Я вийшла з роботи, яка щойно стала колишньою. Мене звільнили, і я дико хочу їсти. Мене нудить від хвилювання, і бурчить у животі від голоду. Додому йду тією ж дорогою, якою йшла, коли мене звільнили вперше. Це п’яте звільнення, і воно щасливе, бо я майже не засмучена і не хочу плакати. Мене хвилює тільки те, що куплю на вечерю, і те, що доведеться знову починати все з початку.
Був звичайний літній день, коли мені вперше сказали, що сьогодні і завтра – мої останні зміни. Я працювала у маленькій піцерії третій місяць, мені ось-ось мало виповнитися 18, і я збирала гроші на поїздку до Криму автостопом із наметом. І на сам намет.
Коли наступного дня попрощалася з усіма і поверталася додому, на вулиці була злива, більше схожа на цунамі, а я плакала не через те, що не назбирала гроші на подорож, а через те, що виявилася бракованою.
Я посередньо вчилася у школі, ледь тягнула на стипендію в коледжі та інституті, була незграбною, не вміла спілкуватися з людьми, ніколи не знала, чого хочу, а мама завжди ставила за приклад старшу сестру. Я йшла додому і думала, що збрехати, щоб ані родина, ані друзі не дізналися, що мене звільнили. Думала, вони подивляться на мене і скажуть: «Як же ми раніше не помічали, що ти бракована?» І підуть.
Я поводилася так, ніби нічого не сталося, і лягла спати. Відтягувала момент, але зрозуміла, що зранку сестра будитиме мене, запитуючи, чому я не йду на роботу.
Вранці я робила вигляд, що не чую її, і плакала. Схлипи стали гучнішими, вона обійняла мене, і тоді я розказала. Скільки би вона і друзі не говорили, що так буває, що я знайду кращу роботу, що це досвід, – я не вірила їм. Я поставила на собі тавро «звільнена» і гладила її перед сном.
Того літа була ще одна дуже важка робота в барі, де люди тупо бухали і часом обригували столи, а офіціантки були за сумісництвом прибиральницями. Я засинала в сльозах від втоми і морального напруження, але таки поїхала до Криму.
Через рік був новий ресторан, як і розуміння, що робота офіціанткою – не моя. Там були погані умови праці, які не влаштовували мене, а власників не влаштовувала моя невдоволеність. Того звичайного робочого дня моїм життям пронісся землетрус і вцілів тільки ще один значок “звільнена”.
Потім була хороша робота в ресторані, де я пропрацювала рік, але яку проміняла на бажання жити в Києві. Там елітний ресторан у центрі міста став новим досвідом в плані сервісу і того, як через погано обслугований банкет за 10 хвилин стаєш звільненою на очах в усієї команди.
Ще вчора плануєш майбутнє, ходиш на письменницькі курси, снідаєш смузі-боулом, шукаєш квартиру, щоби з’їхати з хостелу-підвалу, де живеш сьомий місяць, а наступного дня проноситься тайфун і змітає все на своєму шляху. Я плакала та хотіла зникнути, як Герміона в сьомій частині «Гаррі Поттера» зі спогадів своїх батьків та їхніх фото у вітальні. Я не відчувала жодної краплинки любові до себе і цього світу, тільки ярлички «бракована», «звільнена вдруге», «звільнена при всіх».
У мене зовсім не було грошей, ліміт на кредитці зменшувався, залишився борг за ноутбук і за письменницький курс, тому найшвидше я могла знайти роботу тільки знову, пам-па-рам, – офіціанткою.
На єдиній роботі, куди я змогла швидко влаштуватися, працювати було дуже важко: в обов’язки офіціанта входило миття посуду. Я нічого не встигала, ніхто нічого не встигав, але власників це влаштовувало. Я не встигала усміхатися і спати, не встигала жити. Тому коли одного разу я проспала (хоча ніколи не просипаю) і сильно запізнилася на роботу, то сприйняла це як благословення.
Знаєте, у світі багато людей живуть біля активних вулканів. Їхнє виверження не завжди можна передбачити, але вони все одно живуть там. Того дня мене звільнили вчергове, я пообіцяла собі, що більше ніколи не працюватиму офіціанткою, і пішла пакувати речі – настав час повертатися назад.
Вулканічна лава пройшлася моїм життям і спалила все непотрібне. А замість нового значка «звільнена» з’явився новий – «усе йде, як потрібно».
Щоразу думала, що мене звільняють, бо я погана, якась не така, як потрібно. Щоразу в голові було «ну, якщо я уже з цією роботою не можу впоратися, то що можу взагалі?» Потім усвідомлювала, що ніколи не любила свою роботу і сама хотіла піти, але цінувала стабільність (якої ніколи і не було), тому всесвіт просто підштовхував мене до виходу. Цим висновкам передували ночі в сльозах, депресії, сором за себе, відчуття клейма «звільнена» і «бракована».
Тепер я розумію, що так про мене ніхто не думав – це була моя проєкція. Я сама вважала звільнених людей поганими.
У суспільстві всі діляться своїм успіхом, але не діляться поразками. Вони озвучуються хіба що у форматі «зараз він мільйонер, але в молодості його звільнили з роботи. Та він не зневірився і відкрив свою компанію».
Тобто потрібно мати землю під ногами, щоб заговорити про те, що не все завжди було гладко. Такі історії мало мотивують, бо здається, що між нашим маленьким життям і «успішним успіхом» цього мільйонера прірва в Антарктиду, яку потрібно пройти в купальнику пішки.
Мені було важко зізнаватися друзям, що мене звільнили, а моя мама і досі думає, що з усіх робіт я пішла сама. Якось заговорила про це з психотерапевткою, і навіть перед нею було соромно. Я думала, що їй буде мене шкода, а вона сказала, що ніхто не думає про мене гірше, ніж я сама.
Ми хочемо бути класними в усьому, тому засмучуємося, якщо це не виходить. Фішка в тому, що ні в кого це не виходить, усі тільки роблять вигляд. Немає хорошої чи поганої роботи – є твоя і не твоя. Немає хороших і поганих працівників, є люди, які люблять свою роботу і не люблять. Немає успішних людей і невдах, є люди, які знайшли, і ті, які ще шукають.
Я вийшла зі своєї останньої роботи, уже адміністратором, почувши чергове «ми змушені з тобою попрощатися», цього разу через те, що я занадто добра.
Я знову не знала, куди йти, у моїй кишені знову було пусто, я знову почувалася розбитою і дико хотіла їсти. «Так дивно, – думала я. – Земля під моїми ногами зникла, але найбільше мене хвилює вибір овочів на вечерю».
Я думала, що кожне звільнення – це кінець світу. Що цей землетрус точно не переживу, що в усьому винен вулкан, а не те, що я вирішила біля нього жити.
Я вважала, що важливим є багато що – особливо те, що про мене думають інші. А потім згадала, що ніхто не думає про мене гірше, ніж я сама. Я пришиваю собі бірки «бракована» чи «звільнена», я гладжу їх перед сном, я соромлюся себе.
Проблема в тому, що я не те, що зі мною сталося, а те, якою я стала. Проблема в тому, що немає жодної проблеми.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!