«Воєнком відмовляв, аби я не йшла на фронт, але я вперта». Історії військовослужбовиць

від | Жов 14, 2020 | Дівчина говорить

Понад шість років у країні триває війна. І за цей час вислів про те, що у війни не жіноче обличчя, давно втратив свою актуальність. 14 жовтня — День захисників України. Усе більше і більше людей розуміють, що захисник не дорівнює слову чоловік. Часто це захисниця.
Героїні цього матеріалу пішли на службу у різному віці, за різних обставин, кожна з них мала на це свої причини і свій бекграунд. Одні працювали в тилу, а інші виносили поранених з поля бою. Вони абсолютно різні, але їх усіх об’єднує те, що жодна з них не могла залишитись осторонь, коли у країні війна.
Тайра (Юлія Паєвська)
Парамедик, командирка підрозділу «Ангели Тайри»
Тайра була медиком ще під час Майдану, одразу пiсля цього почала викладати тактичну медицину в проєктах «Народний резервіст» і «Захисти патріотів», потім вирушила на фронт, де евакуювала поранених із поля бою. Наприкінці 2014 року організувала підрозділ для евакуації «Ангели Тайри», який вона ж і очолила. Тайра врятувала понад 600 життів. Брала участь у боях на Світлодарській дузі та в Широкиному.
Перед інтерв’ю, поки ми чекаємо на каву, говорю про те, що, на жаль, багато людей навіть не знають про те, що у країні сьомий рік війна. У відповідь посміхається, каже: «Значить, ми добре робимо свою роботу. Якби робили погано, війну відчував би кожен».
«Воєнком відмовляв, аби я не йшла на фронт, але я вперта». Історії військовослужбовиць, The Devochki
Одразу просить перейти на «ти», каже, що війна зовсім відучила від звертання на «ви»: «Ти або довіряєш, або ні».
«Чому пішла на фронт? Так історично склалося. Була необхідність. Я особливо не противилася. Був потрібен медик, я лишилася. Потім усе закрутилося само собою. В евакуації найскладніше — це координація. Щоб евакуювати пораненого з бою, треба дуже чітко розуміти механізм ведення бойових дій, шляхи евакуації, знати всі позиції, вести координацію між медиками і бойовими одиницями — це все доволі складно. Вийшло так, що у мене є талант і до евакуації, і до координації. Медичної освіти я не маю. Я — тренерка (Тайра — президентка федерації айкідо «Мутокукай-Україна», — ред.), тому, звісно, у нас є підготовка, але це не медична підготовка у повному обсязі. Втім війна навчила мене всьому, вона може.
Коли почалася війна, ми з чоловіком сперечалися, хто піде на фронт. Він збирався, мотивуючи це тим, що він чоловік і, мовляв, від нього більше толку буде. Кажу йому: «З усією повагою, ти, звісно, мужчина на тисячу відсотків, але у тебе немає бойової підготовки, а, по-друге, як медик ти повне зеро, тому сиди виховуй дитину». І треба віддати йому належне, він погодився зі мною.
На момент війни доньці було 11 років. Вона мені довго розповідала, як вона ненавидить війну, яка забрала у неї матір. Але зараз вона розуміє.
Переживати розлуку з сім’єю спочатку було важко. Але перші чотири роки я була доброволицею і тільки останні два служу в ЗСУ. Коли була доброволицею, було трохи простіше — скучила і поїхала. Як правило, це вдавалося, хоча кілька днів народження я все-таки пропустила, бо були бої серйозні.
Перший час на війні було дуже, мабуть, страшно. Потім, коли ти розбираєшся, як все працює, — уже ні. Страшно, коли ти не розумієш, що відбувається. Війна має свої закони. Я навіть у чомусь люблю війну. Це одне з місць, де по-справжньому проявляється людська природа. Весь лоск злітає і видно, чого ти вартуєш. Там немає різниці, яка у тебе машина, який у тебе манікюр, це настільки усе неважливо. Головне, щоб ти свою справу робив добре.
