«(Не)помітні»: Що відчувають ті, до кого постійно прикуті цікаві погляди?

від | Лис 20, 2020 | Новини, Читати

Нова книжка Івана Байдака «(Не)помітні» видавництва Vivat розповість вам про життя людей, які у суспільстві стикаються з нерозумінням і зайвою увагою.
Героїв книжки об’єднує одне: вони б воліли бути непомітними. Вітиліго, синдром Туретта, алопеція, гемангіома — це вирізняє, робить інакшим, впадає в око. Що відчувають ті, до кого постійно прикуті цікаві погляди? Як вони вчаться приймати себе? Та чому не всі ще навчилися приймати інакшість в них? Саме про цей біль і розповість книжка «Непомітні».

 
Прагнення сховатися, втома від постійних запитань про те, що з ними; відмови у роботі, в дружбі, у стосунках — ось що доводиться переживати щодня, якщо твій зовнішній вигляд не вписується в невідомо ким задані рамки стандартності.
Щоб написати настільки відверті історії, автор спілкувався з людьми, які перебувають у подібній ситуації. Тож цього разу його герої мають реальні прототипи, і тут важить не стільки художня вигадка, скільки осмислення письменником особливостей досвіду тих, кого вважають інакшими. Досвід самого автора теж увійшов до «(Не)помітних», про що він зазначає: «Ця книга вийшла неочікуваною навіть для мене. Це — історія, про яку я не хотів писати книгу, але яку завжди хотів розказати».
«(Не)помітні» яскраво описує потребу нашого суспільства стати толерантнішим, адекватно сприймати інакшість в інших (і в самих собі) та навчитися розуміти, що всі ми є різними — і це прекрасно. Публікуємо уривок.

Уривок 

Наступного тижня ми пішли на Євину виставку. Вона довго розповідала про неї, ще більше турбувалася через реакцію людей, декілька разів поривалася все скасувати.
— Ти вже зробила це. Не відступай, — заспокоювала її Анна.
Це була виставка фотографій ню. Єва вирішила повністю оголитися та показати усім, яке воно, вітиліго. У довгому вузькому коридорі розмістили близько двадцяти фотографій голої Єви, де в різних ракурсах вона демонструвала своє тіло. Цікаво, чи оцінили у фотографіях те, що зазвичай шукають у фото цього напрямку цінителі, але мені було цікаво спостерігати за публікою, за її реакцією на вітиліго.
— Моя дружина за останні роки дуже набрала в тілі, — сказав чоловік, якому було на вигляд років сорок, — однак це ще гірше. Але це виявився чи не єдиний негативний коментар за весь вечір. Люди заходили, мовчки оглядали експонати, зрідка про щось перешіптувались і вдавали, що зрозуміли основний посил виставки.
Зрештою, так і прийнято поводитися, коли нічого не розумієш. Якби хтось зайшов сюди випадково, він міг би подумати, що перед ним якась виставка аномалій людського тіла або ж конференція для лікарів-дерматологів.
Коли розпочався невеликий фуршет, настрій покращився. Люди розважалися, випивали й забули, що зійшлися сюди, щоб обговорити питання рівності людей з особливостями.
Хоча вони навіть на похороні знаходять можливість пожартувати, виправдовуючись, що покійний був завжди усміхнений і саме таким уявляв день прощання.
Після виставки відбулась коротка прес конференція,де Єва розповідала про історію своєї хвороби, лікування, настрої суспільства і, власне, ідею експозиції.
— Що найбільше людей цікавить у вашому випадку? — запитала одна жінка.
— Здебільшого людям цікаво, чи моя хвороба не заразна, — посміхнулася Єва. — Найчастіше про це запитують ті, кому доводиться сидіти зі мною поряд у потязі чи літаку.
— Чи створює вітиліго якісь обмеження?
— Раніше було багато внутрішніх стопів. Зараз обмеження лише одне.Я намагаюсь бути обережною на сонці,прикриватися одягом, коли особливо жарко. Ще малою дівчинкою я обпеклася на якихось спортивних змаганнях. На місцях, де є вітиліго, з’явилося чимало пухирців, які боліли десь місяць. Відтоді я зрозуміла, що мені слід уникати палючого сонця. Більше жодних обмежень немає.
— Які ваші найбільші страхи?
— Я боялася, що мене не сприйматимуть, боялась будь-якої образи. Будь-який негатив неприємний, зрештою, кожній людині. Але я боялася, що мою роботу, мої ідеї, мої думки не сприйматимуть лише через мою зовнішність. Але це вже в минулому. Я пройшла цей етап.
— У вас більше немає страху?
— Я боюся,щоб вітиліго не передалося моїм майбутнім дітям. Але що стосується мене, то так, жодного страху в мене більше немає.
— Про що говорить сьогоднішня виставкаі як люди мають реагувати на такі особливості? — запитала журналістка.
— Суспільство має знати, що таке існує, що існує дуже багато людей, які можуть чимось відрізнятися. Але краще б вони не реагували на таке взагалі.
Це було останнє запитання, відтак люди ще деякий час спілкувалися, хтось повторно оглядав світлини, хтось фотографував на свій телефон, а хтось просто підходив подякувати нашій подрузі Єві. Вона на той час була успішним візажистом і, здається, закрила свій останній емоційний гештальт.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!