Як я перейшла на українську

від | Жов 22, 2019 | Дівчина говорить

Скільки себе пам’ятаю, завжди говорила і думала російською. Я виросла в невеликому смт на Херсонщині, де російська була всюди: вдома з батьками, на вулиці з друзями. Українська в моєму розумінні носила гордий статус державної – нею говорили вчителі на уроках, чиновники на всіляких урочистостях або ведучі новин у далекому Києві. Тобто, якщо уявити пряму лінію, де на початку є умовний Львів або більш-менш україномовний Київ, то я була на самому кінці цієї прямої. І мене це влаштовувало.
Питання мови в моїй сім’ї гостро ніколи не стояло. Ще з дитинства я дуже добре засвоїла принцип – мова ніяк не впливає на любов до країни. Підтвердження цим словам я побачила на конкретних прикладах в майбутньому. Як і зрозуміла згодом, що питання мови апріорі не може роз’єднувати.
Тож, коли в моєму розумінні стався перший бунт проти російської? Мені було 15, коли вперше поїхала на зимові канікули в Карпати. Зрозумійте правильно, я не жила в ізоляції і розуміла, що на заході країни переважає україномовне населення. Але коли я побачила, як українська звучить на вулицях, у звичайному «Як ся маєте?», «Гарно виглядаєш», «Добраніч», «Хай щастить», я була зачарована. Для мене, тинейджера, українська була завжди мовою примусу: зайшла до школи – говори державною. Виступаєш на районному конкурсі – перейди на українську. А тут в Івано-Франківську та Львові ніхто мене не змушував. Ніхто не гарчав на мене, як у деяких політичних роликах того часу «Думай українською!». Ніхто не сміявся з моїх росіянізмів, всі розуміли, що для мене це друга мова, не рідна. Мабуть, саме тоді я відчула білу заздрість до українців, які можуть назвати державну – першою мовою. Або мовою мами.
Пам’ятаю, що плакала, коли їхала звідси додому. Знаю, що це звучить дивно і так по-дитячому. Але плакала я від розуміння, що вдома точно говоритиму російською. Що моя українська розчиниться в російськомовному середовищі, глузуванні однокласників, нерозумінні моєї дитячої позиції з боку дорослих.
Тієї миті здалося, що в мене вкрали цілий пласт культури – тої, що я бачила на Західній Україні. Чому в нас на Херсонщині українська така не модна? Коли це сталося? Як так сталося?
Я стала більш детально вивчати історію, відстежувати всі процеси русифікації Лівобережної України, заборони на видавництво книг українською, проведення спектаклів та попросту навчання у школах. Всередині мене був бунт – як так можна! Скільки років ми вже незалежні, а за старою звичкою говоримо російською.
Хіба ж нам хтось тепер забороняє повернутися до свого коріння, знову стати україномовними?! Чого ж ми мовчимо?!
Проте я і сама мовчала – підлітковий бунт минув, хоча залишив по собі сліди. Після школи я вступила до університету в Дніпрі. Не треба казати, що це здебільшого російськомовне місто, тому про свої наміри відродити українську в спілкуванні я забула надовго. В часи студентства мені було взагалі не до того – перше кохання, друге кохання. Звісно, всі російськомовні. Більшість моїх нових друзів із Дніпропетровської або Запорізької областей, тому з ними я теж говорила російською. Ба більше – був час, коли я пишалася тим, що моя перша мова російська.
У нашому суспільстві і досі буйно квітне феномен меншовартості. Я це мала змогу спостерігати, коли почула, як мої російськомовні друзі переходять на українську, коли дзвонять батькам. Типу «це домашня мова, якої ми трохи стидаємося». А ось із однолітками, хлопцями та дівчатами ми говоримо «только по-русски». Якось я навіть підколола свого «російськомовного» друга, який одразу перейшов на українську, розмовляючи з мамою. Соромно це згадувати, але мені навіть стало огидно від його української, сповненої росіянізмів. «А ты и не говорил, что дома на суржике говоришь», – сказала я. «А ты типа нет?» – образився він. «Конечно, нет!» – тепер вже обурилася я.
Моя українізація відклалася на безвік. Масла у вогонь підливала ще й думка про те, що моя робота напряму пов’язана з письмом. Російською я володію настільки добре, що це дозволяє мені писати матеріали, брати інтерв’ю, звучати в кадрі. Страх, що незвичка до української все зіпсує, був присутній завжди. Дорослі люди під час вивчення мови бояться бути некомпетентними. Я сотні разів поверталася до думки, що мій патріотизм не пов’язаний із мовою. Я жила цією думкою, щоби втекти від внутрішнього конфлікту.
Коли почалася війна з Росією, питання мови вибухнуло з новою силою. Російськомовним українцям почали закидати, що вони говорять мовою ворога. Розуміла, що це неправда, але мені чомусь було соромно.
Потім переїхала до Києва, який у порівнянні з Дніпром здався мені майже повністю україномовним. Знаю, для киян це звучить дивно, але в Дніпрі можливість почути «На зупинці!» замість «На остановке!» менше приблизно на 95%.