Щодо умов у бліндажах, якщо жінка уже на першій лінії, то в принципі чоловіки стараються забезпечити її усім найкращим. Але, наприклад, Яна Червона (Яна Червона «Відьма» — кулеметниця 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна». Загинула 2 квітня 2019 року під час мінометного та артилерійського обстрілу з боку Росії, — ред.) жила з хлопцями на рівних. Вона принципово відмовлялась від усіх зручностей, які їй пропонували. Я ж через деякий час зрозуміла, що якщо у мене не буде мінімального комфорту, то мені капець. Я організувала і собі, і людям прийнятні умови.
За чим скучала з мирного життя… будеш сміятись, але зазвичай я не маю особливої любові ні до їжі з «МакДональдса», нічого такого. Але коли я там, я хочу якийсь чизбургер, чи суші, чи вок, чи італійську їжу. Тобто це те, про що ти взагалі не думаєш тут, у Києві.
У мене зараз закінчується контракт, і я скорочую своє перебування на фронті. Активних бойових дій немає, і особливої необхідності в мені особисто теж нема. Я планую повернутись. Якщо ти шість років була постійно там, це зовсім інше життя. Можливо, це перебільшення, але усі лякають, що повернення це дуже важко, ПТСР (посттравматичний стресовий розлад,- ред.). Кажу, що так, ПТСР плюс ПМС — це капець (сміється).
Я ухвалила рішення, що з армією я зав’язую. Але якщо поновляться бойові дії, якщо Батьківщині треба буде моя допомога як солдата, то так, звісно, я повернусь на фронт.
За весь час війни врятувала понад 600 людей. Я пам’ятаю поранення, пам’ятаю обставини, але обличчя… після останньої контузії я погано запам’ятовую обличчя. Проте, коли перед тобою помирає людина, а потім ти її зустрічаєш в місті при усьому параді, — це дві різні людини, їх важко впізнати.
Десь із 30-ма із врятованих я підтримую зв’язок, зустрічаємось інколи. Я дуже радію, коли вони відновлюються, коли колись поранений піднімає штангу, наприклад. Я взагалі хотіла б займатися спортивною реабілітацією.
Найкраща винагорода за роботу? Пам’ятаю, колись був дуже тяжкий поранений, я його довезла на матюках і молитвах. Це було поза людськими силами. Потім я зовсім випадково знайшла його в госпіталі. Я заходжу до нього в палату, сидить жінка у віці, мати його. Їй кажуть: «Це Тайра, вона вашого сина вивезла». І вона раптом падає переді мною на коліна і починає «ой якби не ти, я би в чорній хустці була», а я їй кажу, мовляв, по-моєму, це нормально, ви б зробили те саме для будь-якої людини. Вона стала, подивилась на мене і каже: «Ну да».
І для мене вищою нагородою було б, якби кожен зрозумів, що він може зробити те саме. І для цього не треба нічого особливого, треба просто захотіли.
Аліна Приймак
Волонтерка, військовослужбовця ЗСУ
Перед тим, як піти в Збройні сили, Аліна з самого початку війни була волонтеркою — спочатку займалася збиранням продуктів, пізніше з другом заснували громадську організацію і їздили на фронт. У 2016 році задумалась про те, щоб піти в армію, але не бачила для себе там місця. Через кілька місяців підписала контракт і відслужила понад три роки.
Повернувшись, планувала, як мінімум, пів року відпочити і нічого не робити, але вистачило її на кілька днів. Наразі Аліна займається активною громадською діяльністю, виступає за легалізацію медичного канабісу і балотується до однієї з місцевих рад.
«Воєнком відмовляв, аби я не йшла на фронт, але я вперта». Історії військовослужбовиць, The Devochki
«Дуже важко відчувати себе повноцінною людиною, коли розумієш, що в твоїй країні відбувається щось дуже важливе, а ти нічого не робиш. Було бажання просто бути причетною. Я не хочу, щоб мені було соромно дивитись в очі моїм дітям і онукам. Я хочу знати, що я зробила усе і навіть більше, що могла, щоб здобути нашу перемогу.
