Вмирати, так із соромом. Історія про те, як я наклала на себе руки і що відбувалось у реанімації

від | Сер 6, 2018 | Дівчина говорить

6 лютого 2015

Я вчинила самогубство. Удев’яте. І, здавалось, остаточно.
Я — дитина лікарів і трохи боягузка, тому хотіла менш болісно, без кишок, і вже знала, як, щоб точно.

Коли намагалась вперше, мені було 15. Не вийшло. На наступні спроби «Ответы.мейл.ру» все ще не мали потрібних відповідей, тому й далі було навпомацки. Але десь недостатньо різала, колись зісковзувала мотузка або випила наче й потрібне, але довго блювала, добу спала і, вибачай, живеш далі.

«Дев’ять разів? Не так вже й серйозно намагалась! Не дуже й хотіла! Увагу привертала просто». Чула, відповідаю. На жаль, хотіла по-справжньому щоразу. Навіть хотіла набагато частіше. А так, щоб «увага, на старт, марш!» — то лише дев’ять разів. Грьобаних дев’ять безуспішних.

Це нестерпно — після спроби розуміти, що ти все одно тут, що ти далі. Ще й потім батьки помічають порізи і «З жиру бісишся чи що? Онкохворі діти хочуть жити, а ти? Не соромно тобі?» Або не помічають, що ти всю ніч голосно блюєш, а потім безпробудно й 24 години спиш. Але соромно у будь-якому випадку, куди ж без цього.

Сором і приводить раз за разом у цю точку. Бо соромно, коли «Чого ти не можеш бути нормальна, як всі діти/однокласниці/донька маминої подруги». І, власне, «Чого ти нас постійно ганьбиш?»

Соромно просити батьків заступитись, а в результаті отримувати «Не вірю тобі, всі навколо винні, тільки не ти».

Соромно кричати «Не хочу!» і відштовхувати, але таки «переспати» в 14. І страшно, що дізнаються батьки, так страшно, що цим потім можна шантажувати.

Соромно зізнатись комусь, що ось він, хлопець, є в мене нарешті, а б’є і знущається, стільки гидоти каже й по-справжньому неприпустиме робить, що досі соромно навіть згадувати (і вперше розповісти все вдалось лише через дев’ять років). Але ж «секс був», значить, треба до гроба — як у батьків. Інакше — «гуляща».

Боляче чути від рідних, що «ти в нас не вийшла, народимо іншого». Що «ти ніхто і ніким не станеш». Тому й не дивно, коли від хлопця: «Ти нікому, крім мене, така не треба». А яка така? Якась оце слабка і дурна, якій постійно за себе соромно.

Соромно бути «зіпсованою» для батьків. «Скільки вже хлопців було? Мама в твоєму віці заміж вийшла і дитину народила. А ти шо? Ніхто і хєрньою страждаєш, аби гуляти».

От і соромно щоразу — піти звідти, де б’ють чи ґвалтують морально. Бо ж «що подумають батьки, знайомі?» Соромно ж перед усіма цими людьми, які не живуть замість тебе твоє життя! І так по колу: вертатись соромно, але їдеш додомцю, там «невдаха» і «пішла нафіґ» (в сенсі з дому).

Соромно бути такою, яка лажає і псує щось, бо не може з собою впоратись, пережити нарешті і радіти егегей. І казати комусь соромно, бо ж подумають, шо дура повна (хіба що сп’яну падати комусь на вухо, а зранку — «Блін, як же соромно!»). Коли казала твереза, отримала «сама винна». Ну винна ж, реально. І вже нічого не виправити.

Цього разу я знала, що і з чим пити (методом спроб і помилок). П’ятниця, вечір. Спеціальна сварка з бойфрендом, із яким і разом недовго, і жили нарізно. Щоб поїхати до себе і лишитись наодинці. Щоб образився чи сердився і точно не хотів набирати чи приїжджати. Цього разу добре продумано. Стільки тижнів без емоцій, із глухим болем і ухваленим рішенням. Давно ж ухваленим рішенням. Цього разу було: «Все, я спати. Не чіпай мене». І лише за декілька годин, коли почало судомити, паморочитись і струмом жахнула думка «Кохаю ж», повідомлення: «Не можу. Вибач. Будь щасливим».

