Заміжжя в Україні: Еволюція правового статусу жінки через призму шлюбу

від | Січ 11, 2021 | Статті, Фемінізм

Протягом майже всієї історії України правовий статус жінки розглядався переважно в рамках шлюбу та сімейних стосунків. Сім’я від давніх часів до сьогодні є основним соціальним інститутом, а її основною передумовою — правомірне укладення шлюбу. З цим погоджуються і давньогрецькі мислителі, зокрема, філософ Платон писав, що у добре влаштованій державі першими законами повинні бути ті, які регулюють шлюб. Тому, описавши, як концепція шлюбу видозмінювалася протягом століть, можна повноцінно розкрити історію прав жінок на території України.
Ми пройдемось основними історичними періодами в історії України. Кожен із них характеризується своїм законодавством, а відповідно і своїм врегулюванням шлюбу та статусу жінки в ньому.

Київська Русь

Розпочнемо з Київської Русі, адже вона — перша форма української державності. Концепція шлюбу в Київській Русі відрізнялася залежно від панівної релігії.
В язичницькій Русі шлюб вважався не більше ніж майновою угодою, яку легко було укласти і відповідно розірвати. Він не був важливою подією в житті людини, скоріше ефективним інструментом для досягнення мети. Так, в основі укладання шлюбу лежали інтереси общини, корислива мета сім’ї, іноді навіть політична вигода, але не індивідуальне бажання дівчини.

Шлюб у язичницькій Київській Русі мав декілька форм вираження. Найбільш традиційною з них було «умикання». Це відбувалося так: хлопець просто викрадав дівчину, яку хотів взяти собі в дружини. Русичами цей процес сприймався не як викрадення, а як захоплення. Вони вважали, що чоловікові належить тільки те, що він захопив грубою силою. А оскільки жінка – одна з таких речей, то і її необхідно захопити, накласти відбиток своєї сили.

Найчастіше «умикання» відбувалося на масових святкуваннях, де збиралось багато людей. У «Повісті минулих літ» пишеться: «…А древляни жили подібно до звірів, …і весіль не бувало в них, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один обичай мали: …І весіль не було в них, а ігрища межи селами. І сходились вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, — з якою ото хто умовився».

Згодом «умикання» переросло в банальний викуп. Батьки заздалегідь домовлялися з нареченим про ціну, за яку вони готові були продати свою доньку. Після того як наречений сплачував відповідну суму, право власності на дівчину переходило до нього.

У Київській Русі частим явищем було багатоженство. Історичні джерела вказують, що найчастіше таке практикувалося між багатими та знатними верствами населення. Однак подекуди і звичайні селяни могли мати по декілька жінок. Про це пише Літописець у «Повісті минулих літ»: «И Радимичи, и Вятичи, и Северь один обычай имяху… имяху же по две и по три жены…». Князі ж могли собі дозволити мати більше законних жінок і необмежену кількість коханок.  Наприклад, Святополк, син княгині Ольги, мав і законну жінку, яка народила йому двох синів, і коханку Малушу, матір Володимира Великого. Деякі дослідники також зазначають, що тоді чоловіки могли вільно змінювати жінок та коханок.

Через розповсюджене багатоженство страждала міцність шлюбу, адже до жінок ставились як до самок, яких можна легко змінити на нових, якщо вони набриднуть. Зі свого боку жінки не мали вибору, окрім як терпіти становище, в якому опинилися. Бо вони були проданим товаром і за власним бажанням не могли повернутися додому.

В язичницькій Русі не існувало поняття закону — усі сфери життя, зокрема і правовий статус жінки, регулювалися звичаями та традиціями. А відповідно до них жінки не мали ні особистих, ні матеріальних прав. Вони сприймались як речі, які можна викрасти, продати або перетворити на розмінну монету.

Заміжжя в Україні: Еволюція правового статусу жінки через призму шлюбу, The Devochki

Василь Васильєв. «Прибирання нареченої».

У 988 році Володимир Великий ініціював масове хрещення жителів Києва, а згодом й інших міст. У результаті християнство стало державною релігією.

З приходом християнства Київська Русь отримала найкраще серед язичницьких країн шлюбне законодавство. З хрещенням Русь перейняла візантійські церковні акти, які на той час вже чітко регулювали умови, порядок укладання та розірвання шлюбу. Ці норми були закріплені у «главах Закона Градского», які увійшли до складу Кормчих книг, збірника греко-римських законів. Вчення церкви доповнювало руське законодавство — Руська Правда та Статут князя Ярослава про церковні суди. Ці два закони були ніби частиною одного юридично-церковного кодексу, вони найповніше розкривали правове становище жінок.