З осені 2014 року ми почали займатися збиранням продуктів, потім я познайомилась зі своїм уже тепер другом, ми вдвох відкрили своє ГО і почали їздити самі на фронт. Перша поїздка у нас була з 29 по 31 грудня 2014 року. Возили все — від продуктів до техніки, сканерів, буржуйок. Аж до того, що колись на позицію везли клітку для канарейки. До хлопців зі Стаханова зі зграєю горобців прибилась канарейка, і так вона в них і жила.
Чому взагалі вирішила піти в ЗСУ, це, насправді, сумна історія. Це був один із пазликів, який формував мою картину світу. Коли в березні загинув Діма Годзенко (старший сержант ЗСУ, загинув в Зайцевому 31 березня 2016 року під час російського мінометного обстрілу за день до мобілізації, — ред.), у мене виникла думка про те, що хлопці гинуть, повертаються сюди пораненини, а їх там на місці нікому міняти.
Я тоді ще була волонтеркою, часто каталась на фронт і назад, часто забирали з собою когось у відпустку, наприклад. І ми їхали з моїм товаришем, порушили цю тему, що я хотіла б піти служити, але де я, а де армія. Він мені тоді розказав, що в тилу при кожній службі є діловод і я могла б цим займатися. Отак з березня у мене виникла думка, в червні вона закріпилась і на початку липня я почала готуватись іти.
Волонтерство було важким фізично. Було важко увесь день бути на роботі, а потім ще до 22-23 години на ногах під дощем і під вітром стояти на акціях без вихідних. Служба важка була перші місяці три, коли я намагалась зрозуміти, куди я потрапила. Коли ми перебуваємо в зоні бойових дій, ми з побратимами майже не бачимось, бо вони стоять на позиціях і мало хто з них виїжджає в тиловий пункт управління. А коли виходимо з сектора вже, ми зустрічаємось. От до цього моменту було важко, а коли ми уже познайомились, стало набагато простіше.
Я знала, що моя робота приносить користь не мені і якомусь дядьку. Я була заточена на те, щоб у моїх хлопців було все, що їм потрібно й у них усе завжди було. Мені було простіше служити, тому що на моїй стороні стояли бійці.
Зв’язок зараз підтримую практично з усіма. За три роки їх багато змінилось — понад тисячу людей пройшло через мої руки. Не минуло жодного дня з моменту мого звільнення, щоб хто-небудь з них не написав і не зателефонував.
Я підтримую зв’язок з багатьма хлопцями, які пішли в цивільне життя після закінчення контракту, тому що зараз одне одному потрібні ще більше, ніж там.
Важко було в моменти, коли з новин дізнавалась, що на позиціях, де стоять мої, відбуваються бойові зіткнення, а вони мені нічого не говорять, бо нервувати не хочуть. Але ж у них там одна ситуація, а я уявляю усі можливі. Це було морально дуже важко. Було дуже важко подовгу їх не бачити, особливо коли ми три місяці прожили пліч-о-пліч на полігоні, а потім вони їдуть. Три ротації поспіль це був найстрашніший момент.
Завжди говорила їм одну фразу: «Ви в якому складі зараз їдете, в такому і поверніться. Спробуйте мені когось втратити». Це морально було дуже тяжко.
Я не скажу, що жінкам служилось легше. Звісно, дякую, що нам не доводилось загружати і розгружати боєкомплекти. Так, нам не доводилось робити фізично тяжку роботу. Але, наприклад, похизуватися своїми душовими ми могли далеко не завжди, спецумовами теж. Працювати ми завжди на рівні з хлопцями. Моя служба — це інтелектуальна робота. І переважно такою роботою займаються в армії жінки, але ми від хлопців ніколи не чули, мовляв, жінки зручно влаштувались, а вони там батрачать.
У палатках ми усі жили на одному рівні, і душ у нас був один на всіх. І в наряди ми ходили усі. І коли, наприклад, при переміщенні хлопці тягали важезні ящики увесь день, а вночі треба виставити патруль, дівчата ставали в патруль, розбившись на пари.