Темнішало в очах, сіпались пальці, німіли ноги. Він раптом почав телефонувати, як дурний. Тихо гуло в голові. А за хвилин п’ятнадцять під вікнами хоп — його голос, крики.

Сусідки, з якою ми знімали двокімнатну на першому, якраз не було — зимові відпустки, свята, оце все. Хтось відчинив під’їзд. На жаль. «На щастя», — його слова. Домофону не було, тому як в танку — гупай не хочу.

Він почав гупати у вхідні двері. Тієї миті хоровод із симптомів взяв курс на кульмінацію, тому думки заспівали: «Как жаль, что вы наконец-то уходите» і «Згорів сарай, гори і хата». Я попленталась коридором, відчинила двері, і з мого перекошеного тіла і він, і я підсумували: «Вже пізно». А далі ліжко, посмикування кінцівок, зведені щелепи і хаос.

Приїхала швидка. Чоловік і жінка. Ніхто не сюсюкатиметься: «Пий давай ковшами воду з крана і блюй у тазик. Так, це тобі не чаєм балуватись». Все різко й чітко, бо треба швидко рятувати — розбиратись потім.

Як із пулемета:
– Звати як?
– Живе де?
– Крапельницю бігом!
– Це вперше?
– Чому тоді не під наглядом психіатра?
– Де паспорт?
– Поставили? Піднімайте її і поїхали.

І ми поїхали. Холод, нудить, темно, перед очима кисіль, емоції стерло, виє сирена, трясе мене, трясе лампу наді мною. Я почала провалюватись. Якась галявинка, якісь ромашечки… «Кудиииии!» — зарядили долонею по щоці, по іншій. — «Нє-нє-нє, тільки не спати». Поки ми їхали, кожного разу, як я «від’їжджала», масаж обличчя повторювався. Він сидів у ногах та просив бути зі мною полегше. На що йому одразу сказали: «Ти або мовчиш, або виходиш». Він сидів поряд. У темряві. У зимі. І намагався зігріти. Руками, поглядом, всім.

Каталку почали вивозити, його відвели в бік. Моє тіло зсудомило в якусь із остаточних на той час версій — щось типу здоровенного ембріона зі стиснутими до скрипу щелепами і неприродно зігнутими кінцівками, які то зводить, то пересмикує. Наступні кілька годин я в каламуті найчастіше бачила стелю й лампи: поки везли коридорами, поки щось писали, поки міряли, поки розпитували. І поки тихенько встромляли в мене шпильки сорому.

Шпилька 1: «Жити не хотілось, так?»

Повернули на бік, прибігли реаніматологи, парамедики зі швидкої звітують. Ззаду хтось виголошує і записує відповіді. Єдина «моя» людина відповідає, на що може. Він навіть прописки моєї не знав — настільки ми ще мало були «ми». Я щось пробувала булькати — вийшло схожим на адресу. Потім питання від чоловіка-парамедика в студію: «Так и что ж? Зачем наглоталась? Жить не хотелось?» (сміх).

Повторює жінка-парамедик:
«Жить не хотелось, да?» (хіхікають тихіше, піддакують).
А я ну просто не знаю, гублюсь із відповіддю!

Замість стелі перед очима з’являється реаніматолог: «Что случилось?»
«Холодно. Холодно» — все, що змогла я сказати.
«Понял», — піднявся. — Меряем и увозим«.

Він, мій хлопець, підбіг, я вичавила: «Набрати маму» і «Не кидай». Досі пам’ятаю його погляд і «Ніколи». Вони з мамою, мабуть, теж добре запам’ятали це своє знайомство.

Далі була кардіограма із запитанням: «Це хоч не через вас?» і «Добре, хоч **** не напилась» (дякую за пораду, тьотю). А також лайфхак від санітарки в ліфті: «Зніміть взуття і, якшо є, золото, бо можуть вкрасти».

