«Я чую крик своєї дитини, бачу сльози на очах у чоловіка і відчуваю порожнечу всередині», або Мої пологи в приватному пологовому будинку

від | Лют 1, 2021 | Дівчина говорить, Мами, Пологи - це не страшно

«Напевно, так у всіх», – думала я про себе в момент безперервного тремтіння в ногах, від якого кидало в холод.
Моя вагітність минала легко, була бажаною, довгоочікуваною і запланованою після першої завмерлої. Я квітла, пахла маслом веледа, росла тільки в зоні округлого через маленьку людину живота та позувала перед дзеркалом із гордістю, адже утрималася від +20 кілограмів за 40 тижнів.
Ми з чоловіком відповідально готувалися до появи сина і глибоко копали інформацію про процес пологів. Ми вивчили усі ризики і побічні ефекти знеболювальних, навчилися технікам масажу і дихання, домовилися триматися за руки в прямому сенсі цього слова.
Наш син вибрав бути великоднім зайчиком просто в день ПДР (прогнозована дата пологів – прим. The Devochki), ще й у ніч проти свята. Перейми були терпимими і дуже ненав’язливими. Ми в сумнівах приїхали в приватний пологовий будинок із розкриттям в чотири сантиметри і за три години легких партнерських пологів народився наш хлопчик. Просто казка і мрія для всіх породіль і акушерок на чергуванні.
Тільки є одне велике «але» (приблизно в два сантиметри), завдяки якому цей текст отримав право на життя. Можна відмотати на перший абзац.
«Напевно, так у всіх», – думала я про себе в момент безперервного тремтіння в ногах. Я чую крик своєї дитини, бачу сльози на очах у чоловіка і відчуваю тупу порожнечу в себе всередині.
«Чому я не можу перевести увагу з ніг на свого малюка? Чому я не відчуваю нічого, крім болю?». Хвилини летять, і все навколо миготить як у космосі. А біль і порожнеча залишаються, як ті, хто дивляться фільм до кінця титрів і злять працівників кінозалу.
Знову чую голосний крик. Так це ж я кричу! Мені нестерпно боляче від того, що акушерка торкнулася мого таза кінчиком ковдри. Я ловлю її осудливий погляд, соромлюся і жахливо зраджую себе зі словами: «Вибачте, я просто емоційно розчулилася».
Я не зустрічала нікого, хто б ставився до мене так погано, як я до себе тієї ночі. Я не знаю самоприниження страшнішого, ніж своє мовчання. Я хочу стримати себе і запитати, що це взагалі таке, дурненька? Ти ж дружиш із собою, ти ж жива людина, ти ж все відчуваєш і краще за інших знаєш, що тобі потрібно, звідки у тебе стільки нелюбові до себе, за що? Чому вони так обходяться з тобою в момент, який повинен бути найщасливішим? Чому ти за це платиш, чому терпиш?
Я пролежала в холоді, тремтінні й неможливості навіть розігнути власні ноги протягом двох годин. Але «напевно, так у всіх, так?».
Мені кажуть підводитися з кушетки, і я намагаюся, але залишаюся в тій же точці. Мене силоміць піднімають і лишають стояти самостійно (чому б і ні?). Тільки я знову падаю і все ще відчуваю біль. Мене ламають навпіл і садять в крісло-каталку.
«Та ви просто дуже чутлива», – каже мені медсестра. Я дивлюся на чоловіка, я дивилася на нього весь цей час. Він не відходив ні на хвилину, але я спостерігала за ним мовчки, а він стежив за нашим сином.
Це була найжахливіша ніч у моєму житті – у крові, болю, непритомності й без розуміння того, що відбувається, але ж «напевно, так у всіх?».
На ранок делегація з акушерки, медсестри і кремезного чоловіка зайшла в палату і повідомила, як між іншим, що я не можу ходити, що більше не зможу народжувати природним шляхом і повинна бути терміново перев’язана (а взагалі, мала отримати перев’язку 12 годин тому).
Як же так? Під час передостанньої потуги я почула всередині клацання та одразу ж сказала про це лікарю. Але у відповідь почула тишу. Вона подумала, що мені 20 років і я дурна дівчинка? Що це перші пологи «по зальоту»? Вона не знала, що таке симфіз? Вважала мене вигадницею?
Моє лобкове зрощення розійшлося на два сантиметри і стало жирним «але» цього тексту. Я не могла банально поворухнути ногою.
Наступні два тижні я не вставала. Я ходила на судно, їла з рук чоловіка, підставляла вени для нових катетерів і, найгірше, не могла займатися своєю дитиною.
Фактично нас обох доглядав чоловік – тільки двічі на тиждень можна було розраховувати на санітарку, яка підстилала мені пелюшки і не поспішала скоріше вколоти препарат. Малюк бачив маму тільки з ракурсу двох підборідь, спав один у пластмасовому боксі, був позбавлений купань, прогулянок і боків батьків.
Дні тяглися болісно довго, стан тільки погіршувався. Щодня ми чекали обходу, але частіше за все зустрічі з фахівцем не траплялося, і в дверях з’являлася тільки не особливо задоволена медсестра. Позитивних прогнозів на горизонті не передбачалося, термін безкоштовного післяпологового перебування в пологовому будинку закінчувався.
Через 14 днів мене перенесли в кабінет УЗД і невтішно похитали головою. Там же з’ясувалося, що лікарі зовсім забули про моє жіноче здоров’я і післяпологові лохії. У перспективі були знову обколені вени, безсонні ночі й біль від затерплих кінцівок.
Отримана травма називається симфізит або розбіжність лонного зчленування – її свого часу мені не діагностували, хоча спостерігалася я в клініці при цьому ж пологовому будинку. Гінекологині не сподобалася моя хода, але винятково для формальності вона направила мене до травматолога, який сказав, що нічого не бачить, а рентген робити не можна (пізніше з’ясувалося, що можна), і мені потрібно просто замовити устілки за три тисячі у його знайомого. Мені мали провести діагностику, виявити розбіжність і призначити кесарів.
Нас тримали в пологовому будинку до кінця терміну сплаченого перебування там і до останнього дня виписки не робили УЗД. Навколо все крутилося – як тоді, в пологовому залі. Мені було боляче і страшно, але я довірилася чоловіку. І ми втекли. Утрьох. Підписавши бланк про «задовільний стан на момент виписки». На інвалідному кріслі, з розкиданими речами, але головне – з нашим малюком.
Зараз щоранку я пробігаю два кілометри уздовж огорожі нашого ЖК. Пологи коштували 40 тисяч, досвід вийшов безцінний. Я майже не плачу, коли згадую, як закочує очі акушерка під час мого покрику. Але знаю, що більше ніколи не дозволю бути недомовленості, неповазі, зневазі до себе від інших і самої себе.
Ніколи не стану розраховувати на когось і перекладати відповідальність за здоров’я, життя, благополуччя. Прислухатися до себе – найкращий вибір за будь-яких обставин.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!