Історія боротьби: Уривок із книжки "Я, Ніна"

від | Січ 17, 2020 | Без категорії

Наприкінці грудня у видавництві #книголав вийшла друком повість “Я, Ніна” журналістки та телеведучої Яніни Соколової та письменниці Ольги Купріян. У книжці розповідається історія боротьби за життя від першої особи — відомої телеведучої Ніни Сокіл, яка дізнається, що хвора на рак. Їй доведеться пройти через страх і зневіру, щоб наново відчути жагу до життя й навчитися приймати підтримку та любов. Книжка є частиною великого соціального проекту “Я, Ніна”, мета якого — змінити ставлення до онкохворих у суспільстві, а також допомогти хворим на рак змінити ставлення до себе.
Публікуємо уривок із повісті.
Історія боротьби: Уривок із книжки "Я, Ніна", The Devochki
Що з моїм тілом щось не так, я дізналася на сцені Одеської національної опери. На мені — чорна атласна сукня зі шлейфом і діамантів на п’ять мільйонів гривень. Поруч — охоронець. Для діамантів. Тисячі очей зосереджені на моїй фігурі, і в цю мить я відчула, як по нозі стікає драглисте тіло, за відчуттями схоже на медузу. Трохи підняла шлейф і побачила, що це — кров’яний згусток. Зловила на собі погляд охоронця, що з жахом дивився на мої ноги.
— Костянтине, дайте терміново серветки.
Охоронець Костянтин віддав розпорядження по рації, менш ніж за хвилину йому принесли пачку вологих серветок. Дорога в туалет. Я — попереду, охоронець не відступає ні на крок. Це його робота, адже я без перебільшення — дуже дорога ведуча. Особливо якщо враховувати вартість прикрас.
Пройшла в туалет, він — за мною. Виразно на нього подивилася:
— Ви і в кабінку підете зі мною? — Може, в нього профдеформація, і він у кожному підозрює крадія коштовностей? Відвернувся, дав серветки.
У кабінці тісно, сукня важка, з метровим шлейфом — підтримувала її під пахвою. По нозі густою цівкою стікала кров — як при місячних. Визирнула з кабінки, щоб не кричати на весь туалет:
— Хтось може збігати в аптеку по прокладки?
Охоронець дивився на мене з нерозумінням, ніби вперше почув, як уголос промовляють слово «прокладки». Ще й у Національній опері.
— Тампони? Жіночі гігієнічні засоби? — повторила вже без надії. Костянтин не вловив іронії. Похитав головою — «інструкція», виходити “не положено”.
«Факін шіт» — матюкатися вголос мені не дозволяв статус «жінки в діамантах». Набрала асистентку, попросила купити прокладок. Відмотала довжелезний шматок туалетного паперу й засунула між ноги.
Вийшла з кабінки — «вдягла» робочу усмішку. Зрештою, я звикла до стресових ситуацій. Це — одна з них. Нічого надзвичайного.
Звісно, я не подумала, що в мене рак. Мені здається, мозок у таких випадках відкидає найгірші варіанти. Нагуглила діагноз «полікістоз» і записалася до своєї гінекологині. На УЗД лікарка побачила «темну пляму» в матці й підтвердила нагуглений діагноз. Зробили аналізи й іще раз підтвердили — тепер я це вже розумію — хибний полікістоз.
Мене «почистили», призначили гормони, заспокоїли. І залишили наодинці з хворобою, яка тим часом розповзалася, міцнішала, захоплювала нові території, приспавши мою пильність хибними завіряннями, що все добре.
Страшенно на себе злюся, що в цей єдиний раз зробила не так, як завжди роблю, — не перевірила факти. Яка з мене після цього журналістка? Довіряєш першому-ліпшому запиту в гуглі, не йдеш до інших лікарів — цей голос неможливо заглушити в собі досі. Андрій намагався втішити: «Ти не винна, що інші погано роблять свою роботу». Але й на ці його спроби я тільки злилася.
Були втрачені місяці. Я здогадалась перевіритися ще раз тоді, коли з мене випала друга «медуза». Були зйомки чергової програми і вже знайоме відчуття, як щось стікає по нозі. Цього разу я знала, що це, — але хіба так повинно бути?
Лікарка завірила, що все добре: «Мабуть, недочистили». Знову лікарня, знову операція. Знову втрачений час. Минуло три тижні — я отримала результати аналізів.
У документі був запис «Ca corporis uteri qr IC (T1cNxMo), G1-3».