Щодо упереджень, саме завдяки ним мені вдавалася майже уся моя служба. Просто тому, що коли на базу забезпечення приїздить дівчинка, з декольте, абсолютно спеціально я це робила, з нафарбованими очима і губками бантиком, чоловіки-військові не знають, що з ними робити, вони не вміють казати «ні». Тому коли я приїздила в Сватове за паливом, казала, що мені треба стільки-то, і начальник бази забезпечення не міг мені пояснити, чому не можна. Фізично не міг.
Упередження є, я багато чула на свою адресу і «навіщо ти туди пішла», і «тобі що борщі чоловіку вдома не варилось» тощо. Але це були не контрольні ситуації, а буденні. Наслухались багато різного. Але я усі упередження намагалася обернути на свій бік і своїх хлопців.
Бажання повернутись у свій підрозділ є у кожного і кожної з нас, і кожен божий день ми з ним живемо. Щоразу, коли ти потрапляєш в мирному житті в якусь стресову ситуацію, перша думка, яка виникає автоматично — «все, підписую контракт». Зараз вибори, якщо я не проходжу в міськраду, вірогідно, що я підпишу контракт і поїду знову.
Там простіше. Там є чорне і є біле. Нас в підрозділі було трохи менше 500 людей. Це сім’я. Сім’я зі своїми тарганами, зі своїми нервами, характером. Коли ви певний час живете поруч, починаються і скандали, і якісь абсолютно сімейні з’ясування стосунків. Але при цьому настільки звикаєш до цієї сім’ї. А коли читаєш новини, бачиш, що відбувається в зовнішньому світі, просто боїшся повертатися.
В армії ти все знаєш, там все чітко і зрозуміло, там ти потрібен, там ти частина організму. А тут ти нікому не треба. Тому дуже багато повертаються туди.
Після повернення дуже важко було пристосуватись до купи людей навкруги. Тут ти сам на сам з соціумом, від нього дуже відвикаєш. Перші пів року для мене просто проїхати на роботу в автобусі з людьми — це була каторга. Я досі в транспорті їжджу лише в навушниках — я не можу слухати, про що вони розмовляють.
Найяскравіший спогад із армії — це моя присяга. Я її давала двічі. Недалеко від нас була підірвана телевізійна вежа, вона стояла на двох опорах і трохи трималась на металевих тросах, ми вирішили там повісити наш прапор. Їдемо ми туди, а зі мною два майори. Питають у мене, чи дала я уже присягу, кажу, що ні. Один з них знімає з себе головний убір, інший дає мені автомат, ми забираємось на цю вежу і я, стоячи над віковими соснами на підірваній вежі, з телефону читаю присягу, запинаюсь, боюсь дуже.
Буквально через тиждень я присягу складала перед строєм, плакала, бо для мене це одні з найголовніших слів, які ти промовляєш у житті.
З довоєнних часів у мене майже не залишилось друзів, хоча я завжди була дуже комунікабельною. Але люди, які зайняли вакантні місця колишніх друзів, якісно набагато кращі. Це правильна ротація.
Мама була дуже «щаслива», коли я вирішила іти в ЗСУ. Сварила мене, але вона нас із сестрою ростила так, щоб ми вміли брати на себе відповідальність, тому дивуватись було нічому. Батько дізнався аж через пів року. Ми давно з ним не живемо, він зателефонував, хотів щось запитати, я сказала, що мені трохи незручно говорити і я служу. Він заплакав. Він теж свого часу воював. Але на частоту його дзвінків це не вплинуло. За час армії він мені телефонував тричі.
Воєнком відмовляв, аби я не йшла на фронт, але я вперта.
Алла Жигадло
Журналістка, несла службу в полку «Азов»
Алла пішла до полку після закінчення університету. На той момент дівчині не було ще і 22 років.
Військовою справою цікавилась із дитинства, тому коли отримала можливість поєднати її з журналістикою, не вагаючись, зібрала речі і переїхала до Маріуполя. Сім’ю поставила уже перед фактом.
Я пішла в «Азов» восени 2016 року. Я тоді закінчила університет, паралельно я працювала на місцевій ТРК у Миколаєві. Після закінчення університету треба було вирішувати, що далі робити. І мій знайомий оператор був тоді уже в «Азові» і сказав, що є вакансія підходяща в пресслужбі. Тому я вирішила, що поєднаю ці два аспекти свого життя. Тим паче час був такий. За покликом серця я пішла.
