не було. Ситуація поступово змінювалася, та я вже давно думала про онлайн, тому що втомилася від консервативності нашого кінопрокату і навіть фестивалів. Є якісь авангардні проєкти, є люди, які ризикують, але все-таки це консервативна система, а інтернет – простір свободи. Думала, як працювати з онлайном та чому досі ніхто не береться за цю справу. У мене була проблема з прокатом «Співає…», і я знала, що крім мене є ще дуже багато режисерів і режисерок із подібними запитаннями. Вони вийшли в невеличкий прокат, спіймали свій невеличкий кайф – і все. Тому цього разу я вирішила взятися за інтернет, ще й деякі інші обставини в моєму житті допомогли.

На той момент я вже пів року працювала над амбітним проєктом – це мав бути перший український квір-серіал. Ми з командою знайшли під нього кошти, підписали купу паперів та навіть отримали перший транш. В організації, яка погодилася фінансувати серіал, змінилося керівництво, і вони «зістрибнули». Думаю, що для них це було трошки радикально. Було відчуття, що ти маєш будувати 5-зірковий готель і вже купила ділянку в центрі міста, та на будівництво коштів не буде. Я мала дуже багато енергії, і вона так жорстко обломилася. І я просто зі злості так – «тьху на вас!» І пішла робити «Такфлікс».

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Фото: Валентин Кузан

Назву «Такфлікс» подекуди критикують через співзвучність із «Нетфлікс» (визнаю, що я спочатку навіть цього не помітила). Як ти ставишся до такої критики?

Спокійно. Це явно іронічна назва. Мені здається, що найбільші критики – надто серйозні люди, а я просто не дуже серйозна людина, абсолютно антипафосна й іронічна. Я так відчуваю, так живу. Якщо хтось ні, то що я можу зробити?

З іншого боку, я визнаю, що, може, це не ідеальна назва, але в ній достеменно закарбований момент, коли вона виникла. В ній – історична правдивість про те, що ТАК можна. Просто всі казали: «Ні! Ви ніколи не розв’яжете питання піратства, ніколи не домовитесь із правовласниками. І взагалі, хто це все буде дивитись?» Якби я зараз робила проєкт, можливо, обрала б нову назву, але в нас була двічі спроба ренейму. Всі назви, які ми генерили, були класні, але беззубі. Спокійні, словом, ніякі. Просто ця назва реально дурнувата, і вона нікого не залишає байдужим. Хтось у захваті, хтось не зчитує, а хтось ненавидить. Ті, хто реально дивляться українське кіно, будуть його дивитися і на ХХХ.com.

Найбільше критикували всякі пузаті дядьки з рекламних агентств, їхня головна рекомендація – вам треба найняти неймінгове агентство! Коли таке чую, сміюся: «За мільйони я тобі 100 назв придумаю, а ти візьми і так, як я, просто зроби».

Ти очікувала, що «Такфлікс» стане успішним проєктом?

Я нічого принципово не очікувала, а воно злетіло. Ми запускалися в новорічну ніч із 2019-й на 2020 рік із інді-фільмом Корнія Грицюка «2020. Безлюдна країна», який люди дійсно почали дивитися. Думали, що сайт, тоді зроблений «на сірниках», впаде, але він витримав.

Це через невеликі очікування досі немає додатка для смарт-ТБ?

Немає, бо це дуже дорого. Спілкувалася з колегою з галузі аудіокниг, він каже, що розробка якісного додатка – це 100 тисяч доларів. У мене таких грошей немає. Я обережно ставлюсь до ідеї залучення інвесторських грошей. Великий бюджет для нас непіднімний, але ми вже маємо інше рішення.

Які ти зараз плани будуєш?

Жодних довготермінових планів і очікувань. Був час, коли я планувала на цьому побудувати бізнес, виявилося, що так одразу не вийде. «Такфлікс» має свою аудиторію, свій ринок, але він недорозвинений. Ти мусиш це все розвивати, а потім, через 100 років, воно окупиться.

Виявилось, що я більше промопродюсерка, кураторка, але не зовсім людина бізнесу. Мені не цікаво просто заробляти гроші – потрібен сенс, надідея. Я трохи заспокоїлася, хоча був період, коли хвилювалася.

