Завжди замало. Про залежність, з досвіду та нейронауки

від | Лют 28, 2021 | Жіноча бібліотека, Читати

В Yakaboo Publishing вийшла книжка науковиці, професорки психології Джудіт Ґрізел «Завжди замало. Про залежність, з досвіду та нейронауки».

Джудіт Ґрізел мала досвід вживання наркотиків під час навчання у коледжі. Вона доклала багато зусиль, щоб усвідомити, що її залежність є проблемою біологічною й вона здатна її розв’язати. Після 25 років роботи неврологом ця книжка стала підсумком всього, що Джудіт дізналася про залежність. Вона розповідає, як люди, подібні до неї, відрізняються ще до вживання першого наркотику і щó наркотичні речовини роблять із нашими мізками. До залежності можуть вести стільки шляхів, скільки є узалежнених, проте є загальні принципи функціонування мозку, які лежать в основі нав’язливого споживання.

«Я писала цю книжку з метою розповісти про ці принципи й таким чином пролити світло на біологічний глухий кут, який без кінця змушує вживати дедалі більше наркотичних речовин»,  – зазначає Джудіт Ґрізел.
Книжка «Завжди замало: про залежність, з досвіду та нейронауки» є викривальним поглядом на роль, яку наркотики відіграють у нашому житті, і пропонує нове важливе розуміння того, як ми можемо вирішити епідемію зловживань.

У передмові до українського видання книжки Джудіт Ґрізел наголошує на важливості проговорювати проблему у часи пандемії коронавірусу, коли змістились акценти суспільної уваги: «З часу написання цієї книжки хвиля страждань і смертей, принесених пандемією COVID-19, так заглушила всі інші глобальні проблеми охорони здоров’я, що пандемія наркозалежності також відійшла на другий план. Проте ці дві пошесті взаємопов’язані. Соціальні та медичні труднощі, спричинені COVID-19, позначаються ще трагічніше на групі уражених наркотичною чи алкогольною залежністю».

Моя історія
У тринадцять я напилась уперше. Почувалася Євою, яка скуштувала яблуко. Чи пташиною, ув’язненою від народження в клітці, за мить після несподіваного звільнення. Алкоголь обдарував мене фізичним звільненням та духовною протиотрутою від постійного неспокою, який я не могла ані зрозуміти, ані розповісти про нього. Різка зміна світосприйняття, спричинена випитими півтора літрами вина в підвалі друга, змусила мене відчути, що і зі мною, і зі світом усе буде гаразд. Як темрява розсіюється світлом, а смуток— радістю, алкоголь у моїй підсвідомості розсіяв відчайдушні прагнення самоприйняття, пошуки екзистенційної мети, невміння жити в складному світі стосунків, страхи та надії. Тоді він видавався піднесеним на атласній подушечці порятунком від усього, що мене гнітило. Раптово звільнившись від брутального, тьмяного буття, я врешті відчула полегшення.

Чи, може, це полегшення було більше схожим на наркоз. Але й тоді, і протягом кількох наступних років я не лише не бачила різниці між забуттям і полегшенням, а навіть цим не переймалась. До хвилі, коли алкоголь уперше наповнив мій шлунок та мозок, я не вважала своє життя за тягар, однак того вечора, висунувшись із вікна кімнати друга та споглядаючи зорі, неначе вперше по-справжньому вдихнула на повні груди. Побачений пізніше за барною стійкою плакат точно передавав мій перший досвід: «Алкоголь змушує тебе почуватися так, як ти мав би почуватися тверезим». Поміж іншого, я задумалась: якщо алкоголь робить такі дива, чому ж усі не випивають частіше?

