Сила. Уривок з феміністичної антиутопії

від | Жов 16, 2020 | Фемінізм, Читати

Антиутопія британської письменниці Наомі Альдерман «Сила» — антитеза до культового роману «Розповідь служниці» канадської письменниці Марґарет Етвуд, з якою авторка приятелює.
У романі легко впізнати персонажів із сучасного світу: студент з Нігерії, сирота з американської провінції, мерка з політичними амбіціями, донька голови банди з Лондона. Проте дещо враз кардинально змінює їхні життя, а скоро переверне і весь світ. У дівчат-підлітків з’являється надприродна сила: лише порухом пальця вони здатні викликати у інших біль і навіть вбити. Раптом чоловіки світу розуміють, що втрачають контроль. Настав День дівчат, але чим він завершиться?
Марго
— Та це фейк.
— У новинах на «Фокс ньюзі» кажуть, що ні.
— «Фокс ньюз» скаже що завгодно, аби тільки побільше народу дивилося «Фокс ньюз».
— Звісно. І все одно…
— Що це за лінії тягнуться від її долонь?
— Струм.
— Але ж це… Ну тобто…
— Ага.
— Звідки відео?
— Здається, з Нігерії. Вчора виклали.
— На світі повно хворих на голову, Денієле. Фальсифікаторів. Шахраїв.
— Це не єдине відео. Щойно виклали це, почали з’являтися
ще… чотири чи п’ять…
— Це фейк. Людей заводять такі речі. Це… як там воно… мем. Чув про таку штуку, як Слендермен? Якісь дівчата намагалися вбити свою подругу в данину цій «худій людині». Істоті. Жах.
— Чотири чи п’ять відео щогодини, Марго.
— Чорт.
— Отож.
— Гаразд, а від мене чого ти хочеш?
— Зачини школи.
— Ти бодай уявляєш реакцію батьків? Уявляєш, що зроблять мільйони батьків-виборців, якщо я сьогодні відішлю їхніх дітей додому?
— А ти уявляєш, що зроблять учительські профспілки, якщо хтось із їхніх членів постраждає? Отримає інвалідність? Загине? Уявляєш відповідальність?
— Загине?
— Хтозна, як воно може бути.
Марго втуплюється у власні руки, стискає край письмового столу. Якщо вона піддасться, зробить із себе ідіотку. Це якийсь фокус для телешоу. Вона матиме дурнуватий вигляд: мерка, що зачиняє школи мегаполіса через клятий розіграш. Та якщо вона не зачинить шкіл, а щось трапиться… Денієл стане губернатором цього великого штату, адже він попереджав пані мерку, він намагався переконати її діяти, та все марно. Вона внутрішнім зором уже бачить, як у нього по щоках скрапують сльози, коли він наживо дає інтерв’ю з резиденції губернатора. Чорт!
Денієл перевіряє телефон.
— В Айові й Делавері оголосили про зачинення, — каже він.
— Добре.
— Що значить «добре»?
— «Добре» значить «добре». Вперед. Добре, я зачиню школи.
Наступні чотири-п’ять днів вона майже не буває вдома. Не пам’ятає, як виходила з кабінету, їхала додому, заповзала в ліжко, хоча й припускає, що, мабуть, усе це таки робила. Телефон не змовкає. Вона лягає спати з ним у руці й прокидається, стискаючи його. Дівчата в Боббі, тож бодай про них думати не доводиться, і, прости Господи, вона про них і не згадує.
Це трапилося по всьому світу, й ніхто гадки не має, що в біса коїться. Спочатку на телебаченні з’являлися впевнені обличчя, представники центрів контролю та профілактики захворювань розповідали, що це вірус: не надто серйозний, більшість людей оклигала, й це просто так здається, наче дівчата своїми руками б’ють людей струмом. Ми всі знаємо, що це неможливо, правда ж, це божевілля, — диктори новин реготали так, що тріскався макіяж. Для приколу запросили парочку морських біологів, щоб поговорити про електричних вугрів і їхню будову. Дядько з борідкою, жіночка в окулярах, рибки в акваріумі — солідний ранковий випуск. А ви знали, що винахідника, який придумав батарейку, надихнули спостереження за електричними вуграми?