Окрім цього, до Русі прийшла нова культура, яка породила нове сприйняття шлюбу. Тепер він вже не був звичайною майновою угодою, а добровільним, природним союзом чоловіка та жінки, в який вони обидва вступають, щоб жити разом у вірності. В 10 главі Євангеліє від Марка вказано: «Ось чому залишить чоловік батька свого і матір і пристане до жінки своєї, і будуть обоє єдиною плоттю. Так що вони вже не двоє, а одна плоть. Отже, що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає».

Зрозуміло, що в християнстві не підтримувалася концепція шлюбу, яку пропонувало язичництво. Полігамія, свобода розлучень та можливість незалежного існування подружжя — були табу в християнській церкві. Щоби християнський шлюб відбувся та був прийнятий громадою, необхідно було дотриматися багатьох умов та  формальностей. Передусім необхідно було виконати дві умови. По-перше, шлюб повинен відповідати державним законам. По-друге, церква має його благословити. Це була єдина форма шлюбу, яка визнавалася церквою і відповідно суспільством. Якщо люди укладали шлюб, однак не засвідчували його в церкві, їх шлюб прирівнювався до розпусти та перелюбства.

Однак не потрібно забувати, що видозмінена концепція шлюбу не означала покращення статусу жінки як у суспільстві, так і в сімейних стосунках. Християнство визнавало чоловіка та жінку рівними, однак не перед державою, а перед Христом. Проте церква все ж таки вважала жінку неповноцінним створінням. Один із християнських теоретиків, Фома Аквінський писав: «Жінка — бур’ян, що швидко росте, вона неповноцінна людина…».

Заміжжя в Україні: Еволюція правового статусу жінки через призму шлюбу, The Devochki

Юзеф Брандт. «Козак і дівчина біля криниці» (1875).

Ця ідея простежується і в законодавчих актах Київської Русі: в шлюбі жінка визнається вторинною щодо чоловіка. На підтвердження цьому наведу норми, що регулюють розлучення. Це також яскравий приклад узаконення «подвійних стандартів». Православна церква визнавала лише єдину причину розлучення — перелюбство. Однак руське законодавство по-особливому тлумачило це поняття. За розширеною редакцією Статуту князя Ярослава, зрада з боку чоловіка не давала його жінці право розлучитись із ним.

Єдине, що жінка могла зробити, — попросити князя покарати свого невірного чоловіка. Водночас чоловік вважався перелюбником тоді, коли мав не тільки коханку, а й дітей від неї. До того ж, за статутом, якщо чоловік створює другу сім’ю, то перший шлюб залишається дійсним. А в разі перелюбства жінки анулювався і перший, і другий шлюби.

Однак існувала норма, яка так чи інакше захищала жінок в їхніх сімейних стосунках. Чоловік, який безпідставно покинув свою дружину, мав заплатити їй значну матеріальну компенсацію і великий штраф церкві.

У підсумку зі зміною релігії до Київської Русі прийшло нове сприйняття шлюбу. З корисливої угоди він перетворився на священну подію, яка мала об’єднати душі людей, щоб вони у вірності та злагоді прожили все життя. Однак у реальності не завжди відбувається так, як планувалося. Насправді чоловіки часто поводилися всупереч правилам християнської моралі, а жінки мали обмежену кількість законних регуляторів, щоб якісно змінити ситуацію.

Незважаючи на це, завдяки християнським вченням та руському законодавству, становище жінки стало більш захищеним, оскільки умови укладання та розірвання шлюбу стали чітко визначеними. Тепер жінку ніхто не міг викинути на вулицю або розлучитись із нею без достатніх на це підстав.

Заміжжя в Україні: Еволюція правового статусу жінки через призму шлюбу, The Devochki

Юзеф Брандт. «Козацьке весілля».

Україна у складі Великого князівства Литовського

На початку XV століття більшість українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. Основним джерелом врегулювання інституту шлюбу стали Литовські статути. Вони увібрали в себе як норми шлюбно-сімейних стосунків руського законодавства, так і українське звичаєве право.

