«Вибір» – спогади вцілілої в Аушвіці та її відкриття, як переживати травми

від | Лис 23, 2020 | Читати

Едіт Еґер була успішною балериною та гімнасткою, коли її разом із сім’єю відправили до Аушвіцу. Вціліла тільки вона з сестрою. Вийшла заміж досить рано й одразу довелось емігрувати до Америки. Тут вона переживає цькування, бідність і страждає від своєї травми. Коли їй було майже 40 років, вона вирішує вступити на психологію до університету і за кілька років отримує диплом та можливість займатись практикою. Вона допомагає багатьом пацієнтам і сама зцілюється. Два роки тому, коли їй виповнилось 90 років, вона вирішила розказати свою історію, як їй вдалося перемогти свою травму і як вона допомагає подолати труднощі своїм пацієнтам.
Книжка «Вибір» стала світовим бестселером, який дає надію та оптимізм. Українською вийшов у видавництві #книголав у перекладі Христини Радченко.
Уривок із книжки
Я не вирішила розлучитися з Белою несподівано, це бажання накопичувалося в мені з часом. Мій вибір був зумовлений необхідністю виправити мамин вибір — те, що їй довелося обрати, замість того, що їй обрати не було дозволено. Перед тим як вийти за тата, вона працювала в консульстві Будапешту, заробляла власні гроші, була частиною багатонаціонального суспільства та професійного кола. Вона була досить емансипована, як на той час. Але потім її молодша сестра вийшла заміж, і на неї посилився тиск від суспільства та родичів — вони очікували, що вона вийде заміж, аби не стати ганьбою для родини. Вона кохала одного чоловіка, з яким познайомилася на роботі в консульстві. Того, хто подарував їй примірник «Віднесених вітром» та підписав його.
Проте її батько заборонив їй одружуватися з ним, бо він не був євреєм. Мій тато, славетний кравець, одного разу робив їй обміри для сукні, він був у захваті від її фігури. Тож вона вирішила залишити життя, яке обрала для себе, заради того, аби жити життям, якого від неї очікували. Боюсь, одружившись із Белою, я зробила той самий вибір — замість того, аби взяти на себе відповідальність за власні мрії, я обрала гарантії, які запропонував мені Бела. Тепер те, що притягувало мене в ньому — його прагнення забезпечувати та піклуватися, — здушує мене. Тепер у нашому шлюбі я відчуваю, ніби зрікаюся себе самої.
Я не хотіла жити в такому ж шлюбі, у якому жили мої батьки, — у самотності, без близькості. Я не хотіла страждати через їхні зламані мрії (тато мріяв бути лікарем, мама мріяла будувати власну кар’єру, вийти за коханого). Але чого саме я хотіла для себе? Я не знала. Тож вирішила, що саме Бела — це та сила, якій я маю протистояти. Замість того аби відкривати власну справжню мету та шлях, я зробила сенсом життя боротьбу проти нього, проти перешкод, що, як мені здавалося, він чинив та якими обмежував мене. Насправді Бела підтримував моє навчання, платив за нього, любив обговорювати зі мною філософські та художні твори, що я читала, цікавився моїми списками літератури та висновками, що були слушним доповненням до його улюбленої теми — історії. Можливо, Бела колись випадково вимовив невдоволення через те, що я забагато часу присвячувала навчанню, а можливо, зважаючи на стан мого здоров’я, просив мене сповільнити темп. Його зауваження вкоренилися в мені та зросли в переконання, що якщо я хочу, аби моє життя просувалося вперед, я мушу жити сама. Я завжди чогось недоотримувала, я втомилася знецінювати себе.
Пам’ятаю, як ми з Одрі поїхали на збори плавців до Сан-Анжело в 1967-му, коли їй було тринадцять. Інші батьки зібралися ввечері в готелі, аби випити та розважитися. Мені спало на думку, що якби Бела був там, ми б обов’язково стали центром цієї вечірки. Не через те, що дехто з нас полюбляв пияцькі забави, а тому, що Бела був сама чарівність — коли він бачив якусь компанію, то не міг встояти, аби не приєднатися до них. Будь-яке місце, де він опинявся, ніби починало обертатися навколо нього, він умів створювати навколо себе таку атмосферу, що люди легко притягувалися до його товариства.
Я обожнювала цю його рису, і в той же час обурювалася через неї, обурювалася, що мушу затихати, аби його голос лунав голосніше. Так само, як і в дитинстві — у моїй сім’ї було місце лише для однієї зірки. Щотижня в Ель-Пасо ми влаштовували вечірки з друзями зі смачними реберцями і танцями. Я завжди мусила розділяти з Белою головну танцювальну роль на майданчику, який друзі звільняли особисто для нас двох. Разом ми були дивовижні, як казали наші друзі, їм було важко відірвати від нас погляд. Друзі обожнювали нашу пару, але для мене одної місця не було. Тієї ночі у Сан-Дієго гармидер та пияцтво інших батьків виявилися для мене неприємними, я збиралася залишити їх та повернутися до своєї кімнати. Мені було самотньо та трохи шкода себе. Раптом я згадала книгу Франкла. Моя свобода полягає в тому, аби самій обирати, як поставитися до будь-якої ситуації.
Я зробила дещо, чого не робила ніколи раніше. Я постукала у двері готельної кімнати Одрі. Вона здивувалася, побачивши мене, але запросила увійти. Вони з друзями грали в карти та дивилися телевізор.
— Коли я була вашого віку, — сказала я, — то теж була спортсменкою.
Очі Одрі вилізли з орбіт.
— Ви, дівчата, такі щасливі та гарні. Ви знаєте, як це — мати міцне тіло. Працювати до сьомого поту. Бути командою. — Я сказала їм те, що вічність тому сказав мені мій вчитель балету. — Будь-яке ваше піднесення в житті завжди йтиме зсередини.
Я побажала на добраніч і повернулася йти до дверей, але перед тим, як вийти, зробила високий мах ногою. Очі Одрі спалахнули гордістю. Її друзі плескали та кричали. Я раптом не тиха мама з дивним іноземним акцентом. Я стала танцівницею, спортсменкою, мамою, чия донька в захваті від неї. У душі я пов’язувала це почуття гідності та піднесення з відсутністю Бели. Якщо я хотіла відчувати подібне сяйво частіше, ймовірно, я маю й частіше бувати без нього.
Цей голод, прагнення до себе запалювали мене і в навчанні. Я була ненажерлива, весь час у пошуках нових знань, у пошуках поваги та схвалення, які мали переконати мене, що я чогось варта. Я ночами просиджувала над завданнями, які насправді вже були цілком такі, як треба, бо боялася, що вони будуть недостатньо досконалі чи просто хороші. Коли на початку семестру професор з психології оголосив нашій групі, що він не оцінює краще, ніж на C, я пішла до його кабінету, оголосила йому, що завжди отримую тільки A, та запитала, що я маю робити, аби моя видатна академічна історія тривала. Він запропонував мені працювати з ним на посаді помічниці та на додачу до стандартної програми отримувати практичний досвід, до якого зазвичай допускають лише студентів, що вже отримали ступінь бакалавра.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!