«Я ніколи не залишу тебе одного». Як працює наставництво в Україні

від | Чер 1, 2021 | LMillustrated, Дівчина говорить

У відповідному законі України наставництво описується так: «добровільна безоплатна діяльність наставника з надання дитині, яка проживає у закладі для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, іншому закладі для дітей, індивідуальної підтримки та допомоги, насамперед у підготовці до самостійного життя».

У січні минулого року фотографка та операторка Юлія Остроушко вирішила увійти в програму наставництва, пройшла курси і зараз щотижня зустрічається зі своїм Тарасом. Від неї ми дізналися, як працює наставництво та що воно дає не тільки дітям, але й дорослим.

Юлія Остроушко

Роки чотири тому знайома розповіла мені про програму наставництва – на той момент вона саме проходила співбесіди з соціальними працівниками, а я вперше про це задумалася. Згодом вона поїхала з України, і ця історія для неї скінчилась, а для мене – почалась. Проте я через свій страх тоді не наважилась остаточно ухвалити для себе це рішення.

У жовтні 2019 року я готувалася до студентської конференції на тему прав людей в Україні. Обрала тему правового захисту дітей і чим більше я в неї заглиблювалась, тим більше розуміла, що маю щось змінити в цій системі, бо так, як є в нашій країні зараз, бути не має. Тверезо усвідомлювала, що я звичайна людина, не можу, наприклад, впроваджувати закони. Я ділилась із близькими, але чула «Ну що ти тут зробиш? Ти одна нічого не зміниш, так було і так буде завжди». Саме тоді остаточно вирішила стати наставницею. Так, я не змінюю систему загалом, але в такий спосіб я змогла би змінити життя хоча б однієї дитини. А ця дитина – свій світ навколо.

Я прокинулась і зрозуміла, що більше немає чого тягти

Після рішення піти в програму наставництва я пообіцяла собі закрити всі свої питання до Нового року і вже з січня 2020-го зайнятись цим питанням. Звичайно, я дуже боялась, що не впораюсь, що не зможу регулярно спілкуватись із дитиною, враховуючи мій графік і мою зайнятість. Більше я нічого не боялась.

3 січня 2020 року я прокинулась і зрозуміла, що більше немає чого тягти і треба робити все, про що мріяла, не відкладаючи. Зателефонувала в Центр соціальних служб для дітей, молоді і сімей мого району і того ж дня до них прийшла.

У Центрі соціальних служб зі мною години дві говорила соцпрацівниця, розказуючи всі деталі програми наставництва, питала про мої мотиви. Тетяна мені сказала, що морально я дуже сильна і що мені, ймовірно, підберуть важкого хлопця-підлітка, бо цю категорію дітей не часто обирають. Я заповнила анкету і стала чекати на зустріч із психологинею соціального центру.

Наша розмова з нею теж тривала години дві, після чого мені сказали, що я морально і психологічно придатна стати наставницею, і видали бланк – яких лікарів і які установи я маю пройти. Тут почався квест по Києву, і це, насправді, зайняло найбільше часу, адже всі необхідні мені лікарі були в абсолютно різних районах міста та приймали лише в певні години. Кажуть, що саме на цьому моменті 70% охочих сходять із дистанції.

Треба пройти обстеження. Саме обстеження, а не написати довідку «на відчепись», не купити її. Всі лікарі, які бачили мій бланк наставника, дійсно ретельно мене обстежували. Я була у терапевта, фтизіатра, нарколога, психіатра у психдиспансері й дерматолога. Також треба отримати довідку про відсутність судимостей і здати аналіз на ВІЛ/СНІД.

Такої кількості інсайтів, як за ті наші чотири групові заняття, я не отримувала ніколи

У Київському міському центрі проводять курси наставників тільки за умови, що набереться мінімум 12 осіб. Після отримання всіх довідок минуло рівно пів року, коли мене запросили на курси. Ми займалися чотири суботи з 10-ї до 18-ї. Кожного заняття треба було відмічатись, адже у разі пропуску хоча б одного – автоматично вилітаєш з програми. Попри умову про 12 людей, нас у групі було лише четверо, що мене дуже здивувало.