Мені пощастило, що я змогла поєднувати справу свого життя з військовою справою, про яку я мріяла давно.
«Воєнком відмовляв, аби я не йшла на фронт, але я вперта». Історії військовослужбовиць, The Devochki
Ніхто з сім’ї не знав, що я збираюсь у полк. На той момент я переїжджала з Миколаєва до хлопця в Одесу. І всі думали, що я там живу. Але я звідти втекла. Коли я жила в Маріуполі уже місяць-два, я сказала рідним. Мама була в шоці, батько теж, мабуть. Довго ще потім відмовляли. Пристосовуватись до служби особливо важко не було. Інша справа, що там загалом чоловіки.
Упередження якісь спочатку були, але коли я там пропрацювала, з’їздила з ними на полігон, все устаканилось. Зараз, аналізуючи, можу сказати, що якщо і були якісь упередження, то більше з опікою. Я розумію сама, що з такою комплектацією мені важко було фізично і бронік носити, і все інше.
Морально, мабуть, не було важко. Я знайшла тих людей, які стали мені друзями. І якщо були якісь моральні занепади, я могла з ними поспілкуватися. Знала, що це люди таких самих думок, таких самих поглядів і ми робимо спільну справу.
Умови у нас були хороші. Взагалі в полку були кращі умови, ніж в ЗСУ. Якщо треба було, для жінок робили окремий туалет на полігоні навіть. Я не з тих, що просили. Рівні умови, то рівні умови.Треба в багнюці поміситись, то треба. Єдине, що я жила не з усіма на базі, бо я була одна жінка в батальйоні, мені дали змогу винаймати окремо житло. Але якщо якісь виїзди були чи тривога, я спала з усіма в казармі.
Пішла з полку у 2018 році за власним бажанням. За покликом серця (сміється), майже. Шкодую, що пішла, звісно. Бажання повернутись назад у полк було, але тут іще багато справ. Війна ж триває і там, і тут.
Мій наречений зараз у полку. Якби я навіть пішла туди до нього, то нічого б не змінилося, кожен би займався своєю справою і бачились би ми так само, як і зараз — раз на пару місяців в ідеальному випадку. І взагалі працювати в одному місці з чоловіком треба ще вміти. Важко було б. Хоча що так, що так важко.
Зв’язок із побратимами я підтримую досі. Це, мабуть, великий плюс від війни, тому що ти знаходиш класних людей. У таких умовах добре відкриваються всі їхні риси. Спілкуюся і з тими, що позвільнялися, і з тими, що досі там. У всіх є потреба, аби їх вислухали чи дали пораду. Такий собі психолог-аматор.
З цивільного життя за чим я скучала? За спокоєм я сумувала, за тишею. За тихими ночами, бо місто дуже близько до лінії фронту і бували періоди, що вночі грохало сильно. Місцеві звикли, а мені перший час було не те, що страшно, незрозуміло, що відбувається. І за свіжим повітрям скучала, Маріуполь же ж.
Якби зараз була ескалація, я б, найімовірніше, повернулась. Якби моя допомога там була актуальною і я не плуталась під ногами. Тут якось пріоритети втрачаються, і сама навіть іноді забуваю, що триває війна, в цьому інформаційному полі.
Війна дає багато корисних навичок і розкриває людей. Це хороша перевірка для кожного. Причому це стосується будь-якого аспекту. Там треба вміти і поїсти приготувати, вибач, із гімна і палок, і твої родинні зв’язки війна перевіряє.
У нас, звичайно, поранених і загиблих в рази менше, ніж в інших підрозділах, але все одно бувають і бойові втрати, і від хвороб помирають. Останнім часом багато від серцевих нападів помирає. Втрата — це важко, тебе аж підкошує, особливо якщо ти знав цю людину, жив із нею тривалий час в одному підрозділі.
Але така традиція склалась в полку, що всі одне для одного великою сім’єю робляться, тому підтримка колосальна завжди.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!