Марго й мерія почали ставитися до подій серйозно набагато раніше, ніж канали новин зрозуміли, що все по-справжньому. Саме мерія найпершою отримує повідомлення про бійки на спортивних майданчиках. Про дивний новий вид бійок, після якого хлопці — переважно хлопці, та іноді й дівчата — задихаються й сіпаються, а на руках, ногах чи м’якій шкірі животиків розквітають шрами, наче розпукується листя. Після вірусу з’явилася думка, що це нова зброя, яку діти приносять до школи, та коли перший тиждень плавно перетік у другий, усі зрозуміли, що це не воно.
На популярному новинному ток-шоу зчиняється кулачна бійка між науковцем, який вимагає хірургічного дослідження «електричних дівчат», і духовною особою, яка вірить, що вони — провісник апокаліпсису, тож най не торкнеться їх людська рука. Точаться суперечки, чи ця здатність була завжди латентно присутня в людському геномі й нині прокинулася, чи це мутація, жахлива деформація.
А за три тижні дзвонить Боббі й каже, що Джослін попалася на бійці. Ще на п’ятий день хлопців і дівчат розділили: рішення було очевидне, коли підтвердилося, що роблять це дівчата. Деякі батьки вже настановляють своїх синів не гуляти на самоті й не відходити далеко. «Досить один раз таке побачити… — каже сіра з лиця жінка в телевізорі. — Я бачила, як одна дівчинка в парку робила це з хлопцем зовсім без причини, в нього кров цебеніла з очей. З очей. Досить один раз таке побачити — і жодна мати більше не випустить своїх хлопчиків з поля зору».
Неможливо надовго зачинити все — довелося провести реорганізацію. Хлоп’ячі автобуси почали возити хлоп’ят у хлоп’ячі школи. Це не викликало спротиву. Достатньо було переглянути в інтернеті кілька відео, щоб горло стиснув страх.
А тепер ще й Джослін попалася на бійці. Преса підхоплює новину, ще Марго не встигає доїхати додому й поговорити з донькою. Коли вона під’їжджає, машини новинарів уже вивантажують обладнання в неї на газоні. Пані мерко, ви не могли б прокоментувати чутки про те, що через вашу доньку хлопець опинився в лікарні?
Ні, Марго не могла б нічого прокоментувати. Боббі у вітальні з Мадді. Вона сидить на канапі в нього між ногами, п’є молоко й дивиться «Суперкрихіток». Коли заходить мама, вона зводить погляд, але не ворушиться й переводить очі знову на телевізор. Десять років, а замашки, як у п’ятнадцять. Ну гаразд. Марго цілує Мадді в маківку, а Мадді в цей час намагається вивернутися, щоб бачити екран, який заступила мама. Боббі стискає руку Марго.
— Де Джос?
— Нагорі.
— І?
— Вона перелякана не менше за інших.
— Ага.
Марго тихо причиняє двері спальні. Джослін лежить на ліжку, витягнувши ноги. Тримає Пана Ведмедика. Вона ще дитина, ще зовсім дитина.
— Я мала подзвонити, — каже Марго, — щойно це почалося. Вибач. Джослін от-от розплачеться. Марго лагідно сідає на край ліжка, немов боїться перекинути це повне відро сліз.
— Тато каже, ти нікого не травмувала, принаймні не дуже. Западає пауза, Джос не відповідає, тож Марго продовжує говорити.
— Там було… ще троє дівчат? Я знаю, що це вони почали. Цьому хлопцю взагалі не слід було до тебе підходити. Їх усіх перевірили в медцентрі Джона М’юра. Ти лише налякала того малого.
— Та знаю. Добре. Вербальна комунікація. Це вже початок.
— А це… Це вперше ти таке зробила?
Джослін закочує очі. Однією рукою мне ковдру.