— Сі… ей… кор-по-ріс у-те-рі… — бурмотіла собі під носа, забиваючи текст у пошукову стрічку.
Не встигла ковтнути кави, як на екрані видало результати пошуку: «Низькодиференційований рак ендометрію матки».
Перш ніж мозок опрацював інформацію, що містила слово на три літери, у голові промайнуло робоче: «Треба записати програми наперед. І чимшвидше зробити операцію». Набрала лікарку. В моїх програмах завжди є момент, коли герой інтерв’ю змінюється — зазвичай після незручного запитання. Часом це ледь вловимі зміни, помітні для мене, але невидимі для камери й глядачів. У розмові з моєю ексгінекологинею якраз був такий момент. «Ніно, Ніночко, заспокойтеся, все буде добре, ми переробимо — мабуть, це помилка». — «Що саме?» — хотілося спитати її, який із результатів — помилка?
— Знову бутерброди? — мамин голос висмикнув мене із заціпеніння. — Є рагу, я кому його взагалі варила?
Повільно опустила погляд на тарілку, де й справді лежав неторканий тост із тонко нарізаними півмісяцями авокадо й двома прямокутниками сиру.
— Мамо, здається, у мене рак.
Не знаю, навіщо я це сказала. Я давно не ділилася з мамою інформацією про своє здоров’я. Це — мої проблеми, я звикла вирішувати їх сама. Навіщо зайвий раз хвилювати маму?
Мама замовкла, вслухаючись у відлуння фрази, яку я не планувала ось так, без підготовки, видавати. Правда ніби випала в мене з рота, насправді ж я, певна річ, хотіла подякувати за піклування й за ранкове рагу, хоч, направду, цю страву я не дуже любила. Мабуть, у мені спрацював той віковічний механізм, яким діти завжди користуються з близькими дорослими. Коли щось болить та особливо засмучує. Так мої сини приходять і з порога скаржаться, якщо розбили коліна. Я одразу жалію, цілую, гладжу болючі місця — вони вірять у те, що мої дотики зцілюють. Мамині дотики, мамина любов.
Про що в ту мить думала моя мама? Чи їй не почулося? З чим можна сплутати таке коротке слово — «рак»? Чи можна подумати, що я замовила варених раків на сніданок і тому не їстиму рагу? Чи що «рак» — це якесь нове модне слово, професійний жаргон? Може, мама сподівалася, що в якусь мить я ніяково всміхнуся, усвідомивши весь жах ситуації, і поясню, що мала на увазі? Або це фраза в сценарії, раптом я репетирую свою роль у виставі, про яку мама поки не знає?
— У тебе… що? — про всяк випадок уточнила вона, сподіваючись, що недочула. Мама знала про дві планові операції, але ж це був «полікістоз»!
— Рак, мамо, ти правильно почула, — я стиснула губи й відчула кислувато-гіркий присмак кави, яку встигла тільки пригубити. У ніздрі просочилися докірливі нотки рагу, я відчула, як рефлекторно стиснувся у відповідь живіт, і навіщось вийняла із себе ще два слова: — Ендометрію матки.
Мама важко опустилася на стілець. Рука її мимовільно торкнулася грудей у тому місці, де було серце. Я потягнулася до домашньої аптечки, пригадуючи назви препаратів, якими користуються в таких випадках. Валідол, корвалол, нітрогліцерин… валер’янка? І раптом маму прорвало.
— Я так і знала! — закричала вона. — Це все твоя робота! Це все стрес! Я тобі казала, казала…
Мама була мені підтримкою все життя. Вона виростила мене сама, зуміла прищепити цінність освіти й цінність мене самої. Я приходила до мами оплакувати погані оцінки, викладачів-хабарників в університеті, невірних партнерів, невдалі інтерв’ю. Жодного разу мама не сказала мені, що я «сама винна». Мама стояла за мене горою, як велика ведмедиця стоїть за своїм ведмежам. Відпускала завойовувати світ, але завжди була готова захистити. Тепер я, здається, виросла. І все ж — моє «колінце» нестерпно боліло.
…Я обійняла маму, як обіймаю своїх дітей, коли ті не можуть упоратися з розчаруванням, коли їм сумно чи страшно. Мамині плечі легко тремтіли, вона склала руки перед собою так, як янголи складають перед собою крила, втомившись розгрібати людські проблеми. Ми обидві були з тих жінок, які рідко дозволяють собі плакати. Я обіймала свою маму так, як хотіла б, щоб мама в цю мить обійняла мене.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!