Я екстравертка і лишилася на карантині сама

від | Кві 28, 2020 | Дівчина говорить

Цей текст я писала два тижнi — по абзацу-два на день. Мені просто не вистачало слів, щоб описати те, що зі мною відбувається. Часом мені ставало себе настільки шкода, що я йшла до магазину, набирала по 10 батончиків і з’їдала їх за один раз.
Прокручування в голові уявних діалогів із людьми, сотні відеоповідомлень на день, дискусії в коментарях соцмереж і навіть ввічливі бесіди з оператором чергового кол-центру, який намагається продати мені якийсь непотріб — все це стало невід’ємною частиною мого життя.
Річ у тім, що я екстравертка, принаймні, так стверджує більшість моїх друзів. Але водночас дуже ціную особистий простір, тому я живу сама. І, відповідно, на карантині я теж залишилася зовсім сама. Потреба в спілкуванні, особливо в живому, рівноцінна для мене потребі харчуватися — саме спілкування з людьми дає мені енергію, життєві сили і мотивацію. Тому карантин буквально розділив моє життя на «до» і «після».
Я з тих людей, які до останнього заперечували карантин. Навіть коли карантин уже почався, але заклади і громадський транспорт у Києві ще працювали, я примудрилася у суботу ввечері піти в бар. Дивувалась, звісно, тому, що в ньому немає черги, як зазвичай, і тому, що о 10 вечора Поділ порожній, але все одно робила вигляд, ніби нічого не відбувається. І це не тому, що я безвідповідальна і займаю позицію дитини, яка бачить лише власні хотілки. А просто тому, що мені було страшно.
Боялась я не коронавірусу, не пандемії, навіть не економічної кризи, яка за оцим усім іде. Ні. Я боялася ізоляції. Я боялася лишитися в чотирьох стінах одна. Цей страх підкрадався до мене і ніби охоплював щупальцями. Мізками я розуміла, що мені доведеться дотримуватись карантину, що звичний уклад життя зміниться, і від цього я починала впадати в паніку.
Для мене дім — це дійсно фортеця, але не та, де можна сховатися від усього, а та, куди можна прийти і перевести подих. Тут усе по-моєму. Але за час карантину я просто його зненавиділа. Часом мені хочеться просто розтрощити все і бути не тут. Де завгодно, тільки б більше не тут.
Я намагаюся напрацювати якийсь режим, дотримуватися його, і мені це навіть вдається. Але вистачає мене ненадовго. Час від часу находить такий відчай вкупі з апатією, коли усе, що я можу, це сидіти на підлозі, ридати вголос і по кільканадцять годин перелистувати список контактів у телефоні, шукаючи з ким поговорити.
Щиро дивуюсь, як мої близькі це витримують і як вони досі не позаносили мій номер до «чорних списків». Я телефоную мамі до чотирьох разів на день. Розумію, що це ненормально, що я можу її відволікати, але нічого вдіяти не можу. Мені необхідне живе спілкування. Трохи рятують подруги, з якими у нас спільний чат, але часом я так багато туди пишу, що мені стає аж соромно і постійно здається, що я усім заважаю.
Коли я намагаюся з кимось поговорити про те, що зі мною відбувається, що мені дуже важко дається самоізоляція, часто чую чергове «ти ж знаєш, що усе минеться«, «та ти сильна, ти витримаєш» або «ой, та годі тобі, трохи вдома посидіти, не така вже і біда». Тоді я дуже злюсь. Я знаю, що карантин не назавжди, але мені від цього не легше. Як не легше і від того, що комусь зараз у рази гірше. Що хтось втратив роботу, що комусь ніде жити, що хтось на ізоляції в однокімнатній квартирі ще з трьома людьми.
Від цього мене придавлює ще й величезним почуттям провини.
На людей, які кажуть, що самоізоляція – це не так уже і важко, мені хочеться просто кричати. Іноді я і не стримуюсь.
Дуже постраждала і моя працездатність. До роботи мене зазвичай мотивують подальші плани — зустріч із подругою, кіносеанс, тусовка з друзями. А тепер мотивації нуль, як і енергії. Щоби змусити себе працювати, мені тепер доводиться докладати в рази більше зусиль. Я можу просто беззмістовно тинятись весь день квартирою, ще й гризти себе, що робота нікуди не дівається, а лише накопичується, що я можу підвести людей, що мене можуть звільнити.
Якийсь час мені допомагало прибирання. У квартирі, мабуть, не залишилося жодного квадратного сантиметра, який би я по 10 разів не вичищала. Дійшло до того, що я навіть поскладала і розсортувала пакети.
Подовження карантину стало окремим ударом. Хоча мізками я і розуміла, що він точно не закінчиться 3 квітня, але все одно сподівалася. Коли його подовжили, я відчула себе так, ніби мене танком переїхали. Усе, що я могла робити — просто сидіти, ридати і повторювати вголос: «Я вже не можу». І якщо зазвичай я можу трохи поридати, жаліючи себе, і йти вирішувати проблему, то тут від мене не залежить анічогісінько.
Те відчуття беззахисності, безвиході й нікчемності я не можу порівняти ні з чим. Вони на мене нахлинають по кілька разів на тиждень. Я уже навіть не намагаюся з цим боротися. Просто чекаю, коли це закінчиться.
Аби хоч якось відволіктись, я прокручую в голові діалоги з гіпотетичними співрозмовниками. Можу провести за цим заняттям по кілька годин. Таке «спілкування« наповнює мене емоціями, дає трохи сил, але часом я уже не пам’ятаю, які діалоги відбулися насправді, а які – лише у моїй голові. Особливо, якщо вони відбувалися перед або одразу після сну. Мені необхідно докладати зусиль, щоби відокремити реальність від уяви. І уява, чесно кажучи, подобається мені дедалі більше.
До карантину я врешті звикла. Але це більше схоже на те, як люди звикають жити з хронічною мігренню.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!