Флешбек перший

9 клас. Наближаються перші в житті іспити. Вчителі, у яких маємо їх складати, наче з ланцюга зірвались. Ледь не щоуроку допитуються, чи готуємось, чи вчимо білети, і проголошують: «Ви котитесь у прірву». Їхні псевдомотиваційні промови гнітять дужче, ніж увесь обсяг інформації, який треба завчити.
Найдужче боюся тих, хто прийматиме усно. Я ж відмінниця, яку напередодні екзаменів шкільне керівництво визначило як майбутню медалістку. Звістка не дуже тішить, бо передбачає більшу прискіпливість від вчителів… і однокласниць, які трохи гірше вчаться, ніж я, але з медаллю поки що пролітають. Через це іспити сприймаю вже не щоб скласти та забути, а як перевірку своєї особистості.
Іспит із біології розпочинається з крику. Вчителька звинувачує наш клас у нахабному підкупі — ваза з квітами, мінералка та коробка цукерок вирушають на підвіконня у коридорі (а ми всього-на-всього дотримувалися негласної шкільної традиції, яка була до вподоби іншим вчителям). Невдалий початок б’є по нервах. Думки розбігаються, немов миші. Белькочу вчительці щось про дихальну систему людини і розумію, що відповідаю не так, як уявляла.

Результати екзамену оголошують для всього класу. Викладачка прилюдно зізнається, що моя відповідь була на дев’ять балів, але ставить мені таки 10-ку, бо «зверху все вирішено». Почуваюсь принижено та розчаровуюсь у собі. Ще не отримана медаль стає тягарем.

Минає місяць. У руках — свідоцтво з відзнакою, надворі — розпал літа, а в душі — пустка. Це тимчасово, заспокоюю себе, просто треба емоції «перезапустити». Роблю зачіску майже «під хлопчика», а потім жалкую, бо в 15 років виглядаю на 35. Їду у кримський санаторій, а замість відпочинку влізаю в бійку і публічні розбірки. Більше починаю спілкуватись із однокласницею, а потім від інших дізнаюсь, що вона розпускає про мене плітки. Неначе я власноруч створила якийсь портал із нескінченним потоком неприємностей.

До всього моя найкраща подруга лишає школу та перебирається до міста. Без неї почуваюся самотньо, бо ж однокласники згадують про моє існування хіба що у контексті контрольних та диктантів. Єдина розрада — зустрітись із подругою у сільському барі у вихідні. Одного разу ми добряче напиваємося, змішуючи наливку і слабоалкоголку. Додому приходжу опівночі. Батьки, які зазвичай у такий час бачать десятий сон, цього разу не сплять і, на моє нещастя, помічають мій п’яний прихід. Розлючена мама замахується рукою й дає мені такого ляпаса, що ледь не завалююся на підлогу. Та час розплати настає зранку. Мама кричить: «…Усі в школі думають, яка ти хороша дитина, хвалять тебе, а ти от яка! В алкаші записалась!» Мені ж хочеться, щоб краще вона побила мене, дала 100 ляпасів, аніж говорила так, наче я найбільше розчарування у її житті.

Із часом розумію, що образ виваженої відмінниці, яка завжди виправдовує очікування інших, мені вже в печінках сидить. Але як його облишити? Тоді ж мене перестануть любити і поважати. Один крок від програми — і ти вже не така хороша. У цьому мене ще не раз переконають реакції вчителів і мами на мої вчинки, хоча до звання бунтарських їм далеко. Заздрю хлопцям-однокласникам, які палять на вулиці під час перерв, грають у карти на останніх партах і отримують похвалу від вчителів за вивчений мінімум.

Щоранку дорогою до школи розмірковую про те, наскільки моє життя абсурдне. Сенс жити так, щоби постійно перейматися за почуття і комфорт тих, у кого влада над тобою? Більше того, ти й проговорити цього не можеш, бо знаєш, що нарвешся на агресію та нерозуміння найрідніших людей. На серці щемко: невже все життя буде ось таким — наповненим постійними спробами задовольнити інших і відповідно постійним дискомфортом від того, що завжди мушу наступати собі на горло? І так до самісінької смерті? То, може, пришвидшити її?