Потім його силует і голос зникли. З’явилися руки, люди, інші голоси. Мене переклали з каталки. Ліжко обступили. Мабуть, вся зміна прийшла глядіть. І під слова «Давайте, знімайте все, хай їй стане соромно» почали роздягати.

Шпилька 2: «Ну і не соромно, га?»

Скрючена і гола я, з пародією на вимову й свідомість, та дорослі дяді і тьоті, які зібрались хто реанімувати, хто просто слухати. Тому паралельно мене почали колоти препаратами і запитаннями.
«Ну и что? Зачем вот это?»

А я неслухняним язиком щось вирішила пояснити. Про ґвалтували й били, про ненавиджу себе, огиду і я ніхто, і до життя не пристосована, кончєна і, ясна річ, нікому така не треба, і що боляче дуже.
– Когда?
– У чотирнадцять вперше, а потім…
– А, так это давно было.
– А звідки ж ти знала, шо оце так треба дєлать?
– Мама реаніматолог.
– …И тебе сейчас не стыдно за это все? Ты ж маму позоришь!

Пішли за зондом. Руками юного медбрата той зонд мав потрапити мені до горлянки, але роздер останню до крові, через що я смикалась і намагалась кричати, що боляче. «Щас свяжем, если не успокоишься». Ні, ну ясно, людям роботу треба робити, не цяцькатись.
Запхали, підсунули таз, щоб виблювалась знов. І знов. І ще раз. І було соромно, що вся в цих риглях і взагалі тут.

Прийшла одна жінка, перевіряла рефлекси і лагідно питала: «Что значит больно было? Разве, если больно, не проще выпить анальгин?»

Прийшла знову жінка, яка була, здається, головна. Щось намагалась спитати-сказати, але з трубкою в горлі я так собі співбесідник. Нахилилась, зазирнула в очі: «Ты понимаешь, что можешь сегодня умереть, да?»

Вони віддали йому мої речі, сказали, що заходити не можна і що неясно, чи буду я жити. О-ре-ву-ар. Поки він сидів із цією інформацією під дверима, винесли список покупок. Біг, підсковзувався, приносив пелюшки під мене і всілякі ліки, і знов отримував: «Нічого не ясно».

Стеля змінювала колір, я і світло лампи синхронно тремтіли, клята трубка дерла горло. Я вимикалась, іноді вмикалась від різкого болю, видаючи щось схоже на сміх Скруджа МакДака, і далі вимикалась. На одну з таких пародій зреагувала медсестра — підійшла і обурено гримнула: «Ти шо тут? Плачеш чи шо?» Чимось типу жестів я наче пояснила, що річ у трубці, мабуть, дере падлюка. Ви шо, яке плакати? Я там не плакала жодного разу. Три доби мокро було лише піді мною — звикнути до судна та ще наука.

7 лютого

На ранок сказали, що зараз прийде мама, і її як колегу пустять. Мене запитували, чи я краще розумію, чи краще бачу і чи попускає трохи — один кивок і два заперечливих мотання головою. Ще лікарка вийняла з мене трубку «щоб не сильно лякати» і сказала, що треба в житті бути сильною, а не оце так (коль). А потім підбіг медбрат, зонд-майстер, подивився, здається, зі співчуттям і сказав: «Тримайся».

Зайшли і мама, і він. Ми не плакали, це ж вам не фільм. Вони, здається, були раді, і я, здається, побачила вперше і поки востаннє на його шиї хрестик.

Нудило, говорилось мало. Поторкались мене, погладили вже поколоті голками руки і сказали, що ще прийдуть.

Лікар із нової зміни поставив два запитання: «Трохи краще?» і «Що, образив хтось?». Я відповіла, що так і давно. Надалі говорили лише про моє фізичне.

Я продовжила провалюватись і виринати, і часом дивно вигиналась, аби побачити хоч щось у вікні за ліжком і зрозуміти, де я. Моїх близьких знову пустили, але знову не дали їм нормальних прогнозів.

Зате дали місце під банку з супчиком для мене про всяк випадок. Медсестра вже була нова, не питала, плачу я чи ні, за кілька годин запропонувала навіть погодувати. «Нє-нє, дякую». Коли вона вийшла, я погодувала себе сама рукою з банки. Занудило, заснула. Прокинулась від того, що вона витирала мою руку серветкою, промовляючи: «Нічого страшного».