До того ж у нас є певна сезонність, і аудиторія втомлюється від суцільного онлайну. Буквально: зацвіли каштани – люди пішли на вулицю. З весни до жовтня у нас не найкращий період. Думала, нащо я це роблю. А потім якось заспокоїлась і переосмислила, що треба змінити ставлення і прийняти цей проєкт таким, яким він є.

Ти сказала, що всі втомилися від онлайну, та я згадала, що ти довгий час працювала над створенням фестивалю «86» у Славутичі, фактично у «Такфліксу» подібний вайб, але в онлайні. Так от, ти сама не сумуєш за фестивальним движняком, за Славутичем?

«Такфлікс» – це свого роду продовження «86», але сам собою «86» – це для мене закрита історія. Я взагалі не люблю відчуття ностальгії. Я не вмію ностальгувати, це мене руйнує. Я людина або теперішнього моменту, або майбутнього. Мені не подобається копирсатись у минулому, навіть у хорошому. Навіть спогади на фейсбуку мене іноді неприємно тригерять. Просто не люблю про минуле думати, є в цьому щось від смерті.

Водночас я досі вважаю, що «86» — це найкрутіший фестиваль в історії України, він ні з чим не порівнюваний і за якістю програмування, і за атмосферою. Але ми всі вигоріли. Це дало мені досвід та розуміння того, що можна робити чудові речі, але, щоб вони були сталими і не одноразовими, треба дбати про себе.

Стартап – це купа справ із документами, купа переговорів. Водночас ти займаєшся режисурою. Режисура – це мистецтво та інший вайб, інший плин часу, інший плин думок. Як тобі вдається поєднувати стартапну енергію з режисурою? Чи не було в тебе думок покинути чи одне, чи інше, щоб займатися чимось одним, а не розфокусовуватися?

Якщо зовсім чесно, то, якби могла займатись тільки режисурою, напевне, я б це зробила. З іншого боку, я хочу, щоб мої фільми дивились люди, щоб їх було багато і щоб їм було класно. Дистрибуція – важлива ланка кінопроцесу.

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Зйомки фільму «Жінки, що грають в ігри». Фото: Ганна Грабарська

Фільм «Жінки, що грають в ігри» – проєкт для HeForShe. Він вийшов дуже чуттєвим. Ти погоджуєшся лише на проєкти, які тобі близькі? Чи ти можеш знімати, продюсувати все що завгодно?

У створенні проєктів я пройшла певну еволюцію. Я вчилася в Польщі в школі Анджея Вайди. Це така традиція польської мистецької кінодокументалістики, чисте споглядання, фільми, які знімаються п’ять-сім років. Це служіння, мистецтво і жодної прагматики. І я в схожій манері робила «Теплокомуненерго» три роки.

Дуже виснажилася і почала чухатися – о’кей, а що далі? Зрозуміла, що неможливо робити чисте мистецтво. Це дуже інтенсивно і переважно фінансово збитково. Тоді почала дивитися в бік комерції. Навіть пробувала зайти в рекламу, але зрозуміла, що це не моє.

Потім осягнула, що окрім цього метафізичного, що «з неба приходить», є дуже ремісничі речі. Почала потроху робити різні проєкти та намацала якусь свою форму, на своєму внутрішньому жаргоні називаю це «артхаузна заказуха».

Своїм методом я можу що завгодно зняти – хоч рекламу будівельних матеріалів, але жоден замовник на таке не погодиться. Замовники хочуть, щоб все було прогнозовано, передбачувано і без ризиків. Звісно, є ще питання бюджету. Часто приходять із тисячею доларів і кажуть – зніми нам усе. Загалом, можна і за тисячу доларів якусь дуже просту річ зробити. Найгірше те, що тебе просять це зробити «на вчора». Я не беруся за проєкти, на які є менше, ніж три місяці.

Найважливіше для мене – це баланс, коли замовники, хто б вони не були, можуть пояснити, де все вирішено, а де в мене свобода. На жаль, більшість людей не розуміють, чого вони хочуть, і з ними треба пройти досить довгий комунікаційний процес. Я працюю з тими, з ким я бачу, що можна на березі домовитись. Зазвичай, коли до мене звертаються, це таке «сватання на Гончарівці». Я тричі відмовляю, потім пояснюю, що я не роблю, як ми взагалі працюємо.