Підліткова криза як «кулька»

Озираючись назад, усвідомлюю, що тоді зіштовхнулась із підлітковою кризою. Психологиня Маріанна Новаковська визначає її як «час, коли руйнуються всі структури й цінності, вибудовані протягом дитинства, а замість них має з’явитися щось нове».

«Ця криза вважається однією із найжорсткіших у житті людини. Є декілька причин. Через гормональні зміни, що відображаються на настрої та біоритмах, підлітки можуть швидше втомлюватися. Тим часом у школі збільшується навантаження, очікування батьків зростають, а мотивація та успішність у підлітків навпаки зменшуються. Тінейджери прагнуть бездоганності, поділяючи світ на чорне й біле, але самі почуваються далекими від ідеалу», — пояснює фахівчиня.

За моїми враженнями, підліткова криза нагадує перший усний екзамен, який накриває тебе безпорадністю. Тобі бракує досвіду, аби передбачити результат, а інші, хто давно склали іспит, відмахуються фразами «Не пам’ятаю, як то було», «З’їж шоколадку, попустить». У дорослого більше шансів пройти «екзамен» без надмірних переживань: до цього він побував у низці різних ситуацій, тож розуміє, на що здатен, його, як правило, підтримують такі ж дорослі друзі або хоча б однодумці у соцмережі. Ймовірніше, у нього є кошти на психотерапію і змога обрати спеціаліста на свій розсуд.

Тим паче, мозок у тінейджерів працює інакше, каже Маріанна Новаковська.

«Дорослі вміють ухвалювати рішення, оцінюючи можливості та наслідки. А у підлітків префронтальна кора головного мозку, яка відповідає за ці процеси, ще не дозріла (і дозріє орієнтовно в 22-25 років). Ця незавершеність впливає на те, чому емоційні реакції, які формує лімбічна система мозку, дорослі і підлітки сприймають по-різному».

Зрілі жінки й чоловіки, коли оцінюють проблеми підлітків, то забувають (або ж не здогадуються) про цю різницю в сприйнятті. Хоча деякі і не хочуть заглиблюватися. Легше ж зайти на сторінку дівчинки, яка вчинила самогубство, й настрочити коментар: «Та які в неї могли бути проблеми в 12 років? Кулька відлетіла чи що?»

Флешбек другий

10-й клас. Думки про пришвидшення смерті лякають. Знаходжу у «ВКонтакте» російську спільноту, присвячену темі суїциду. За форматом вона нагадує форум: є кілька десятків тем, де люди розповідають про проблеми, спроби самогубства та перебування у психіатричній лікарні. Про свої почуття соромлюся писати, бо ж здаються дрібнотою на фоні чиїхось непідйомних кредитів, тяжких захворювань і переживань втрат. «Я не бачу сенсу в цьому житті й не здатна впоратись із тією напругою, яка й наче відверто себе не проявляє, але чіпляється гачком за кожну думку, навіть найбуденнішу», — лишаю в собі. Чужі страждання линуть звідусіль, як потік: кожен прийшов сюди виговоритись, а не розкидати й без того малий ресурс на підтримку інших.

Частково контент групи дублюється з сайту, основний посил якого — «життя — це війна, а суїцид — дезертирство». На думку авторів ресурсу, суїцидальні думки виникають через бісівські витівки, тож найкращий спосіб прогнати їх [і думки, і бісів] — то щира молитва та сповідь у священника. Самогубство на сайті визначають як вищий ступінь егоїзму та зухвалості, адже людина, яка позбавляє себе життя, посягає на роль Бога. Отже, немає чого її жаліти — лише зневажати. Якщо скаржишся на нестачу радощів та приємних митей, то зовсім знахабнів: світ — це не рай, а арена боротьби із силами зла.