Тож я з ентузіазмом стрімголов кинулася споживати. Від самого початку не пропускала нагоди випити скільки влізе, буквально протягом майже всього сьомого класу, бо школа давала найкращі можливості для свободи від батьківського нагляду в моєму світі — світі людей із середнім достатком з передмість. Я випивала перед, під час і (коли була можливість) після школи. І, здавалось, володіла дивовижною вродженою толерантністю до хмелю. Мені майже ніколи не було погано, не з’являлося похмілля — можливо, завдяки молодій печінці, — і я завжди мала презентабельний вигляд, незважаючи на те, що, безумовно, перебувала в стані сп’яніння. Хоча я ніколи вже не пережила всеосяжного відчуття цілісності, як уперше, алкоголь і надалі давав приглушене задоволення. Будь-яка зміна свідомості видавалась кардинальним поліпшенням порівняно з одноманітним та нудним життям за правилами.

Скільки себе пам’ятаю, мене пригнічували та дратували будь-які обмеження — і накинуті ззовні, і внутрішні. Жага нового, інакшого існує в самому моєму нутрі. Навіть сьогодні, коли я дбайлива приятелька, віддана дружина, рішуча науковиця та любляча мати, я відчуваю щемливе бажання кинути все і забутись у новому. Від чого чи до чого я тікаю, не можу сказати — просто знаю, що обмеження простору, часу, обставин, обов’язків, вибору (і втрачених можливостей) наповнюють мене всепоглинальним відчаєм. У мені постійно відлунює думка, що я марную час, хоча одразу ж визнаю: уявлення не маю, що з собою робити. Як уві сні, час плине крізь пальці, поки я марно намагаюся виконати низку безглуздих дій, постійно пригнічуючи дедалі більшу паніку. Я фантазую про вихід в інший простір, прочинення пошкодженої брами в незнайому святиню, про перехід кудись, де всі погоджуються не вдавати, що речі є чимось іншим, ніж здаються.

Що відбувається? Що я роблю? Такі запитання, напевно, були серед моїх перших свідомих думок. Якщо я спробую їх будь-кому поставити, упевнена, у відповідь почую вказівки «бути хорошою», «багато працювати», «усміхатись» та «дбати про здоров’я». Інші не поділяють мого жаху чи принаймні побоювань, а я не розумію чому, бо ми всі підпорядковані тим самим примхливим законам існування, однаковим ірраціональним силам. Якщо ж хтось і поділяв це, то мене вражала й відштовхувала готовність такої особи, незважаючи на все, розтрачувати своє життя на купування непотребу, планування вечірок, прибирання, читання «новин».

Безліч людей намагаються дати раду почуттям відчаю та пустки, однак тоді я цього не знала і, за винятком кількох уривків із літератури, не стикалася з такими питаннями аж до пізнього підліткового віку. Коли я напилася вперше, то відчула, що сп’яніння пропонує простий шлях через труднощі дорослішання, і це відбулося задовго до того, як я стала достатньо свідомою, щоб озирнутися назад і задуматися про причини та наслідки моїх дій. Улюблений ефект від алкоголю — його здатність приглушувати екзистенційні страхи — зрештою цілковито мене зрадив. Тож пошук надійнішого джерела «лікування» самотності, відчаю та порожнечі — наркотиків — тривав недовго.

Голова Національного інституту проблем алкоголізму Джордж Куб заявив, що існують два способи стати алкоголіком: або таким народитися, або багато пити. Доктор Куб не намагається бути дотепним, і цілком імовірно, що те чи інше трапиться з будь-ким із нас. Я погоджуюся, що багато таких, як я, мають відповідну схильність іще до першого ковтка, однак також визнаю, що наркотичні речовини спричиняють звикання та залежність (а це і є критерії наркоманії) у будь-кого, хто має нервову систему. На жаль, жодна наукова модель поки що не може пояснити моє швидке та жорстоке падіння до бездомності, втрати надії та цілковитого спустошення.