«Жінки, що грають в ігри» – проєкт мрії, він був дуже складний виробничо, але надзвичайно класний. Координаторка руху HeForShe в Україні Ольга Дячук і креативна директорка Українського інституту Тетяна Філевська, які прийшли із замовленням фільму, – геніальні жінки, всі лаври їм. Вони знали, що я, як режисерка, підходжу під цю концепцію. Це дуже високий рівень усвідомлюваності.

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Зйомки фільму «Жінки, що грають в ігри». Фото: Ганна Грабарська

Кіно в результаті вийшло дуже класним. Але, коли ти до початку зйомок пояснюєш «на пальцях», що ми будемо робити отак і отак, це звучало трохи «крейзі». Я собі уявляла, що це буде – приміром – Оксана Стефанівна Забужко. І що я підійду до Забужко і скажу: «А ви не хочете в резиночку пострибати?» І вона, до речі, плакала на прем’єрі, їй дуже сподобалось. Якщо мені ще хоча б один раз у житті такий проєкт прийде, я просто буду суперщаслива.

Я читала твою сторінку на Вікіпедії, і там написано, що ти колишня учасниця феміністичного об’єднання «Офензива». Мені цікаво, чому ексучасниця?

Чому колишня учасниця – це питання до авторів Вікіпедії, тому що феміністична «Офензива» більше не існує. Учасниця я від моменту створення до моменту закриття. Це дуже важлива сторінка моєї біографії.

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Хода шльондр – марш протесту проти культури згвалтування та звинувачення жінок у тому, що вони «провокують» чоловіків на сексуальне насильство.
Філадельфія, 2012 рік

Коли існувала «Офензива»?

Почали в 2010 році, а закрили саме під час Майдану. Я вчилася в Будапешті в Центральноєвропейському університеті. І, звісно, весь цей досвід дуже мене змінив. Я повернулася в Україну і помітила те, чого раніше не помічала. Я почала розуміти, що є проблеми із працевлаштуванням для жінок, із кар’єрними можливостями, із репродуктивним тиском. Нас таких було багато – дівчат, які мали гарну іноземну освіту. Це були часи без активного інтернету. Це ера низового активізму.

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Акція проти антиабортного законопроєкту. 2012 рік

Тарас Чорновіл, який був тоді регіоналом, подав законопроєкт про заборону абортів. Ми протестували просто під комітетами, під Верховною Радою. Це було дуже рок-н-рольно і революційно.

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Один з перших маршів Восьмого березня. 2012 рік

На той час ми були близькі з лівим інтелектуальним активістським середовищем. У певний момент стали сепаратистською групою. Це означає, що учасницями «Офензиви» можуть бути тільки жінки. Американські феміністки 80-х подібні штуки робили. Просто жінки разом збираються, створюють безпечний простір і говорять про свій досвід. Хоча в нас були теж свої конфлікти.

Це нормальна штука в будь-якому середовищі. Без дискусії неможливо що-небудь створювати загалом.

Дехто з нас був більше за соціальну справедливість та економічний фемінізм, а дехто більш радикальний. В об’єднанні були жінки різного віку. Старші подруги були більш жорсткі, більш догматичні. Нам, молодшим, це було незрозуміло. А ще нам хотілося тусити, ходити на вечірки. Ми робили якісь феміністичні панк-групи, це все, що зараз хіпстерське, модне. Для них це все було серйозно, а нам хотілося веселитись, але феміністично це робити.

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Акція «Офензиви»

Мені здається, що фемінізм зараз став в Україні більш популярним, більш модним. Як ти до цього ставишся?

Чудово ставлюсь. Я просто пам’ятаю, як все це реально починалось. Звісно, ми не були перші. Була і Забужко, і Павличко до того. Але для феміністичного активізму, мені здається, «Офензива» була важливим ривком. На нас так агресивно реагували. Абсолютно всі – і жінки, і чоловіки. Чоловіки, звісно, більше. Але я просто пригадую, що в якийсь момент мене це так втомлювало, що куди я не піду, з ким я не зустрінусь, я мала бути ходяча пресконференція феміністичних запитань. Інколи ти просто хочеш какао попити, а тобі: «А от ти феміністка, а чому п’єш какао?»

