Я боюся, що вже нічого не боюся

від | Лют 5, 2021 | LMillustrated, Дівчина говорить

Рушійною силою мого життя з самісінького дитинства був страх. Приходиш до школи, виходиш на двір, а там люди. А якщо хтось щось скаже? Люди завжди говорили, а я не могла впоратися з жодним висловлюванням на свою адресу. Понад усе я хотіла бути такою, знаєте, звичайною. Звичайного зросту, ваги й кольору волосся. Звичайного, невпізнаваного голосу, міміки й рухів. Хотілося загубитися в натовпі, щоб ніколи не знаходитись. У мене навіть був вислів «я боюся, що…». Та що завгодно. Це ж просто фігура мовлення.

З роками рівень страху зростав, а збудники — змінювалися. Знаєте цей мем, де схематична людина лежить і схематично думає собі щось на ніч. 

«Не складу екзамен», «У нього вже є дівчина», «Вони підуть гуляти без мене», «Не вистачить грошей». Потім було «Не знайду роботу», а згодом «Шеф насварить» і «Не встигну до дедлайну». Ще згодом додалися «Вони мене насправді не люблять» і «Я нічого не варта». Я боялася, що хтось скасує зустріч, що у мене вкрадуть телефон, що на колготках з‘явиться стрілка, що я не встигну на роботу чи на потяг.

Зрештою, зустрічі таки скасовувалися, телефони вкрадалися, колготки чіплялися за якісь цвяшки (звідки вони беруться взагалі?), а життя собі тривало далі. 

Ви скажете, це не звичайні життєві хвилювання. Може й так, але згадайте, що зазвичай лунає в голові після хвилювань. Це запитання: «Що тепер буде?» Але ми ніколи не шукаємо відповіді на нього, от у чому проблема. Ми боїмося, потім робимо щось, щоби заглушити страх, намагаємося усюди встигнути, всім догодити. Але жодного разу не спиняємося й не питаємо себе: «І що буде?» Знаєте, яка відповідь? «Нічого».

Одна з найважливіших порад у житті, яку я чула і яку давала, це «А що буде?». «Спитай себе, що найгіршого може статися», — казала я якійсь із подруг у черговому обговоренні, до прикладу, пошуку роботи. Але це запитання, воно ж як подорожник, його до будь-якої рани прикладай. 
Але, здається, донедавна я не знала, що на нього дійсно треба відповідати. 

Кожного разу, як мантру, перед кожним страхом невдачі, незданим текстом, дедлайном, скасованою зустріччю, стрілкою на колготках, я питала себе: «І що? А що буде?»

Я почала випрацьовувати інакші механізми. Коли не встигала й знала, що через це накриються чиїсь плани, попереджала, пропонуючи інші варіанти. Припинила брати на себе зобов‘язання, які не хочу виконувати. Почала (це так просто звучить, але як складно втілити) довіряти собі й близьким людям.

Вірити, що зустріч відбудеться, а якщо ні — людина має на це право. Я й собі почала давати право на скасування зустрічей і домовленостей, «тому що тому», а не з якоїсь причини.

Виявилося, що так можна, не заборонено. Виявилося, що ті, хто хоче бути з тобою, маючи певне знання про тебе й запас терпіння, зрозуміють пояснення. З‘ясувалося, що деякі речі зрозумілі й без пояснень. Тих людей, із якими вже роз‘єднує багато «але», вийшло відпустити. А на тих, із ким дійсно добре, знайшовся час. О, тут можна ще довго розписувати радощі дорослішання й психотерапії, прийняття себе та решту бонусів, але повернемося до страху. 

Якось я (раптом?) перестала боятися, що ми не будемо спілкуватися зі старими друзями. І от виявилося, що з віком і відстанню кількість тем лише зростає, дружба стає цікавішою й глибшою, розмови — допитливішими. Я перестала боятися, що нові люди виявляться «не тими» — з ними завжди інакше, це як нові світи кожного разу. Я почала розуміти, що моя справа й моє місце завжди чекатимуть, тому немає сенсу боятися втратити не своє. 

Нещодавно я розбила екран телефону. Це був звичайний четвер звичайного тижня. Я взувала кросівки, хотіла купити собі свіжий круасан до кави, а магазинчик просто у мене в будинку. Мій старенький айфон SE вислизнув із рук на міцну плитку. Екран розбився вщент, але маленький ще працював. Я спокійно перевзулася в чоботи, загуглила найближчий ремонт айфонів, взяла готівку й пішла шукати щастя. В суботу зранку я мала їхати потягом. Надвечір звичайного франківського четверга, ще й в розпал локдауну, мене прийняли лише в п‘ятому ремонті. За декілька хвилин я зрозуміла, що цей сервіс мені не подобається, вибачилась перед хлопцями й пішла шукати інший. Телефон відремонтували на наступний день.

Дорогою додому я купила круасан і каву, на мене чекали недороблені робочі завдання, а отже — робочий вечір, а я йшла та думала: «Що я зараз маю відчувати?» Це мало б бути нервування, дещо розгубленість, гнів, дратівливість, розпач. Але основу букету почуттів складав би шалений страх. Не встигнути доробити справи, втратити гроші на ремонт, не поїхати, зрештою, на відпочинок. Але тепер я відчувала майже ні-чо-го. Промайнула раціональна думка: «Треба наклеїти скло і чохол купити», ще одна: «Якщо до завтра не відремонтують, візьму в когось старенький телефон і роздрукую квитки», і ще: «Щось я голодна вже». 

Я б навіть сказала, що усі почуття трохи стишилися останнім часом, але понад усе я тішуся саме відсутністю страху. Я знаю, що він прийде у найважливіший момент. Коли треба буде вирішити щось просто зараз, коли відлік на секунди, коли боятися означатиме — вберегти себе й інших. 

Але я пам‘ятаю панічні атаки, що казали мені: «Треба відпочивати». Саме страх змушував мене по 12 разів вичитувати власні тексти — я не довіряла собі, а ще менше довіряла онлайн-коректорам. І це зрештою зробило мене гарною та уважною авторкою. Але можна було б трошки легше. Страх робив так, щоби я погоджувалася на мінімально прийнятні для себе умови: зарплатні, оренди, часу та місця зустрічі, стосунків, спілкування. Бо ж можна втратити й те, що вже є, навіщо нариватися? Завдяки страху я робила речі, яких насправді не хотіла.

Ще я пам‘ятаю суміш гіркоти із жалем, коли прокидаєшся після сварки й думаєш: «І оце все». І навіть тоді охоплює страх: «Що я наробила? А як я далі?» І от такого страху мені більше не треба. Мені хочеться знати й вірити, що все можна виправити, а те, що невиправне — отже, так і має бути. Я хочу бути спокійнішою в буденному житті, і дивно, але це мені вдається. Я хочу пам‘ятати, що боятися за інших немає сенсу. А боятися за себе трохи навіть смішно. Зрештою, як казав Чеширський кіт: «Серйозне ставлення до будь-чого в цьому світі є фатальною помилкою». І навіть життя — це серйозно, але не дуже.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!