Кров – як знання: ділишся з іншими, але не втрачаєш сам. Фотографка Ганна Грабарська про досвід донорства крові

від | Гру 21, 2020 | Дівчина говорить

Жінки стають донорами крові та її компонентів частіше за чоловіків – про це свідчить статистика багатьох країн. Зокрема в Україні: наприклад, у донорській спільноті проєкту «Агенти крові» кількість жінок вдвічі більша.
Чому здавати кров – важливо, не страшно і навіть цікаво? Своїм досвідом поділилася фотографка та донорка крові Ганна Грабарська. В матеріалі фото Ганни для проєкту «Кров не червона, вона чарівна» від команди «Агентів крові».

Про першу донацію

Вперше я здала кров у 2014 році, коли на Майдані почалися розстріли протестувальників. Гадаю, спрацював певний психологічний механізм захисту: як і багато людей, я перебувала в шоковому стані й шукала можливість бодай якось допомогти постраждалим. Перед поїздкою зробили допис у соцмережах, на нього відгукнулося чимало моїх знайомих. Згодом у центрі крові познайомилася з багатьма цікавими людьми – наприклад, мені запам’ятався грузин, який сказав: «Я хочу підтримати вас і буду радий, якщо моя кров тектиме в українцеві».
Мій перший досвід донорства, як і наступні, був успішним – жодного погіршення самопочуття. Підготовка та власне процедура відбулися легко. Здивував хіба що вигляд крові – для мене стало відкриттям, що венозна не яскраво-червона, а швидше кольору бордо (це видно крізь прозорий контейнер – гемакон).

Часто люди стають донорами через певні особисті історії – наприклад, після того, як це допомогло врятувати життя їхнім близьким, що боролися з хворобами чи втрачали кров через нещасні випадки. В моєму житті, на щастя, такого не траплялося, тож раніше я просто не замислювалася про донорство.
Згодом я регулярно приходила на донації в різні центри крові – зокрема, в Охматдиті, загалом – близько 20 разів.

Про страхи щодо донорства

У моєму близькому оточенні немає людей із упередженнями щодо донорства. Наприклад, моя мама підтримує цю ідею, в минулому також здавала кров і хотіла б робити це досі, якби не обмеження за віком (до 60 років).
Багато людей просто не знають про потребу в донорській крові в Україні. Дехто має страхи: боїться чимось заразитися (що неможливо, адже все стерильно), вважає, що це дуже боляче або обов’язково стане погано. Звичайно, є і протипоказання – абсолютні й тимчасові, з ними варто ознайомитися перед донацією. А також дотримуватися простих правил підготовки.
Перед тим як здати кров:
72 години не приймати ліків, що містять аспірин чи інші анальгетики
48 годин не вживати алкоголь
на 24 години відмовитися від жирної, гострої, копченої їжі, молочних продуктів, яєць (також не можна їсти банани)
пити якомога більше води
24 години не займатися фізичними навантаженнями
зранку легко поснідати − кашею на воді, солодким чаєм чи кавою, сухим печивом
взяти з собою паспорт
2 години не палити
за 5 хвилин випити солодкого чаю
Після здачі крові:
15 хвилин посидіти та відпочити
2 години не палити
2 години не сідати за кермо, якщо є слабкість або запаморочення
3 години не знімати пов’язку
24 години не виконувати фізичні навантаження
48 годин пити якнайбільше води
Специфічні протипоказання для донорок. Кроводачі заборонені при:
Вагітності та протягом одного року після пологів.
Лактації та не менше трьох місяців після її закінчення.
Менструації та не менше п’яти діб після її закінчення.
Вазі меншій за 50 кілограмів (жінки частіше отримують відвід від донорства через цей фактор).
До того ж жінкам рекомендовано здавати цільну кров рідше, не більше 4 разів на рік (чоловікам – до 5).
У центрі крові я чула від лікарів, що за останні місяці охочих здати кров стало ще менше – через коронавірус люди уникають візитів до медзакладів. Насправді боятися нічого – у центрах крові дотримуються всіх заходів безпеки.
Мій особистий досвід винятково позитивний. Ба більше: після донацій я відчувала легку ейфорію – йдеться не тільки про гарний настрій, це також фізіологічна реакція організму, частина процесу оновлення крові. Саме так – якщо немає протипоказань, донації не тільки не шкодять, а й корисні для здоров’я донорів.