Згідно з Литовськими статутами, шлюб вважався настільки важливою подією, що людина ставала повноцінним членом громади лише після одруження. Неодружений чоловік, якого б віку він не був, вважався парубком. Більш того – тих, хто не поспішав із одруженням, не поважали, батьки цього чоловіка або жінки могли зменшити розмір спадщини, а іноді й зовсім позбавити її.

Заміжжя в Україні: Еволюція правового статусу жінки через призму шлюбу, The Devochki

Федір Кричевський. «Наречена» (1919).

Литовські статути, як і «Руська правда», закріплювали домінантні права чоловіка у шлюбно-сімейних стосунках. Однак, на відміну від законодавства Київської Русі, статути захищали правове становище жінок під час створення сім’ї. Заборонялося насилу віддавати заміж панянок, княгинь, дівчат і вдів. Жінкам надавалося право вільно вибирати свого майбутнього партнера. А викрадення жінки і примусове укладання шлюбу каралося смертною карою. Постраждала мала право вимагати третину майна викрадача.

Як і за часів Київської Русі, обираючи майбутнього чоловіка, дівчата були залежні від своїх батьків. Якщо сім’я та дівчина не знаходили компромісу у виборі нареченого, то родичі могли обірвати з неї будь-які зв’язки й позбавити дівчину та її дітей приданого. Якщо донька одружувалася без дозволу батьків, її позбавляли приданого і будь-якого спадку. Так само вчиняли з неповнолітньою дівчиною без батьків її рідні, якщо вона не питала їхньої згоди.

Встановлювалися певні обмеження щодо укладання шлюбу. Перешкодою могла стати кровна спорідненість або різне віросповідання. У такому разі шлюб відбувався лише після погодження з церквою.

Так, жінка-християнка не могла одружитись із мусульманином або іудеєм. Також одруження не було можливим для осіб, які раніше вже перебували у трьох шлюбах. Різний соціальний статус майбутнього подружжя не був перешкодою в укладенні шлюбу, однак ускладнював його реалізацію. Жінок-шляхтянок, «котрі за простих людей заміж ідуть», позбавляли спадкових та станових прав. Ситуація «навпаки» врегульовувалася теж навпаки: дівчина, яка виходила заміж за шляхтича, вважалася такою, що належить до привілейованого стану.

Заміжжя в Україні: Еволюція правового статусу жінки через призму шлюбу, The Devochki

Володимир Маковський. «Дівич-вечір» (1882).

Литовські статути визнавали за жінками їхні матеріальні права, зокрема, право жінки на посаг та право на окреме від чоловіка майно. Також закріплювалася рівноправність учасників подружнього життя щодо виховання дітей.

У третьому Литовському статуті були деталізовані норми, які захищали життя та здоров’я жінок. Вбивство одного з подружжя іншим кваліфікувалось як злочин і каралося смертною карою. Особливо жорстоке покарання визначалося за вбивство матері – паплюжна смертна кара. Спочатку засудженого возили ринком, катували кліщами, а потім зашивали в мішок разом із собакою, куркою, вужем і кішкою та топили у водоймі в найглибшому місці.

Процес укладання шлюбу передбачав декілька етапів: сватання, оглядини, заручини, вінчання та весілля. Лише заручини несли за собою правові наслідки, хоч вони могли відбутися ще в дитячому віці майбутнього подружжя. Сторона, яка відмовилась одружитися після заручин, зобов’язана виплатити домовлену суму коштів постраждалій стороні. Наступним етапом було укладення шлюбного договору.

Його основним завданням було зафіксувати майнові відносини пари: визначали віно (придане) нареченої, що записувалося нареченим своїй майбутній дружині як спосіб забезпечення її посагу. Відповідно до приписів православної церкви, законність шлюбу підтверджувалася вінчанням.

Перелік причин для розлучення значно розширився. Окрім зради вагомими причинами визнавали: нездатність чоловіка до подружнього життя (відсутність біологічної можливості мати дітей); наявність певного ступеня кровної спорідненості; вчинення тяжкого злочину одним із подружжя; тяжка хвороба тощо.

Шлюб припинявся також, якщо особу було оголошено вигнанцем або один із подружжя заявив про свій намір піти до монастиря. Сам процес розлучення був простим: щоб законно розірвати шлюб, чоловік мав заявити про це перед світським або духовним судом чи посадовою особою місцевої адміністрації.