Я почала з малого – говорила українською з незнайомцями. «Пакет не треба», «Передайте, будь ласка, з двадцятки один», «Дякую», «Вибачте», «Прошу». Відчувала себе при цьому якимось конспіратором. Мені постійно здавалося, що хтось невідомий і страшний (і обов’язково україномовний!) зловить мене за руку і голосно вигукне на всю маршрутку: «Та вона ж російськомовна!» Це дитячі страхи, підліткові комплекси, коли українську на уроці сприймають примусово, а поза класом «ну давай теперь поговорим серьезно». Усвідомлювала, що ніхто не буде сміятися з моїх росіянізмів (а навіть якщо і буде – то що?), але я боялася.
Боялася, що оточення не зрозуміє. Родичі не підтримують. Слів для щоденної розмовної не вистачить. Боялася, що буду шкодувати за російською. Єдиною противагою моїм страхам було бажання нарешті заговорити. Але я була не готова. Ба більше – я нікому про ці страхи не говорила. Всередині мене вже кілька років точилася ця боротьба, а більшість із мого оточення про це навіть не здогадувалася!
Наступним кроком було рішення вести соціальні мережі українською – спочатку інстаграм, потім – фейсбук. Бути віртуально україномовною набагато легше – є час на підбирання та переклад слів. З часом українська перестає бути пафосною. Як виявилося, нею можна навіть жартувати.
Потім я стала від самого початку говорити українською з людьми, з якими тільки-но познайомилася. Когось попереджала, що я весь час говорю російською, когось – ні. Люди реагували нормально, хтось – навіть хвалив мою мову. Це тішило і додавало сміливості.
Поступово в моїй російській почали з’являтися україномовні слова. Знаєте, є люди, які часто використовують «мерсі» або «сенкс» у розмові. От так і я стала говорити «дякую», «нема за що», «отакої». Ці слова були такими «смачними» в розмові, що на них одразу звертали увагу. Подумки після них я будувала речення українською, але озвучувала його російською.
Переломним для мене став цей рік. Я вирішила здійснити свою тинейджерську мрію та піднятися на Говерлу. Замовила тур вихідного дня та поїхала до Івано-Франківська. Ще в поїзді та під час всієї подорожі я говорила українською – бо весь час перебувала в зручному для себе середовищі україномовних. Піднімаючись на гору, я згадувала слова свого друга (затятого любителя гірських походів), що в екстремальних умовах легше за все вирішити внутрішні проблеми: «Там вони здадуться тобі дріб’язковими».
Дивовижно, але коли я повернулася до Києва, то перші декілька днів мені не хотілося навіть виходити з квартири. Ще в метро я почула російську, хтось до того ж ніби спеціально наступив мені на ногу та не притримав двері. Там, у Карпатах, була така чистота, стільки рідного, українського. Колись Київ здавався мені максимально україномовним після Дніпра. Після Івано-Франківська Київ видався огидним у своєму «двуязычии». Я знову, ніби 15-річна, не могла зрозуміти, що з цим містом не так. Чому там українська прижилася, а тут у кав’ярнях до тебе говорять «Что вам приготовить?». Тут, у Києві, в серці України!
Відповіді знову треба було шукати в історичному контексті, але мені цього вже не хотілося. Я була сита донесхочу цими історіями про русифікацію. Про те, які ми, українці, бідні та нещасні. Ми тільки те й робимо, що говоримо про минуле замість того, щоб змінити щось сьогодні. Мій внутрішній конфлікт досяг апогею, коли я зізналася своїй російськомовній подрузі, що хочу говорити українською не лише, коли до мене хтось звертається цією мовою, а завжди. На мій подив, вона відповіла: «А я тобі завжди про це говорю – я і свою українську підтягну в розмовах із тобою!»
І я перейшла на українську. Виявилося, що я знаю її набагато гірше, ніж думала до цього. Виявилося, що за мої росіянізми мене ніхто не буде сварити. Я зателефонувала мамі, сестрі, написала пост у Facebook про свій перехід. Мене підтримала величезна кількість людей, за що я їм невимовно вдячна. Ніхто з мого оточення не питав мене: «Навіщо ти перейшла?» Ніхто не казав: «Можно и по-русски было, какая разница?» Це зайвий раз нагадує мені про те, що я оточила себе правильними людьми. І так, більшість із них російськомовні. І більшість із них переходить на українську, коли розмовляють зі мною. У цьому моя маленька перемога.
Я закрила конфлікт із собою, я нарешті заспокоїлася.
У переході на українську є й не дуже приємна сторона – ти усвідомлюєш, що знаєш свою мову настільки погано, що не можеш підібрати правильні вислови, щоб точно передати думки та настрій. Це засмучує. Але я вірю, що всьому свій час.
Колись мій шкільний вчитель історії сказав дуже влучну фразу: «Перехід на українську – це, можливо, навіть не справа ваших дітей. Це справа ваших онуків». Тільки зараз я розумію сутність цього вислову. В скількох російськомовних українців йде внутрішня боротьба з самими собою. Скільком із нас хочеться розірвати цей зв’язок із радянщиною, з позиціонуванням України як «меншого брата». І в цій боротьбі залякування, цькування на зразок «говори державною мовою» тільки віддаляють нас від того, щоб колись ми добровільно вирішили почати говорити українською. Не з примусу, а з власної волі.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!