8 лютого і шпилька 3

Новий день — нова зміна. Цього разу приймали два молоді лікарі. Я вже звикла, що поряд із моїм іменем і віком звучало «Побутове отруєння. Спроба самогубства». Але цього разу лікар, відвертаючись, хмикнув: «А, нещасная любовь. Все ясно». Я аж прикрикнула: «Ні». «Да-да, а что же?» — туше! І вони пішли далі.

Ці двоє вже не відчували близькості з мамою-колегою, бо ж не за законом це — пускати родичів в реанімацію. Але коханий знайшов спосіб, зайшов, поки я спала, поцілував і сказав, що домовився, аби й тата пізніше пустили.

А під вечір я прокинулась і побачила біля ліжка батька. Він терміново приїхав, отримавши мамине повідомлення про реанімацію. Дивився кудись у стіну, прошепотів: «Ти спи, спи». Я пожартувала про гучних сусідок-бабусь на вентиляції легень. Ми встигли перекинутись всього парою фраз, бо раптом один із лікарів зазирнув, сказав, що тато довго стовбичить і «виходьте».

Медбрат змінював мені препарати в крапельниці і намагався вивідати, що ж і чого. Казав, що за таке мені випишуть справку про божевілля (легендарну 7-Б!) і засадять в дурку, бо нашо таке робить. Пізніше, поки я лежала із закритими очима, медсестри теж голосно гадали, любов чи нє привела мене в ці стіни.

Лікарі не підходили жодного разу. Лише ближче до опівночі я крізь ті ж закриті очі і відкриті вуха почула біля ліжка:
– Ти підходив до суїцидніці?
– Нє, вона твоя, сам підходь. (штрик)
– Не хочу, все наче нормально.

9 лютого

На ранок був загальний обхід, із якимись завами і начмедами. Всі метушились. Відімкнули бабку від апарату, щоб «покращити» картину, але мало не вгробили (як ніколи слово описує ситуацію). Мені сказали, що скоро підійде психіатр і щоб лежала тихенько.

Напередодні про щось подібне шепотіли близькі: ніби вони випросили в лікарів забрати мене додому і довідходжувати самостійно. А ще, щоб «пом’якшити ситуацію», сказали, ніби мої попередні рази були несерйозно, і дали мені настанову — сказати психіатру: «Більше так не буду», аби не забрали примусово до психлікарні.

Дядько з серйозним костюмом і виразом обличчя почав із «Ну что? Как зовут? Учишься? Работаешь?» І на узагальнене «Займаюсь креативом в агенції», він зміряв мене поглядом і відповів: «Не Майями ты выглядишь, не Майями. Посмотри на себя. Нормально?» (штрик-штрик-штрик). Далі зачитав лекцію про безвідповідальність, егоїзм і дурість (коль-коль-коль). Я бубоніла: «Все зрозуміла», «Не хочу таке повторювати» і «Ви праві». Що, очевидно, подіяло, бо психіатр «на страх і ризик родичів» пустив додому.

Медсестра занесла купку моїх речей. Підтримувала, щоб я встала з ліжка і не гепнулась. Під акомпонемент із запаморочення і нудоти я одяглась і попленталась за білим халатом. Коридор, двері, коридор, двері, чужі люди, о, свої люди. Мене посадили на стілець, одягли і повели в таксі. Я сіла на заднє, ми від’їхали, за вікном був «а, так от що за район», а за ним навалилось усвідомлення: «Я не маю тут бути. Бляха, я не маю БУТИ». І тут мене прорвало слізьми.

10 лютого

Як відповідальний працівник, почала працювати з дому, а за добу злягла з апендицитом (психосоматика, привітик!) Декілька місяців я жила в стані заперечення, але депресія і всі її друзі набирали і набирали вагу, на відміну від мене.