Забуття як вибір

Наступні десять років характеризувалися простою філософією та життєвою практикою: я шукала кожної можливості спожити психоактивні речовини й платила за це будь-яку ціну. Мої дії можна пояснити лише таким життєвим принципом: буквально кожна мить визначалась намаганням уникнути протверезіння свідомості. Мій перший алкоголь обдарував мене відчуттям спокою, перше наркотичне сп’яніння було суцільним щастям. Алкоголь робив життя стерпним, трава — радісним, кокаїн — «гарячим», мет — захопливим, «кислота» — цікавим… За всю цю фармакологічну магію я розпродувала себе шматок за шматком. Багато моїх переживань із того часу цілковито зникли з пам’яті, але серед тих, які можу пригадати, є й кумедні, навіть неймовірні, як-от вечір перед випускними екзаменами, коли я запропонувала поїхати із Сент-Луїса до Нешвілла. За інші історії мені соромно, а були й небезпечні, наприклад, коли я керувала джипом мого дідуся з висунутою у вікно головою, бо вуличне освітлення мені здавалось набагато інформативнішим за покази приладів авто й дорожні знаки; а кілька друзів у той час чіплялися за дах автівки. Звичайно, ми всі були під кайфом. Або коли я залізла в чужий човен у Маямі, бо мені було нудно на побаченні… Та більшість спогадів — болісні.

Я опинилась у єзуїтському коледжі в серединних краях США (хоча мріяла навчатися в школі у Каліфорнії), бо мама заповнила за мене заявку на навчання. Хоча я й мала кількох неймовірних учителів і непогано давала собі раду в першому семестрі, мені не довелося довго чекати, щоб знайти подібних до себе. До кінця другого семестру я мала підроблений паспорт, знала, де взяти трави, і так опинилась там само, де була після завершення середньої школи, коли ловила кайф на півдні Флориди. Я не єдина, для кого коледж став нагодою вибратися з-під пильного батьківського нагляду; від волі робити що завгодно паморочилося в голові. Тож більшу частину часу я проводила на вечірках і пила, а бралась до науки чи ходила на заняття лише за крайньої потреби.

Куди привела вся ця свобода? Маю чіткий спогад: лежу серед дня на своєму ліжку, очманіла та сповнена відчаю. Чую балачки студентів за вікном та в коридорі. Я маю виконати завдання (частина з них уже протерміновані) і планую зустрітися з друзями на обіді. Однак я обезвладнена почуттям порожнечі та марноти більше, ніж зазвичай. Нічого не можу згадати про обставини, які спричинили цю кризу; тепер вважаю, що зловживання наркотиками, особливо на ранніх етапах, було і причиною цього стану, і намаганням знайти від нього ліки. А взагалі бачу все своє життя як позбавлену цілі траєкторію самозбереження та самозабезпечення, з окремими вкрапленнями катастроф і досягнень. Траєкторію без початку й кінця, з автоматичними та сліпими рухами. Більше того, думаю, моє життя нічим не відрізнялося від життів інших.

Ми були як косяки риб, що плавають колом, байдужі до води навкруги та до всього за межами наших голівок. Я пам’ятаю викликану цими думками сіру, безформну безодню в грудях та животі. Кожен із нас був цілковито самотнім, а наші зусилля насамперед спрямовувалися на утримування обману, який давав змогу не збожеволіти. І так аж до смерті.

Єдиною раціональною відповіддю тоді, на мою думку, було себе вбити, але естетика самогубства вражала мене патетичністю. Хоча все видавалося марнотою, я не настільки ще до себе збайдужіла, і викидання з вікна гуртожитку просто не пасувало до мого стилю. Натомість той день став поворотним пунктом моєї залежності. Палка прихильниця від початку, відтоді я стала справді відданою наркотикам. Моя поведінка набула безрозсудності та швидкою спіраллю привела до життя, схожого на бездушне божевілля.
Інакше кажучи, моєю відповіддю на заціпеніння перед глибокою пусткою стало в неї стрибнути. Я тинялась барами Сент-Луїса до світанку, п’яна, приголомшена та самотня. Кілька тижнів прожила з групкою місцевих, з якими не мала нічого спільного, крім вдячності за безкоштовний кокаїн (це було ще до появи креку, незадовго), у той час як «їхні» жінки та діти зависали перед телевізором у спальні без вікон. Я була готова опинитись у найогидніших місцях, без жодної підготовки, лише покладаючись на свій здоровий глузд під час контакту з будь-ким та будь-чим. Така забава зі смертю видавалась мені менш жалюгідним способом життя.