Тренери Юля і Марія ділились із нами важливою інформацією щодо соціальної адаптації дітей, про психологію травмованих дітей, про те, як із ними варто (і як не варто, що, можливо, навіть важливіше) поводитись, чого від них можна очікувати. Ми грали в ігри і відтворювали ймовірні ситуації, які на нас чекатимуть. Така собі групова психотерапія.

До того я була вже чотири роки в терапії, змінила трьох психотерапевтів різних напрямків, і мені наївно здавалось, що я знаю і розумію, якщо не все, то дуже багато в психології людей і дітей, зокрема. Але ні. Такої кількості інсайтів, як за ті наші чотири групові заняття, я не отримувала ніколи. Не лише про наставництво, а й про себе саму.

Завдяки чотирьом суботам усвідомила свої болючі місця, свої кордони, своє місце в житті і зрозуміла, як мені, маючи весь цей багаж, впустити в своє серце дитину з травматичним минулим. Як нам, двом їжакам, пом’якшити свої колючки. Варто сказати, що навіть після навчання не всі люди отримують дозвіл стати наставником.

У вересні мені зателефонували й урочисто сказали: «Юлю, ми знайшли для тебе дитину»

Наставник не може обрати дитину самостійно. Єдине – ти можеш вказати в анкеті, яку дитину ти точно емоційно не потягнеш (наприклад, різні види хвороб, асоціальну поведінку, шкідливі звички), можеш вказати бажаний вік і стать.

Я написала, що впораюсь із будь-якою хворобою, зможу допомогти у навчанні і підтримати, якщо дитина має питання щодо сексуальної ідентичності. Єдине, з чим я не готова була стикнутись – якщо дитина має в своїй біографії випадки втечі від батьків чи з інтернату. Бо якби він би втік від мене – я би несла кримінальну відповідальність. Маючи вже свою власну дитину, я не могла піти на такі ризики.

Після проходження курсів видають рекомендаційний лист, в якому тренери вказують всі твої сильні і слабкі сторони, і свої припущення, для якої дитини ти міг би бути ефективним.

Водночас дитина, яка хоче мати наставника, також заповнює анкету, в якій вказує свої побажання щодо нього. Мій Тарас хотів зустріти 25-річну білявку, яка лікує вовків і займається спортом. Я, коли читала його анкету, дуже сміялась, бо з усього цього я – хіба що білявка.

Потім відбувається зустріч директорів центрів (на той момент лише чотири такі заклади були в програмі наставництва) із соцпрацівниками і вони починають створювати пари дитина-наставник, враховуючи побажання обох сторін, хоча, звісно, останнє слово саме за представниками держави.

У вересні мені зателефонували й урочисто сказали: «Юлю, ми знайшли для тебе дитину». І все. Більше жодних подробиць. Я тоді не знала ні віку, ні статі, ні його історії.

Я чітко пам’ятаю той день. Почала ридати просто на вулиці. Потім зателефонувала своїй партнерці Насті і закричала: «Мені знайшли дитину. Це хлопчик! Я точно знаю». Це було дуже схоже на відчуття, коли ти дізнаєшся про свою вагітність.

Я одразу його сприймала як свою дитину. І це була моя найбільше помилка

Під час карантину ми спілкувалися із Тарасом онлайн щотижня по кілька годин. Говорили про все на світі, хоча мене попереджали, що він доволі закритий хлопець і ні з ким не ділиться своїми переживаннями. Тарас ставив мені такі запитання, від яких я підвисала, хоча максимально відкрита і демократична у відносинах із дітьми, я не соромлюсь жодних тем і відкрито про все говорю.

Ми з ним разом малювали, я йому розповідала про все, що пам’ятала зі шкільної програми. Перша зустріч офлайн відбулась буквально тиждень тому, щойно нам дозволили побачитись.

Приїхала до нього в Пущу-Водицю, зайшла на територію Центру соціальної реабілітації, а мені назустріч вибіг височенний юнак і міцно почав обіймати. Я навіть не встигла розгледіла його обличчя, тільки пищала йому на вухо: «Боже, який ти худий,Тарасе! Який худенький!»

Ми дві години з ним торохтіли, він грав мені на гітарі, а я вчила його фотографувати на плівкову камеру. Ми планували його майбутнє і що будемо робити наступної зустрічі.

