Благодійність замість побачень: Навіщо кошенятам Тіндер

від | Кві 26, 2021 | LMillustrated, Дівчина говорить

«Стій», — чую зойки підлітків, притишую музику. Надворі неділя, вечір, грудень, сніг. Тиждень видався важким, я йду додому, в навушниках —Джеймс Блант, у думках — вечеря. А кому стояти? А от кому — з протилежного боку вулиці на дорогу вибігає кошеня. Ліворуч їде автівка. Підлітки верещать. Я показую водієві, щоб той пригальмував, вибігаю перед авто, лякаю котика, який сполохано біжить назад і ховається під паркан.

На тому боці вулиці — будівництво, з-під зеленого паркану висовують мордочки двійко кошенят. Десять хвилин вагань, і я несу їх додому. Починається моя тижнева пригода.

Останнього разу я забрала додому кошеня, коли мені було 9 років. Воно втекло за тиждень, я довго плакала, зрештою мені дозволили забрати якогось кота назавжди. Відтоді жодного разу не звертала уваги на тварин на вулиці. Я поважаю тих, хто опікується притулками, забирає тварин на перетримку, годує вуличних. Я люблю котів і собак, але не відчуваю масштабного співчуття й жалю. Тому цей вчинок — точно не про мене.

Тож, грудень 2020 року, я живу у Франику, в орендованій квартирі, у мене є сфінкс Пушок, за тиждень маю їхати до Києва. Вечір неділі, я несу додому двох писклявих створінь, замотаних у шарф.

Вдома зачиняю Пушка в кухні, малих лишаю в кімнаті, знаходжу в холодильнику вино і, трохи заспокоївшись, йду до супермаркету. Купую дешевий віскас, пелюшки й мимохідь думаю: «Лєна, це що за хєрня?» Малеча тепер видається мені збігом обставин, кармою й карою. Друзі мають змиритися — увесь тиждень вони дізнаватимуться новини про котів. Мій кіт також має змиритися — він тепер не єдиний. А я маю знайти сили.

Пушок дивується, що його спальне місце, туалет і їжа тепер в одному просторі. Ми з ним облаштувалися на кухні. Там само стоїть сушка для білизни, мій робочий (він же обідній) стіл. У кімнаті верещать малі дурні кошенята.

Називаю одну з кішечок Сопля, бо вона розвозить по підлозі шмарклі, другу — Пушок, бо схожа на мого за характером. Коли я заходжу погодувати, вони стрибають на мої штани, вчіплюються лапами в ноги й голосно верещать, ніби ніколи не бачили їжі.

Наприкінці дня я лежу на дивані, обкладена двома пухнатими «грілками», які муркотять і гризуть моє волосся. Дзвоню або пишу комусь із друзів, запитую, чи помічали вони, що я така дурна. Я розмістила оголошення на п‘яти сайтах, написала у Фейсбуці й навіть відкрила приватну сторінку в Інстаграмі. Я вступила до трьох місцевих груп, де підписники ставлять під постами блискучі стікери й пишуть Up. Я познайомилась із власниками міських притулків. Я максимально вийшла з інформаційної бульбашки.

«Заведи їм Тіндер», — жартує подруга. З відчаю я готова на все. Навіть на Тіндер. Змінюю профайл, додаю фото котів, вигадую дотепний коротенький опис (мені потрібні адекватні господарі для малих). У вподобаннях статі виставляю «чоловіки й жінки». Свайпаю праворуч майже усіх.

Наступного ранку мені починають сипатися повідомлення. Тіндер «лежить» від кількості сповіщень. Мені пишуть. Ура! Мені пишуть.

«Привіт, красуне», — відписує якийсь чолов‘яга. Завзято відповідаю щось типу: «Привіт, красене. Кошенят забираєш?» Я не маю часу на знайомства. «Та ні, хотів із тобою поспілкуватися». Чорт, а я — ні. Ввічливо пояснюю: «Мабуть, не вийде, бо я ж котів роздаю». Він розметчує нас. Ну то й добре.

Разів 10 я відповідала на схожі повідомлення ввічливо. Аж поки не отримала: «Привіт, крихітко». «Крихітки — це мої коти, — кажу, — а я 185 сантиметрів зросту». Анметч.

Далі я пропоную кошенят усім, перша. Спочатку — ввічливо й лагідно. Потім — різкіше, без церемоній. Згодом — припиняю відповідати.

З понад сотні повідомлень один хлопець дає свій номер, просить скинути опис котиків у телеграм, каже, що розмістить десь. Не знаю, чи розмістив, але дякую за участь.

Мені пропонували побачення. Дивувались. Жартували. А я сиділа по вуха у котах, мала роздати їх терміново. Я намагалася бути ввічливою. Я не хотіла обманювати й казати, що ми підемо на побачення, коли я завершу справи. Я взагалі не розуміла, як у світі існують побачення. Крім роботи й пошуку господарів для кошенят не мала ресурсу ні на що.

«Це додаток для знайомств», — резюмує очевидне черговий залицяльник. Я віджартовуюсь. Відповідаю: «Так, для знайомств із котиками». Він починає мені вичитувати. Мовляв, так не можна, це неправильно, такі профайли не мають існувати. Мене нудить. Хочеться пояснити щось, але згадую про обмежений ресурс. Анметч.

За п‘ять днів я почула, що смілива, і дізналась, що дурна. Мені сказали, що не можна «так» писати про котів («Чому ти пишеш, що коти шукають рабів, адже тварини — то щастя і друзі, а не рабовласники?») і «так» їх називати («Але що це за імена»). Я розрізняла гнів («Навіщо ти обманюєш»), настирливість («А може, все ж на каву?»), розчарування («А я думав, ти таки хочеш познайомитись»). І ще дізналась, як багато маю сил і як люди безцеремонно, не зважаючи на кордони, можуть вилізти на голову.

Я навчилась ігнорувати, не брати на себе провину за комплекси інших, мовчати, навіть коли хочеться відповісти, й зосереджуватися на головному. І я видалила Тіндер.

Зрештою наприкінці робочого тижня малих забрали нові господарі, знайдені у соцмережах. Ми з Пушком сиділи на підлозі кухні, я пила сидр і плакала від утоми.

За тиждень я у концентрованому вигляді згадала все, що знала про людей. Вони люблять повчати й лізти в чужі справи, не чують сказаного і не бачать написаного, наполягають на своєму, ображають або ж ображаються, коли їхні очікування не справджуються. Люди нетерпимі до чужих методів розв’язання питань, до інакшості, до розумних жартів і до нестандартних рішень. І вони забувають, що їхня свобода закінчується там, де починається свобода іншого. Обираючи, чи пройти повз мого профайлу, де я великими літерами написала “Кошенята шукають дім”, чи влізти, вони обрали — влізти й вивалити чужій людині думку, якої в них не питали.

Наступного дня я вимила квартиру, віднесла залишки корму до котячого притулку, попросила вибачення в Пушка за тимчасову зраду, написала пост, що справу зроблено. Тоді відчула — зі мною сталася найкраща подія року, а сьогодні — найкращий день. І не через кошенят, чи то пак, не лише через них.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!