У навчальному закладі вирішили, що мені слід зробити перерву в навчанні, і в той-таки час батьки усвідомили, що я їх дурю. Пам’ятаю, як стою біля нашого будинку, і вони кажуть, що припиняють фінансову підтримку. Я б хотіла сказати, що мені було соромно, особливо тому, що мій молодший брат — футболіст шкільної команди — бігав поблизу подвір’ям; але насправді пам’ятаю лише радість і полегшення. Більше жодних обмежень! Жодної необхідності слухатись будь-чиєї влади! Моя дівчина, яка у важливих питаннях була наче моєю близнючкою, підхопила мене, і ми заселилися до мотелю, спершу витративши спільні кошти на купівлю блендера, соку та семи літрів горілки. Мій перший крок у дорослість мав чудовий присмак.

У наступні років три я жила і працювала то тут, то там, часто зводячи кінці з кінцями лише завдяки брехні та викрутасам. Єдине, що було незмінним, — уживання. Чи мала я роботу, дім, кошти чи ні, — мені завжди вдавалося знайти (й утримувати) кайф. Я працювала у поганенькій забігайлівці («таверні») на залізничному вокзалі, та мене звільнили за крадіжки з каси. Постійні клієнти підходили у вечори п’ятниць, щоб закрити свої борги, і того ж вечора починали брати в кредит нові замовлення. Від батьків я реально відсторонилась і рідко бачилась із сім’єю. Нечітко пригадую похорон дідуся, на який прийшла під метакванолом. Я намагалась робити відповідний вираз обличчя, хоч абсолютно нічого не відчувала. Уже набагато пізніше, після певного часу невживання жодних речовин, я стала спроможною відчувати сум та скорботу.

Іншого разу я на світлофорі затягувалась товстим косяком, глянула ліворуч і побачила обох батьків, які підняли руки помахати у привітання — й так і застигли. Я пам’ятаю, як радість із їхніх облич змив сум, як ми всі троє швиденько відвели погляди. Може, така зустріч і була малоймовірною, проте насправді містечко було невелике, а я ще й ніколи не сідала за кермо без косячка, чи кількох пив, чи коктейлю. Сором тривав недовго, лише до зміни курсу та наступної затяжки. Сьогодні я згадую свою узалежнену особистість із таким самим співчуттям, яке відчуваю до батьків.

Ще за кілька секунд до того, як уперше скористатись голкою, я була впевнена, що ніколи не колотиму собі наркотиків. Як і для більшості людей, для мене шприц означав важку наркоманію. Так було до хвилі, коли мені запропонували «ширнутись». Пам’ятаю, що за мить до мовчазної згоди я почувалась так, наче справді можу вибирати. Для мене перший укол, на відміну від другого і наступних, не був безповоротним падінням у безодню. Радше цікавою спробою. Кокаїн спершу проявився в смаку та слуху: різкий присмак на язику поєднався з подібним до пожежної сирени дзвоном у вухах. А тоді я його відчула! Мене накрила гаряча хвиля ейфорії, в рази багатша за все пережите раніше; тіло й мозок зігрілися і стали уважними, а ще я сповнилася глибокою вдячністю за чудовість життя. Не перебільшу, якщо скажу, що в ті хвилини скочила в безодню, хоч і думала, що вибір у мене ще є. Мій кінець настав тоді, з першим уведенням кокаїну, хоча переді мною були ще довгі болісні роки.