У мене з Тарасом були два моменти, коли я не знала, як діяти. Тоді я телефонувала соцпрацівнику Тетяні і радилась із нею. Перша ситуація сталася після першої розмови скайпом (у зв’язку з карантином). Він зовнішньо дуже схожий на мене, в нього такі ж блакитні очі і світле волосся. Легко можна подумати, що він мій син. І ця думка настільки засіла мені в голову, що я постійно плакала і казала Насті: «Ми маємо його забрати! Моя дитина не має терпіти, що по четвергах рибний день! Він ненавидить їсти рибу!» Я одразу його сприймала, як свою дитину. І це була моя найбільше помилка.

Другим моментом було, коли Тарас почав відверто мною маніпулювати. Я ніколи не знаю, як на це реагувати. А от він чітко знає і відчуває, на які мої точки можна натиснути, щоб отримати бажане. На курсах нас вчили, що ніколи не можна піддаватись на маніпуляції, тому я дуже гостро виборювала свої кордони і в нас були мікросварки. Хоча вже зараз я би назвала це періодом звикання одне до одного, промацуванням.

Я жодного разу не думала відступитися. Хоча це справді важко, але водночас дуже щасливо. До цього треба бути готовим, і, що дуже важливо, треба бути в ресурсі. Не раджу ставати наставниками, будучи в емоційній ямі. Однозначно повилазять всі ваші тригери, травми, все незакрите. А дитині треба міцний дорослий поруч.

Наше спілкування будується на чесності і максимальній довірі. Він може розказати мені те, що не знає ніхто. І я, звичайно, нікому ніколи ці його секрети не розкрию. З початку розуміла, що наше спілкування – це «довгостроковий проєкт», що це не про приїхати один раз на свято, не про задарувати дітей цукерками і апельсинами. Це не про подарунки загалом. Це про дружбу і підтримку. Тому ми з ним одразу почали вчитися домовлятись, будувати власні кордони і говорити відверто, що нам ок, а чого ми терпіти ніколи не будемо. Наші стосунки вчать мене максимальному прийняттю. А ще вони розкривають мені мене.

Майже кожен свій крок я маю узгоджувати з директором і психологом закладу

Я можу допомогти Тарасу в навчанні, в соціальній адаптації, морально і емоційно його підтримувати. Скоро я зможу брати його до себе додому на вихідні, гуляти з ним містом, водити по театрах, музеях і кафе.

Коли ми тільки починали наше спілкування, він навіть не вмів зробити вибір. Йому насправді ніколи не доводилось його робити, в Центрі соціальної реабілітації все вирішують за нього. Я питала: «Якого кольору ти хочеш собі футболку? Що ти любиш їсти?» Він завжди казав: «Я не знаю. Як ти вирішиш – так і буде». Зараз він вже чітко відчуває свої потреби, може сказати, що і як хоче саме він, а також навчився говорити про свої емоції. Я не маю йому купувати дорогі подарунки, бо не у всіх дітей є наставники, і їм може бути боляче, що в одних щось є, а в них – немає.

Майже кожен свій крок я маю узгоджувати з директором і психологом закладу. Наприклад, була в нас така історія – він мріяв про французький комікс «Легендарні» (він жив у Франції якийсь час і вільно говорить французькою). Я перерила весь інтернет у пошуках цього коміксу і не знайшла. Тоді Настя написала Ірені Карпі, і вона його нам привезла. (Дякую за це безкінечно! Пам’ятатиму це завжди, правда). Проте психолог вирішив, що цей комікс може йому психологічно нашкодити, тому книгу заборонили.

Зараз Тарасу 14 років, він закінчив 8-й клас. Наступного року він планує вступати до коледжу, тому його доросле самостійне життя почнеться буквально через рік. Хочеться думати, що я назавжди залишусь для Тараса тою людиною, якій він зможе довіряти, в якій він буде впевнений.

Ми домовились із ним, що він завжди зможе прийти в наш дім, навіть зможе в нас жити. Але, чесно, я не знаю, як піде далі, важко щось прогнозувати.

Син одразу спитав: «Коли Тарас переїде до нас?»