— Це щось новеньке для нас обох, розумієш? То давно ти цим займаєшся? Джос щось буркає так тихо, аж Марго ледве вдається розібрати:
— Шість місяців.
— Шість місяців?
Даремно вона це вигукнула. Не можна виказувати ані недовіру, ані тривогу. Джослін підтягує коліна до грудей.
— Вибач, — мовить Марго. — Просто це… Це несподівано, от і все.
Джос похмурніє.
— У багатьох дівчат це почалося ще раніше за мене. Це було… Це було трохи кумедно… на початку… як стателектрика. Стателектрика. Це коли довго розчісуєш коси, і до них прилипає повітряна кулька? Заняття для знуджених шестирічок на днях народження.
— Це була така кумедна й божевільна розвага для дівчат. В інтернеті були таємні відео. Як робити всілякі трюки. Так, це саме такий вік, коли будь-яка таємниця від батьків стає безцінною. Ти знаєш таке, про що вони й не чули.
— Як ти… Як ти навчилася це робити?
— Не знаю, — каже Джос. — Просто відчула, що можу, ясно? Це ніби робиш так… круть!
— Чому ти нічого не сказала? Не розповіла мені?
Вона визирає у вікно на газон. За високим парканом задвір’я вже збираються чоловіки й жінки з камерами.
— Не знаю.
Марго пам’ятає, як сама намагалася поговорити з власною матір’ю про хлопців і про речі, які трапляються на вечірках. Про те, як не зайти задалеко й де слід уже зупинити хлопцеву руку. Марго пам’ятає цілковиту неможливість таких розмов.
— Покажи мені.
Джос примружує очі.
— Не можу… Я тебе травмую.
— А ти тренувалася? Ти здатна це контролювати, щоб не вбити мене й не викликати в мене судоми? Джос глибоко вдихає. Надимає щоки. Повільно видихає.
— Так.
Мати киває. Оце її дівчинка: сумлінна й серйозна. Колишня Джос.
— То покажи мені.
— Я ще не вмію це настільки контролювати, щоб зовсім не було боляче, окей?
— А сильно болітиме? Джос розчепірює пальці, роздивляється долоню.
— У мене — поболить і перестане. Іноді сильно, іноді ледве-ледве.
Марго стискає вуста.
— Гаразд.
Джос простягає руку — і зразу ж забирає.
— Не хочу.
— Більше жодних таємниць. Показуй. Джос мало не плаче. Кладе вказівний і середній пальці на материну руку. Марго чекає, що Джос щось робитиме: затамує подих, чи наморщить чоло, чи напружить м’язи на руці, але нічого такого. Тільки біль.
Натомість Марго відчуває запах мокрого листя після грози. Запах яблуневого саду, в якому підгнивають падалиці, точно як колись у батьків на фермі. А далі біль. Спочатку як тупа ломота в кістках, він росте з місця на передпліччі, де торкнулася Джос. Так грип проникає у м’язи й суглоби. Біль наростає. Кістку ламає, крутить, гне, і хочеться попросити Джос припинити, але Марго не може розтулити рота. Біль вгризається в кістку, неначе розщеплюючи її зсередини; мимохіть уявляється пухлина, туга липка грудка, яка проростає в кістковому мозку, розколює ліктьову і променеву кістки на гострі уламки. Підкочується нудота. Хочеться скрикнути. Біль віддає по всій руці, а далі, млосно, по всьому тілу. Вже нема ні куточка, куди б він не проникнув: Марго відчуває його відлуння у голові, у хребті, по всій спині, навколо шиї, звідки він поширюється на ключиці. Ключиці. Це тривало всього кілька секунд, але ці миті наче подовжилися. Лише біль може змусити так дослухатися до свого тіла — ось як Марго помічає відголос у власних грудях.
І тоді вона усвідомлює, що відчула оте круть, і пригадує, що, мабуть, завжди знала про нього й воно завжди їй належало. Щоб тримати його у руці. І пускати його проти цілі.
— О Боже, — бурмоче вона. — О Боже.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!