Хоча за першої-ліпшої нагоди я шахраювала в магазинах та крала кредитні картки, я все ще вважала себе за хорошу людину. До певної межі, наприклад, могла покладатися на своїх друзів. Кажу «до певної межі», бо ми знали й очікували, що брехатимемо, обманюватимемо та крастимемо в себе навзаєм, якщо на кону стоятиме дійсно важливе (тобто наркотики). Наприклад, коли ми скидались на партію, найкраще було всім разом іти до продавця. Якби пішов хтось один чи лише частина групи, пакет у момент доставки став би трішки легшим. У таких справах ніхто не вартий довіри! Пригадую випадок, коли ми з хлопцем планували з’їздити до сусіднього містечка подивитися феєрверк із нагоди Дня незалежності. Один знайомий не мав планів, тож ми запросили і його. Мені стало його шкода, бо він такий самотній та сумний, і я щедро запросила його розділити наш вечір. Ми пили та курили все свято, а наступного дня я знайшла жмут банкнот на задньому сидінні. Три сотні доларів. Ми з хлопцем порадились і вирішили залишити гроші собі.

Я розуміла, що це неетично навіть за моїми слабенькими стандартами і такий вчинок важко виправдати; однак ми заспокоїли себе тим, що й так уже йому допомогли, а нам ще треба заплатити за житло. Пізніше, коли знайомий спитав, я подивилась йому у вічі й сказала:
— Ні, нічого такого не бачила… Не щастить тобі.
Я знала, що він дуже потребував цих грошей і що я чинила неправильно. Але за ті гроші ми купили трохи кокаїну
Інша історія: Джонні, ветеран В’єтнаму, сусід, що жив у жахливій квартирі біля школи. Добряк у безвиході, такий самотній, що був готовий ділитися своїми наркотиками. Його життєвою мрією було лежати на лікарняному ліжку з безперебійним доступом до телевізора та наркотичних вливань. За інших обставин він міг би бути другом, але дружба базується на довірі. Одного разу ми споживали кокс, і він упав у конвульсіях. Я відступила на крок і подумала: «Мабуть, він не схоче наступної дози». Того разу він не помер, але з трьох присутніх у тій кімнаті осіб наразі лише я ще жива.

Я розповідаю ці історії не для того, щоб читачам стало ніяково (вибачте, якщо так сталося) чи щоби довести, що я справді залежна. Головна моя мета — проілюструвати глибину, а також непогамовність (у наступних розділах) досвіду залежної особи. Не думаю, що я була хорошою людиною, яка потрапила в погану компанію або, скажімо, стала жертвою генів, нейрохімії, батьків чи особистої історії (хоча все це, безумовно, мало вплив). Також не думаю, що я була чимось гірша чи взагалі відмінна від інших: і тих, хто замкнений у в’язницях, і тих, хто ночує під мостами, але й тих, хто входить до батьківських комітетів чи балотується на громадські посади. Усі ми постаємо перед незліченними виборами, і не існує чіткої лінії, яка відділяла б хороше від поганого, порядок від ентропії, життя від смерті. Можливо, внаслідок дотримування правил чи загальноприйнятих норм дехто живе з оманливим переконанням у своїй невинності, безпеці чи заслуженому статусі поважного громадянина. Однак якщо існує зло, то воно в кожному з нас. Одним із найважливіших для мене є розуміння того, що мій найзапекліший ворог не живе поза мною, і я вдячна за весь мій досвід. Усі ми здатні помилятись, інакше насправді не були б вільними.
Я зрозуміла, що антонім узалежнення — це не тверезість, а вибір. Для багатьох таких, як я, наркотики є потужним знаряддям затьмарення волі. Проте існує незліченна кількість способів, якими кожен із нас може вискочити з колії, з-під парасольки звичної роботи, сім’ї чи іншого камуфляжу. Як сказав Джеймс Болдвін, «свобода — важкий тягар»; ті, хто не бачить непевності свого становища, можуть і надалі сподіватися, що звички, банківські рахунки та інші опори вас убережуть.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!