Батьки якийсь час ігнорували всі мої розповіді про Тараса, а в якийсь момент батько мені сказав: «Так, все, коли ти вже його забереш? Він не має там жити. Йому треба сім’я». Я тоді дуже офігіла, м’яко кажучи, не очікувала такого від тата.

Настя, знаючи мене, була дуже обережною і завжди нагадувала не зачаровуватись, щоб потім мені не було боляче від розчарувань. Вона завжди береже мій психоемоційний стан, переживає за мене дуже. Я її розумію, але моментами я на неї злилась. Кричала їй: «Ти не розумієш? Тарас – це моя дитина, він має жити з нами!», а у відповідь бачила її спокійне, навіть холодне, обличчя, і просто ненавиділа її. Мені хотілось чути від неї «Добре, Юлю. Хочеш – давай його заберемо». Замість цього я чула: «Юлю, я просто не хочу, щоб ти рвала собі серце». Зараз я її розумію і дуже їй вдячна за її спокій і виваженість.
Син одразу спитав: «Коли Тарас переїде до нас? Я хочу, щоб він жив із нами». Він шукав в інтернеті двоповерхові ліжка і казав: «Дивись, нам треба таке купити для мене і Тараса». Але я пояснила, що ми не можемо взяти його в родину. Що ми спілкуємося на інших умовах.

Те, що в мене вже є син – це великий плюс, бо я була вже теоретично підкована на тему дитячої психології і консультуюся час від часу з Ілюшиною психотерапевткою Ольгою Кобою.

З іншого боку, мені інколи болить за Тараса чисто «по-материнськи», не знаю, як це пояснити… все одно я його сприймаю як свою рідну людину. Не виключаю можливості, що одного дня я таки стану опікуном Тараса. Я цього хочу, хотіла ще після першої нашої зустрічі, але дуже боюсь, що не потягну. Тому наразі це питання на паузі.

Як дитина може хотіти розвиватись, якщо їй елементарно страшно за своє життя?

Наставництво дає дітям можливість соціально адаптуватись, відчути свою потрібність, відчути, що вона/він – у безпеці, що є хтось, хто ніколи його не залишить, що є людина, яка його вислухає. Це дуже важливо. Це базові потреби людини. Якщо вони не задоволені – людина далі не зростає. Як дитина може хотіти розвиватись, якщо їй елементарно страшно за своє життя? Як вона може любити себе, якщо в дитини ніколи перед очима не було прикладу здорових відносин у родині і ставлення до неї? Всі ці потреби може задовольнити наставник – бути опорою, підтримкою, старшим другом.

Наставництво дарує дитині впевненість і, як би це пафосно не звучало, віру в майбутнє, готує дитину до дорослого життя поза межами Центру соціальної реабілітації. Я завжди кажу Тарасу: «Я ніколи тебе не залишу одного, я тобі обіцяю. Ми впораємося з усім. Я з тобою і я в тебе вірю».

Він спочатку не дуже вірив моїм словам, але згодом сказав, що коли я з’явилась в його житті, йому перестало бути страшно, бо він знає, що якщо його хтось образить – «прийде Юля і наваляє». Він почуває себе в безпеці, він мені всеціло довіряє, він знає, що він більше не один. І це найцінніше в наших взаєминах.

Спочатку здається, що наставництво – це лише допомога дитині, але вже зараз я впевнено можу сказати, що це і допомога дорослому.

Наставництво несе в собі стільки добра і світла, що ти починаєш ніби заново жити. Ти пускаєш в своє серце абсолютно чужу до того людину, з усім її минулим, і разом будуєте її майбутнє. І від того, чи зможеш ти, дорослий, підібрати ключик до душі дитини, залежить насправді подальше її життя.

Дізнатися більше про програму можна на сайті Асоціації Наставництва для дітей та молоді.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!
Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Навчання за кордоном: три різні історії українок 

Однією з причин еміграції може бути навчання. За даними 2017-2018 років, 8% українського студентства навчається за кордоном і лише 20% планують повернутися. Ірина поспілкувалася з трьома українками, у кожної з яких своя історія: одна з них залишилася, інша повернулася додому, а ще одна почала втілювати свою мрію в місці, яке вважала лише тимчасовою точкою.