Багато жінок, які тоді були просто страшними критиканками, зараз повністю феміністичні. Пророблена якась робота, певні дискусії. Пам’ятаю, що ми закрилися саме під час Майдану. Це якось вибухнуло, і повістка дуже змінилася. З Майданом ми всі відраховуємо якусь новітню сторінку.

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Надія на Майдані з Rythms of Resistance, у складі якого було багато учасниць Офензиви

Наскільки фемінізм тобі допоміг у кіноіндустрії? Мені здається, якщо ти феміністка, то тобі легше рулити в чоловічій галузі, кіноіндустрія все ж таки залишається такою.

Режисура – це про те, щоб дозволити собі, дати собі право бути режисеркою, право щось вирішувати, щось відчувати і бути впевненою у своїх відчуттях. Ця режисерська риса невіддільна. Якщо ти будеш вагатися, якщо ти не будеш знати, що ти хочеш, нічого не вийде. Повинна бути повага до власного голосу. В цьому мені дуже допоміг досвід у феміністичній «Офензиві».

Звісно, це гарно для режисерок бути феміністками. Мені здається, що всі режисерки насправді феміністки, просто вони мають, можливо, якісь стереотипні уявлення про те, що таке фемінізм, і тому так про себе не кажуть.

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Ніч жіночої солідарності на Майдані

Мені особисто зараз не вистачає жіночих історій. Розкажи про свій проєкт, над яким ти починаєш роботу, ми про нього говорили поза записом.

Про жіночі історії – це цікаве запитання. Здавалося, є багато режисерок, і я одна з них. Але, якщо озирнутися на всі фільми, які я знімала, крім «Жінок, що грають в ігри», це все чоловічі персонажі. На це, щонайменше, дві серйозні причини.

Перше те, що жіночі історії, жіночі персонажі зовсім не розроблені. Як кажуть, що є там всього 21 сюжет чи 7 сюжетів. Те саме з персонажами – ось у нас Одіссей, а ось Гамлет — але це все чоловічі герої. Тобто, вся наша культурна спадщина, не лише європейська, світова, заточена під цей чоловікоцентричний сторітелінг, і, коли ти приходиш туди з жіночим персонажем, це так не працює. Ти не можеш просто механістично зробити з Гамлета Гамлетку й з Одіссея Одіссейку.

Звичайно, в американському, голлівудському кіно є різні персонажки, адже жінки – це величезна частина аудиторії. Проте, коли ти робиш авторське кіно, значно складніше розказати жіночу історію та зробити це переконливо, а не просто для годиться.

Як режисерка я все ще дуже недосвідчена, не так багато зняла. Треба постійно бути в процесі, набити руку. От «Теплокомуненерго» – це класний фільм, але в ньому стільки якогось наївняка і помилок, зараз я це робила б зовсім по-іншому. Я кажу не з позицій самозванки, а об’єктивно, що треба теж розуміти рівень складності завдання.

Друга причина – це, власне, зараз наближаюся до розповіді про свій новий проєкт. Дуже цікава штука відбувається в авторському кіно – апропріація жіночого досвіду чоловіками-режисерами. Я навіть сама ще не знаю, як про неї говорити правильно.

Згадаймо, наприклад, натуралістичну сцену аборту, яку ми бачимо в найвідомішому українському фільмі «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Або, наприклад, я обожнюю Філіпа Сотниченка, це мій улюблений український режисер, стежу за всім, що він видає в цей світ. Це якась людина на щабель цікавіша за всіх інших. У його фільмі «Технічна перерва» теж є сцена аборту.

Ніби й не обов’язково ти маєш знімати те, що є у твоєму житті на рівні досвіду, але якщо так по-чесному мені як жінці було важко дивитись ту сцену у «Племені». Я відчувала експлуатацію жіночого досвіду в цілях чоловічої самореалізації на території мистецтва. Адже чоловік не може пережити аборт, він не може пережити вагітність. Жінки-режисерки щось не поспішають це знімати, бо в них зовсім інша перспектива на це, пов’язана з власним досвідом.