Більше, ніж нечиста сила, лякають матеріали про методи самогубства. Детально, дещо цинічно судмедексперт описує всі неприємні процеси, які переживає людина, що намагається позбавити себе життя тим чи іншим способом. А ще — як медики рятують таких пацієнтів та як виглядають тіла тих, кого врятувати не вдалося. Читаю і розумію, що суїцид у реальності виглядає зовсім не так, як у художньому кіно, де навіть кров (якщо це не слешер, звісно) тече естетично. Зі смерті раптово зникає філософсько-містичний, дещо романтизований флер — лишається купа незрозумілих термінів, висновок судмедексперта й страх самій — врятованій чи мертвій — стати об’єктом відрази та зневаги.
Але й незрозуміло заради чого жити та як.

Річ не лише у китах

Якби тоді, у 2011-му, існували «групи смерті», я б додалась, аби поспілкуватися з ровесниками. Мені б здалося, що тут більше шансів зустріти людей зі схожими до моїх проблемами, а не нарватися на релігійну проповідь чи тяжку кредитну історію. Однак знаю й інше: якби у реальності навколо мене були люди, які приймають різні мої сторони, то я б не шукала однодумців у подібних групах.
Пам’ятаю паніку серед дорослих, коли у російській «Новой газете» вийшов матеріал про «смертельні групи», куратори яких нібито підштовхнули до самогубства 130 підлітків у всій Росії протягом листопада 2015 года — квітня 2016-го. Статистика, що взялася нізвідки, але яка стала авторитетною для інших ресурсів. 2017 року статті та телесюжети про «синіх китів» наповнили й український медіапростір.

Здебільшого неетичні і з клікбейтними заголовками. До процесу підключилася кіберполіція, яка звітувала про кількість заблокованих груп і опублікувала інструкцію, як розпізнати подібні спільноти. У самій Нацполіції говорили про відкриті кримінальні провадження та про кількість самогубств, яким вдалось запобігти.

А потім різко все стихло. Щоправда, у грудні 2017 року українські медіа згадували про «вбивчу Червону сову», а в серпні-вересні 2018-го висвітлювали гру «Момо», що поширювалась переважно у WhatsApp. Ці ситуації нагадували феєрверк: яскраво й гучно спалахнули, перелякали та швидко згасли.

У лютому 2021 року ЗМІ знову заговорили про «групи смерті» та небезпечні челенджі. Саме з ними, припускають деякі чиновники, пов’язані недавні випадки підліткових самогубств. Але це сильне узагальнення. Тінейджер, який наважується на суїцид, пережив до цього низку ситуацій/розмов, що змусили його почуватися напружено, тривожно та безпомічно. Яке місце у цьому ланцюжку посідає «група смерті» і чи посідає взагалі, варто досліджувати у кожному випадку окремо.

Я розумію, чому дорослі пишуть петиції до президента про заборону TikTok та аніме. Легше повірити в абсолютну силу зовнішньої загрози, підступний задум лиходіїв із прокаченим НЛП, аніж розібратись у труднощах підліткової кризи та знайти підхід до людини, чиє сприйняття інакше.

«Даремно забороняти TikTok чи змушувати підлітка видаляти акаунт в Instagram. Там, де щось зникає, відповідно має щось з’явитись. Якщо батькам не вдається проводити час разом із дитиною, варто запропонувати щось, що даватиме їй відчуття приналежності до зграї та успішності, — каже Маріанна Новаковська. — Потрібно говорити, але не з позиції авторитарності, а через прийняття, довіру і любов. Пояснювати, як можуть працювати групи, що затягують емоційно нестабільних підлітків, нагадувати правила кібербезпеки (не надсилати нікому свої фото, якими злочинці можуть шантажувати, не довіряти особисту інформацію в інтернеті). Вчити дітей бути емпатичними, звертати увагу на інших, розпізнавати маркери, які натякають, що з другом чи однокласником не все гаразд. Розповідати про себе в цьому віці: що любили, що робили, що пробували, чого не розуміли і скільки цікавого є зараз для дітей».