Про мотивацію здавати кров

Донація – це найпростіший спосіб зробити щось корисне. У людей може не бути грошей чи часу, але 300-450 мілілітрів крові є в кожного. І цей ресурс швидко відновлюється. Кров – як знання: ділишся з іншими, але не втрачаєш сам.
Водночас кров – особливо цінна, адже її наразі неможливо створити штучно в лабораторії та не можна довго зберігати. Тому лікарні поповнюють потреби винятково з допомогою людей.

Жителі великих міст (як Київ), що мають багато соціальних контактів, за потреби можуть просто зробити допис у соціальній мережі з проханням здати кров для себе або близьких, і друзі відгукнуться. А як бути людям, які приїжджають на лікування чи термінові операції з невеликих населених пунктів, самі або з дітьми? Тому важливе постійне поповнення загальних банків крові. Наприклад, я жодного разу не здавала кров адресно. Але знаю, що кров потрібна постійно, будь-якої групи. Тому просто сподіваюся, що комусь це допомогло.
Чула, що деякі люди здають кров за гроші, сприймають це як своєрідний бізнес, проте не розумію цього. Мені також відомо, що донори крові мають право на пільги – наприклад, додатковий вихідний, але особисто ними жодного разу не користувалася: зранку донація, після неї – звичайний робочий режим.
Для мене донація – це також можливість вийти з «бульбашки»: професійних зйомок, спілкування з хіпстерами, бізнесменами, фотографами – своїм звичним оточенням. Мені подобається побути серед лікарів, які щодня тихо роблять свою надважливу, складну та, на жаль, низькооплачувану справу. Для мене це святі люди. Тішить, коли турботлива медсестра готує тебе до донації, вкладає на кушетку, вмовляє не боятися. Страху і немає – це просто приємно, ніби повертаєшся в дитинство, де про тебе піклуються.
А ще мені подобаються атмосферні дрібниці: перед донацією пригощають солодким чаєм із олдскульного чайника, як у шкільній столовій, та смачним цукровим печивом.

Про участь у популяризації донорства крові

Я кілька разів запрошувала знайомих здати кров разом, і вони відгукувалися. Проте ніколи не розповідала про свій досвід на широкий загал – наприклад, у соцмережах, адже переживала, що це сприймуть як хвастощі. Не вважаю себе матір’ю Терезою чи суперволонтером, гадаю, такі речі треба робити тихо. Але цей підхід спрацює, якщо «тихо» буде масовим. Багато людей просто не знають про певні проблеми – такі як брак донорської крові. Хотіли б допомагати, але не знають, як саме. Наприклад, моє життя нещодавно врятувала проста річ – ремінь безпеки в авто, і саме після цього випадку багато моїх друзів почали пристібатися. З цього погляду розповідати про корисний досвід, зокрема й донорство, – важливо.

Протягом останніх трьох років я не здавала кров, тому що робила татуювання, а це – протипоказання на рік. До речі, вважаю це обмеження безглуздим і вартим перегляду: зазвичай татуювання роблять у професійних салонах, де все стерильно та безпечно.
Проте я радо відгукнулася на запрошення взяти участь у волонтерському проєкті з популяризації донорства – «Кров не червона, вона чарівна» від команди «Агентів крові». Щочетверга протягом зими в Інституті Амосова відбуватимуться фотосесії для донорів. Наприклад, у «свій» день я зняла понад 30 портретів людей, які прийшли поділитися кров’ю. Зробити такий подарунок – це приємно і корисно для залучення нових донорів, адже згодом люди поділяться світлинами в соціальних мережах, розкажуть про свій візит до центру крові.
Мені сподобалося, що ніхто з героїв зйомки не просив сфотографувати себе «і так, і сяк», всі з радістю тримали символ проєкту – гемакон із глітером, просили залишити в кадрі пов’язку на руці. Класно, що є такі ініціативи – це створює позитивну атмосферу, робить зі звичайної процедури невелику пригоду. Всім приємно приносити користь іншим. Принаймні я бачу на портретах саме таких людей – усміхнених, красивих і щасливих, бо щойно зробили щось хороше.
Текст: Катя Маєвська, журналістка, волонтерка проєкту «Агенти крові»

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!