Завдяки Литовським статутам з’явилася мінімальна правова захищеність жінок у шлюбних стосунках. Вперше законодавчо було встановлено їхні матеріальні права та право на вільний вибір нареченого. Процес укладання шлюбу ускладнився: тепер він відбувався у декілька етапів, які тягли за собою правові наслідки. Однак вплив батьків на дівчат залишався досить сильним, що часто могло нівелювати їхнє право на свободу вибору.

Україна у складі Австро-Угорщини та Російської імперії

Згодом більшість західних українських територій відійшла до Австро-Угорщини, а східна частина – до Російської Імперії. Відповідно, шлюб, як і правове становище жінки, регулювався законодавством цих країн. Незважаючи на різні характеристики, притаманні законодавствам країн, вони мали декілька спільних рис:

Обидві законодавчі системи визнавали дружину другорядною стосовно її чоловіка. Саме чоловік передавав своїй дружині своє прізвище, а разом із ним і права свого стану. Окрім цього, чоловік визнавався єдиним представником інтересів сім’ї перед громадськими та державними органами та в суді, реєстрував місце проживання сім’ї та мав пріоритетне право опіки та влади над дітьми.

Заміжжя в Україні: Еволюція правового статусу жінки через призму шлюбу, The Devochki

Микола Пимоненко. «Засватали» (1896).

Попри те, що у сім’ї жінка мала вторинну позицію, законодавство обох країн визнавало її цивільну правосуб’єктність. Це означає, що з досягненням повноліття жінка могла звернутися до суду з позовами про порушення майнових прав, завдання моральних збитків чи фізичних ушкоджень. Однак існувало безліч процесуальних обмежень щодо участі жінок у судовому процесі: вони не могли виступати свідками або представниками третіх осіб.

Третє, але не менш важливе, – за жінкою визнавалося право на приватну власність. У шлюбі жінка могла отримувати нову власність, рухому або нерухому. До того ж наречена мала виняткове право на весь посаг, який вона отримала від своєї родини та приносила в новостворену сім’ю. На той час це було рідкісним явищем, адже закони переважної більшості європейських країн затверджували майнову безправність жінки.

На полотні Івана Соколова «Ранок після весілля в Малоросії» зображений другий день весілля, а саме звичай «перезва». На картині весільна процесія рухається ранковим селом і несе червоний прапор – символ незайманості нареченої. Молода з молодим поважно ідуть в центрі ходи, а попереду і позаду танцюють та розважаються гості. У більшості регіонів України «перезва» позначала звичай, коли після першої шлюбної ночі родичі молодої йшли на частування до хати молодого. Такі ж сцени та червоні прапори незайманості зображені на картинах Миколи Пимоненка та Івана Айвазовського.

Тепер детальніше розглянемо інститут шлюбу, що утвердився на українських землях, які увійшли до складу Російської імперії. Українське звичаєве право, що отримало нові характерні риси завдяки появі

Гетьманщини, увійшло до складу збірника «Права, за якими судиться малоросійський народ», найвідомішої кодифікації українського права середини XVIII століття. Незважаючи на те, що збірник свого часу не набув чинності, він мав великий вплив на становлення інституту шлюбу на українських землях.

У ньому чітко визначались умови укладання шлюбу: дотримання шлюбного віку (для нареченої — 13 років; для нареченого — 18 років); добровільна  згода подружжя, яка могла виражатись активно (наприклад, незгода з домовленістю батьків щодо укладення шлюбу) або пасивно (тиха згода у вигляді мовчання у відповідь на домовленість батьків на укладення шлюбу), та відсутність близького споріднення.

Право на вільну згоду, закріплене ще в Литовських статутах, перейшло і до збірника. Як і покарання за порушення дозволу батьків або близьких родичів на шлюб.

Однак реалії життя відрізнялися. Навіть у ХVІІІ–ХІХ століттях примусові шлюби не були поодинокими. Це підтверджується зверненнями до духовних консисторій, у яких ідеться про укладення насильницьких шлюбів.

Заміжжя в Україні: Еволюція правового статусу жінки через призму шлюбу, The Devochki

Констянтин Трутовський. «Весільний викуп» (1881).

Науковиця Ірина Петренко наводить багато прикладів, коли батьки порушували всі норми звичаєвого, церковного та державного права і примушували дітей до шлюбу, насильно обвінчуючи їх не у своєму приході. Тому, щоб запобігти таким ситуаціям, на державному рівні ухвалювалися відповідні положення, зокрема, Указ від 12 квітня 1722 року. Він зобов’язав батьків і поміщиків присягнути в тому, що вони одружують своїх дітей і селян без примусу.