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Фото: Валентин Кузан

Тобто ти зараз працюєш над таким гінекологічним проєктом?

Я працюю над проєктом із робочою назвою «Благовіщення». Рік тому пережила карколомний особистий досвід, що дуже мене змінив і досі не відпускає. Я одразу почала про нього думати як про певний кіносценарій. Вже рік пишу і переписую його в голові, але нічого конкретного поки не роблю, бо, чесно кажучи, мені трохи страшно.

По-перше, це ігрова історія. Як документальна режисерка відчуваю, що хотіла б уже пробувати заходити на цю територію, але це для мене знову з нуля починати. По-друге, це дуже інтимна історія, не біографічна, але початком стали дуже щемкі особисті моменти, які я ще не до кінця прожила і відпустила.

Водночас не хочу робити черговий сенсаційний фільм про аборти. Ні-ні-ні! Я хочу зробити історію про репродуктивну функцію як таку, про цей екзистенційний феномен, коли жінка зовсім не контролює те, що відбувається в її тілі. І це навіть не питання фемінізму чи нефемінізму, це питання світобудови.

У певний момент своєї феміністичної еволюції я почала розуміти, що все-таки є якась біологія, ігнорувати яку неможливо. З одного боку, ми не можемо сказати, що в жінок ПМС, тому їм не можна на керівні посади. А з іншого, він реально є, і чому б нам не розібратися з цим? Чому у світі, де Ілон Маск збирається у космос, досі не можуть владнати справу з прокладками і тампонами — щоб вони були доступні усім?

Окрема важлива та важка тема – гінекологічний досвід, у багатьох українських жінок він був щонайменше екстремальний. У мене була ідея, що фільм має підтримувати хвилі поінформованості про профілактику раку шийки матки. Адже багато жінок не ходять до лікаря просто тому, що візит до гінеколога був одним із найжахливіших епізодів у їхньому інтимному житті.

Я відчуваю потребу на цю тему висловитись, але я не дуже розумію, як це зробити, по-перше, суто по-режисерськи, бо це для мене щось нове, ігрове. А по-друге, як не зробити з цього черговий скандал і експлуатацію натуралізму в кадрі.

Мені здається, тема вже на початку свого народження скандальна.

І це трохи страшно. Не хочеться бути скандалісткою. Я хочу щось дуже конкретне сказати. В моїй голові ця історія суттєво змінилася за цей рік. Міркуючи про це все, я прийшла до постаті Діви Марії, в якої сталось непорочне зачаття. Я перечитала все, що можливо про це. І цей сюжет мене дуже цікавить. І я спробую, коли візьмусь, розказати про одне таке непорочне зачаття в сучасних умовах.

«Повага до власного голосу». Надія Парфан про режисуру, стартап та «артхаузну заказуху», The Devochki

Фото: Олександр Панасюк

Яких жіночих історій тобі не вистачає в нашому відео-, аудіомистецтві, ландшафті?

Ми вже почали з тобою тему гінекології. Мені не вистачає загалом цілого пласту жіночого досвіду, чесної розмови про реальний досвід материнства. Про гінекологію. Про тілесність. Про ПМС, естрогени, тестостерон, всі ці кісти, рак шийки матки та того, з чим стикається половина населення у своїй медичній історії. Дуже не вистачає теми віку й ейджизму. В документалістиці вона трошки є, і «Теплокомуненерго» про це.

Мене дуже хвилює те, що в нас страшенно ейджистське суспільство. Це не лише жінок стосується, а й чоловіків. Моя мама, яка працювала в теплокомуненерго 41 рік, фактично все життя, можна сказати, вийшла на пенсію, але коректніше – втратила роботу. І це шок! Я розумію, що вона молода, здорова, гнучка, класна, але їй дуже важко вклинитися в щось, тому що на ринку праці для неї немає можливостей. Так само батько мій виходить на пенсію, і я трохи хвилююся.

Також мені не вистачає чесних історій про смерть, про хоспіс, паліатив. І не обов’язково це мають бути депресивні історії. Це просто частина життя. Хочеться просто якоїсь тверезої чесності й адекватності в цих питаннях.

Дуже не вистачає якісної роботи з новітньою історією, із 20-го століття.

 

 

Головне фото: Олександр Панасюк

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!