Флешбек фінальний

Весна 2011 року. Змучена вертаюся зі школи. Зустрічаю на шляху двоюрідну сестру з п’ятирічним братиком. У нас із нею стосунки «привіт-бувай» і розмиті спогади про спільні дитячі забавки. Однак мені настільки самотньо і млосно, що запрошую їх обох на обід. Дивуюся сама з себе: останні місяці я трималася подалі від людей, а тепер пораюся на кухні й запитую сестру, який чай вона п’є. Наче так і має бути. Від спонтанних посиденьок теплішає на душі, і розумію, що так би провела вічність.
Відтоді спілкуюсь із сестрою і в школі, і поза нею. І хоча я не стала більш життєлюбною та менш тривожною, світ вже не подає знаки, що я тут зайва. Достатньо, що навіть одна людина приймає мене такою, як я є, і перебуває поруч. Тим паче під час наших розмов проговорюю все, що мене бісить, тому затаєну злість та образи не несу додому.

Розумію, що батьки хочуть для мене найкращого майбутнього. Того, якого в них не було через гірші стартові умови. Моя мама — напівсирота з 12 років, яка протягом усього підліткового віку спостерігала, як пиячать її тато і мачуха. Від нікого з них вона не знала ні ласки, ні тепла, а ще мусила доглядати молодшу сестру. Мій тато ріс у сім’ї, де батько ледь не щодня напивався до нестями. Мусив із дитинства заробляти гроші на одяг до школи. Все розумію, але інколи хочеться, щоб вони ставали на мій бік, навіть коли вчителька скаржиться, що я не виконала завдання. Необов’язково привселюдно, достатньо, щоб знала я.

Як все-таки пережити підліткову кризу

Психологиня Маріанна Новаковська каже, що батьки можуть розгублюватись і дратуватись, коли не розуміють, як взаємодіяти зі своїм підлітком. У такі моменти дорослі мають нагадувати собі, що підліткова криза — це період, який обов’язково мине.

«Одне з найважливіших завдань батьків — навчити тінейджера справлятись із труднощами свого віку: емоційні бурі, стосунки з однолітками, секс-просвіта, зміни у зовнішності, ставлення до навчання і грошей. Вони мають підказати йому, як і де шукати відповіді й довіряти собі, своїм почуттям. Просвітити щодо здорового способу життя, догляду за собою та любові до свого тіла».
Також фахівчиня радить батькам:

  • Тримати кордони, але й залишати підлітку вдосталь свободи для власної ініціативи. Важливо давати дітям зустрітись із результатами свого власного вибору, не звинувачуючи їх.
  • Цікавитись тим, що цікавить підлітка.
  • Говорити з ним, вчити відповідальності (без звинувачень і покарань).
  • Не карати за навчання. Самооцінка і так занижена в цей період — потрібно дізнатись, чому саме дитина не встигає, не вчиться, бо часто за неуспішністю ховається справжній крик про допомогу.
  • Не варто брехати підліткам, адже це вік максимальної категоричності. Непросто потім відновити втрачену довіру.

Чого варто навчити підлітків, аби вони легше пережили цей період:

  • Дихати глибоко і спокійно, коли накриває гнів і тривога.
  • Вчасно лягати спати. «Підлітки терпіти не можуть це правило, але практика показує, що коли розповідаєш, як працює мозок і якими темпами формується нервова система, вони можуть зацікавитися піклуванням про себе хоча б у рамках експерименту», — зазначає психологиня.
  • Проявляти агресію через спорт, биття груші чи подушки, гру на ударних, завдяки малюванню, а не спрямовувати її на себе.
  • Критично мислити, вміти ставити собі запитання, сумніватись у певній інформації з онлайн-простору.
  • Казати «ні» тоді, коли вони чогось не хочуть, і розуміти свої бажання.
  • Розслаблятись.

Часом стається так, що підліток не отримує бажаної підтримки від близьких. За словами Маріанни, довіру й опору можна знайти в іншого авторитетного дорослого — вчителя чи тренера. Або ж звернутися по допомогу до психолога на онлайн-платформі. Коли охоплює відчай та вже зовсім нестерпно, варто зателефонувати на Національну дитячу гарячу лінію — 0 800 500 225 або 116 111 (для дзвінків із мобільного).

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!