У XIX — на початку XX століття основним джерелом для врегулювання шлюбно-сімейних стосунків на територіях України, що були у складі Російської імперії, було Зведення законів Російської імперії 1832 року. Зведення взагалі не визначало поняття шлюбу. Окрім цього, закон визнавав лише церковну форму шлюбу, тобто вінчання у церкві. Відповідно до цього, Зведення законів допускало розлучення для православних християн лише через духовний суд на прохання одного з подружжя на чітко визначених підставах.

Заміжжя в Україні: Еволюція правового статусу жінки через призму шлюбу, The Devochki

Микола Богданов-Бєльський. «Запізнилася».

В Австро-Угорщині інститут шлюбу регулювався Австрійським цивільним кодексом 1811 року. Згідно з ним, чоловік визнавався «головою дому» — йому були підконтрольні майже всі аспекти життя дружини у родині. Це яскраво підтверджується положенням «примус жінки до тілесних відносин через мужа не можна вважати за зґвалтування».

Однак зустрічалися ситуації, коли у подружжі змінювалися гендерні ролі й «головою дому» ставала жінка. Зазвичай це залежало від практичних причин: вартість жіночого посагу, вищий соціальний статус жінки або наявність кращої освіти. Наприклад, у своїх записах Кирило Трильовський, відомий галицький адвокат та доктор права, згадував, як його мати в розпал суперечки з батьком згадувала про «скриньку» як єдине майно батька до їхнього одруження. У такий спосіб вона натякала на важливість власного матеріального внеску на початку їхнього сімейного життя.

На відміну від Зведення законів Російської імперії, Кодекс визначав поняття «шлюб» як угоду між двома особами протилежної статті, які об’єднують свої долі, щоб допомагати одне одному,  народити дітей та виховати їх. Окрім цього, Кодекс містив у собі поняття заручин, як попередньої двосторонньої домовленості майбутнього подружжя одружитись.

Австрійський цивільний кодекс мав більш сучасні риси, ніж російське законодавство, а тому краще врегульовував шлюбно-сімейні стосунки. Тоді як Зведення законів Російської імперії взагалі не визначав поняття шлюбу, Кодекс Австро-Угорщини регулював поділ особистих прав подружжя на спільні, особливі права та обов’язки для чоловіка та для дружини.

Україна у складі Радянського Союзу

На початку XX століття на українських землях було встановлено радянську владу. Це дало новий поштовх до розвитку шлюбно-сімейного законодавства.

Першим нормативним актом у цій галузі став декрет Раднаркому УСРР «Про організацію відділів записів актів громадянського стану» та декрет «Про цивільний шлюб та про ведення книг запису актів громадянського стану». Ці два документи позбавили церкву впливу на шлюбно-сімейні стосунки, закріпивши цивільну форму шлюбу замість церковного. Також було встановлено свободу розлучень: не можна примусити людей вступити в шлюб, а отже, не можна примусити його зберегти. Якщо розлучитися прагнули обидві сторони, цей процес здійснювався в органах РАЦСу. Якщо розлучення просила лише одна сторона, справа розглядалась у місцевому суді. У вказаних законодавчих актах також було закріплено заборону на полігамію: РАЦС не приймав заяву про вступ у шлюб від осіб, одна з яких перебуває в іншому шлюбі.

Декрет «Про цивільний шлюб та про ведення книг запису актів громадянського стану» урівняв жінку з чоловіком як в особистих немайнових, так і в майнових відносинах. Батьківська влада над дітьми тепер розглядалася як обов’язок виховувати та захищати дітей із урахуванням їхніх інтересів та інтересів суспільства.

«Кодекс законів про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право РСФРР» від 22 жовтня 1918 року став першою кодифікацією сімейного законодавства. Він продовжував ідеї, закріплені Декретом, оскільки у ньому вперше було сформульоване положення про те, що батьківські права могли бути здійснені тільки в інтересах дітей. Якщо батьки зловживали своїми правами, їх позбавляли батьківських прав. Окрім цього, Кодекс встановив принцип роздільності майна подружжя: майно було власністю того подружжя, хто його придбав. Також було введено  декілька інновацій: Кодекс містив розділ про причини та обставини недійсності шлюбу та порядок визнання шлюбу недійсним.