Я не хотіла йти до психотерапевта, з якою була в терапії до цього (так-так, я старанно хотіла «виправити» себе, тому не раз приходила в терапію). Напередодні реанімації зателефонувала їй зі словами, що мені дуже погано і страшно, що я не впізнаю людей, вулицю, себе і нічого не відчуваю, але отримала: «Побачимось через день, як домовлялись, все буде добре». Тепер мені не вірилось, що все буде добре. Не хотілось ні до неї, ні до кого взагалі.

Цілодобово лежала і плакала, не їла, не розмовляла, а на вулиці жахалась кожного звуку і впадала чи в крик, чи в паніку, чи в ридання. В якийсь момент я погодилась, що таки варто сходити по допомогу. Потім стало ясно, що потрібні препарати, бо ситуація і стан надто важкі. Для цього треба психіатр. Ми знайшли декілька номерів, один із яких я набрала, приїхала, пояснила, отримала рецепт, а заодно і запрошення на пробну терапію. У нас стався контакт і він триває вже третій рік.

Я дописую цей текст із розумінням, що спроба написати — надцята, але я нарешті додрукувала до кінця і жодного разу не заплакала. А ще мені не соромно за цей «вчинок». Мені просто досі болить.

Чому має бути соромно за свою слабкість? Перед ким? Чому спробувати померти — це «и не стыдно тебе»? У самогубстві немає нічого ганебного. Як, власне, і романтичного чи драматичного, чим ця тема часто оповита. Це не соромно, це страшно і боляче — бути на цій межі, не бачити виходу і бути переконаним, що ніхто не допоможе. Це глобально сумно і тривожно, що через чиїсь слова, вчинки чи нав’язані переконання можна настільки глибоко повірити і знецінити себе, щоб обрати врешті абсолютне нічого замість бодай чогось.

Суїцид — це абсолютна темрява. Крапка. Невдала спроба «відкочує» морально назад, бо від цієї межі потрібно якось відповзти і знову намацати орієнтири. А «майже вдала» спроба — в самий, так би мовити, початок. Смішно, може, чи дурненько звучить, але це як наново немовлям стати. Бо увесь у сопельках, частіше не говориш, а плачеш, ходити складно, самостійно вмитись — ніяк, їсти важко та й нащо, з дому виходиш за ручку, вважайте, психіка на рівні дитинчати. При цьому пам’ять тіла іноді влаштовує концерти з повним паралічем, судомами і всім, що йому не сподобалось, коли вмирало.

Від середини 2015-го я вчилась жити наново, потрошку себе вирощувати, викорчовувати «чуже», ламати криве й шкідливе, загоюватись, зрощувати щось у собі і будувати височенну стіну від усіх цих «соромно». Сьогодні мені 25, за вікном 2018-й, і я досі вчусь, переінакшую, падаю і ледь встаю. На жаль, досі не викинула опцію «прикінчити себе» і знаю, що цю скалу ще «лупать і лупать».

За три роки психотерапії щось зміцнилось, десь я пробачила себе чи інших, десь отримала зізнання і вибачення від батьків, у чомусь подорослішала і зрозуміла, що всі ми просто люди, з помилками і немочами.

Але кляте «соромно» в цій реанімаційній історії все ще зашкалює для мене. Я знаю, що був легкий бриз залякувань і театральності, аби боялась повторити. Знаю, що на мій вчинок сердились, бо додала клопоту «на рівному місці». І я вдячна, що таки поклопотались і змогли мене врятувати. Вдячна тим, хто не засуджував і просто допомагав. Та мені хочеться грьобаною мітлою вижухнути з кожного закуточка своєї свідомості ці смердючі купки «соромно» за речі, які насправді окей.

Жити своїм життям не соромно. Хай із помилками і тупняками, вчинками, які не можна переінакшити, — вони були в тому часі, віці й обставинах. І, можливо, це єдині рішення, які на той момент були під силу. Мабуть, їх варто просто собі дозволити і зробити спокійні висновки. І спробувати йти далі або повзти, або полежати трохи, пам’ятаючи, що все це не обов’язково швидко чи легко!

У тому «далі» не факт, що буде гірше чи краще, просто буде інакше.
А в смерті-от ніфіга не буде. І це є факт.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!