Заміжжя в Україні: Еволюція правового статусу жінки через призму шлюбу, The Devochki

Михайло Хмелько. «Шахтарське весілля» (1957).

Подією, що докорінно змінила інститут шлюбу, стало ухвалення першої української Конституції радянської доби. Цей документ вперше за українську історію закріпив рівний статус чоловіка та жінки в усіх сферах суспільного життя. Інші нормативні документи продовжували ідею Конституції, зміщуючи акцент зі статі особи на її статус робітник-не робітник. Це були такі документи, як Основний Закон УСРР 1929 року, Конституція УРСР 1937 року та інші.

Однак введення вищевказаних нормативно-правових актів викликало неочікувані наслідки.  Замість насадження нового побуту та традицій і зміни концепції сімейних стосунків, інститут шлюбу опинився під загрозою. Кількість розлучень у першій половині 1920-х років. різко збільшилася і в містах, і в селах: з 1923 до 1925 року. у містах удвічі – 16,4 та 32,2% відповідно; у селах у 1,5 разу – 9,9 та 15,1% відповідно. У 1925 році було зареєстровано збільшення кількості підкинутих дітей: 899 дітей із 1096 були підкинуті в 52 містах УСРР. Окрім цього, активно розвивалася проституція, а такі явища як відсутність батька та небажана вагітність, почали зустрічатись дедалі частіше.

Така раптова зміна ситуації вимагала активної реакції влади. У 1926 році було ухвалено нове законодавство про шлюб і родину. Був ухвалений Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР. Він закріплював ті самі принципи сімейного права, які були закладені в перших декретах. Водночас Кодекс посилював гарантії як майнових, так і особистих прав членів сім’ї, насамперед жінок та дітей. Згідно з його положеннями, правовий статус позашлюбних дітей повністю зрівняно зі статусом шлюбних. Був закріплений детальний порядок встановлення батьківства щодо позашлюбних дітей.

Кодекс містив норми, що регулюють опіку і піклування, а саме: регламентували порядок встановлення та зняття опіки та піклування, призначення і звільнення опікунів, а також права та обов’язки опікунів та піклувальників. Закріплювався принцип рівності прав і обов’язків подружжя, а також незалежність подружжя. Водночас Кодекс вводив поряд із поняттям «особисте майно» таке поняття, як «спільне майно подружжя».

Заміжжя в Україні: Еволюція правового статусу жінки через призму шлюбу, The Devochki

Тетяна Яблонська. «Весілля» (1963).

Такими діями Радянський союз хотів зміцнити інститут шлюбу та сім’ї, паралельно вводячи ідеальний образ жінки, якого необхідно було дотримуватись. Всі ці заходи були спрямовані на якнайкраще висвітлення прогресивності радянської жінки на протиставлення теперішньому порядку в «капіталістичних» країнах. Жінка зрівнювалась із чоловіком не як особистість, а як «трудова сила».

Радянська влада продовжувала використовувати жіноцтво і як людський ресурс для досягнення цілей індустріалізації, і як дітонароджувальну машину для відновлення демографічної ситуації, що сильно погіршилась після Першої світової війни.

Аналізуючи процес становлення інституту шлюбу та сім’ї, ми можемо зрозуміти сучасну його концепцію. Однак донині вона суттєво видозмінювалася протягом століть. Разом із концепцією змінювався і підхід до регулювання правового статусу жінки.  

Наразі Конституція України в статті 51 закріплює право вільної згоди як жінки, так і чоловіка та їхні рівні права й обов’язки. Сімейний Кодекс України в деталях регулює процес укладання та розірвання шлюбу, майнові правовідносини між подружжям, стосунки між батьками та дітьми. Міжнародні конвенції забезпечують всебічний захист прав жінок та протидію гендерній дискримінації.

Однак історично склалося, що в реальному житті все працює не зовсім так, як планувалося. Незважаючи на потужну національну та міжнародну правову базу, правовий статус жінок у шлюбі досі кульгає. Це підтверджує аналіз МВС, згідно з результатами якого щороку від рук домашніх тиранів гине приблизно 600 українок. Можна зробити висновок, що правове регулювання шлюбу та статусу жінки не є беззаперечним та поки не може захистити жінок і гарантувати їм повноцінне використання своїх прав. 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!