Жінки не хочуть, щоб їх відокремлювали, а чоловіки не хочуть бути непоміченими

від | Тра 16, 2018 | Без категорії

Сьогодні жінкам постійно доводиться перебувати у стресових умовах, коли їхня кар’єра й сім’я — на різних шальках терезів. Якою має бути справжня рівність? Як визначити пріоритети й досягти справедливості на ринку праці? Що мають знати компанії для успішної оптимізації людських ресурсів? Авторка «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю» досліджує, як потрібно змінити культуру трудових відносин, соціальну та державну політику, а також пояснює, чому питання балансу між роботою та особистим життям — болісна тема як для жінок, так і чоловіків.

Уривок із книжки «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю» Анни-Марі Слотер

На початку 1980‐х, коли я навчалася на першому курсі юридичної школи, пам’ятаю, як мене вражала манера, якою розмовляли мої професори. Кілька молодих викладачів-чоловіків із Гарварду (серед 70-ти осіб департаменту було всього кілька жінок на той час) свідомо намагалися змінити гендерний меседж. Тому, коли, наприклад, мій викладач із цивільних правопорушень згадував суддю, лікаря, юриста, інженера чи будь-кого іншої професії, він навмисно уживав займенник «вона». Я підстрибувала щоразу, коли він так робив. Це звучало так дивно. Я не знала жодної жінки лікаря, судді чи інженера. Як потім я казала своїм студентам: я не настільки стара, але зовсім нещодавно, на початку 1980-х, зміна займенника відкрила для мене новий світ.

За десять років перед цим почали уживати шанобливе «міз» (Ms.) на відміну від «міс» (Miss) чи «місіс» (Mrs.). У це важко зараз повірити, але запровадження «міз» (Ms.) у лексику здійняло величезний галас серед перших феміністок, цю хвилю підхопив однойменний журнал (зараз один зі знакових), що боровся із традиціями. «Міс» («Miss») та «місіс» («Mrs.») одразу розділяли жінок на одружених та неодружених. Таким чином статус жінки став найбільш важливою інформацією, яку кожен хотів знати. «Міз» давало жінці власну ідентичність, незалежно від сімейного статусу. Здавалося б, малесенька мовна зміна мала таке величезне символічне значення.

Я розповідаю ці історії, щоб показати, що те, як ми говоримо, — має значення. Велике значення. Слова, які ми обираємо, відображають та підсилюють глибокі переконання про те, що вважається нормальним, а що — ні, що схвалено, а що — ні, що цінне, а що — ні…

Проблема евфемізмів

Коли я залишила Держдепартамент, щоб повернутися на посаду штатного викладача на повний робочий день, я майже вибула з рядів жінок-кар’єристок. Проте чимало відгуків на мою статтю в Atlantic спричинило обговорення інших материнських проблем. Один коментатор сказав, що я «залишила роботу в Держдепартаменті через почуття материнської провини». Інший описав мою історію у класичному жанрі жінок: «вибула з гри, скотилася донизу або ж зрозуміла, що не здатна поєднати кар’єру та сім’ю».

У безсмертній мові коміксів Келвіна та Гоббс: «Арррр!» Що мене особливо засмучувало, так це те, що я очікувала таких образ та навмисно намагалася протистояти їм у самій статті. Я завжди знала, що, якщо не згадаю про дітей і просто скажу, що повернулася у наукове середовище наприкінці моєї дворічної відпустки, пов’язаної з держслужбою, як немало людей до мене, ніхто б й оком не змигнув.

Новина (наскільки її узагалі можна назвати новиною) могла бути такою: «Анна-Марі Слотер подала у відставку, щоб повернутися викладати до Принстона».

Але ні. Мій брат Хоук, інвестиційний банкір, який завжди дуже підтримував мене та мою кар’єру, розчарувався, намагаючись пояснити людям із фінансового світу, що я майже «вибула з гри». Як він написав мені, згадуючи почуту реакцію, ЗМІ зобразили мене жінкою, яка «здалася через те, що спроба бути одночасно матір’ю і професіоналом високого рівня у зовнішній політиці — надто складна». Мене, по суті, зобразили як людину, якій виявилося це не під силу і яка не змогла поєднати роботу та сім’ю, коли насправді я продовжувала викладати, маючи повне академічне навантаження, регулярно писала статті з питань зовнішньої політики, виголошувала 30-40 промов щороку та працювала над новою книжкою.

Усе, що я зробила, — це змінила інтенсивну негнучку роботу на інтенсивну роботу з графіком, який могла складати самостійно, маючи більше часу на сім’ю. Але мене охарактеризували, як традиційно називають студентів, що провалилися й не змогли закінчити школу чи коледж.

Тому не дивно, що багато жінок та чоловіків, які ухвалюють рішення працювати менше, обираючи або неповний робочий день на менш вимогливій роботі, або зовсім звільняючись, почуваються невдахами. Жоден із моїх критиків прямо не назвав мене слабачкою, але саме про це йшлося у їхніх реакціях. Евфемізм на кшталт «усунення» або «вибуття з гри» несе в собі глибокий культурний сенс про те, як ми визначаємо успіх та поразку, й одночасно так заплутує, що важко виплутатися із суперечки. Використання зашифрованої мови між роботодавцями, журналістами та соціальними критиками, щоби здаватися прогресивними, насправді применшує робочо-сімейні конфлікти, називаючи їх жіночими проблемами, а не робочими, й тим самим нівелюючи проблеми жінок.

У Вашингтоні прийнято вважати, що «залишити роботу, щоб мати змогу проводити час із сім’єю», — це евфемізм до «мене звільнили». Це поняття настільки вкоренилося, що, коли заступник міністра з питань політики в Пентагоні Мішель Флауеной оголосила у грудні 2011-го, що йде у відставку після трьох років роботи, щоб проводити більше часу з трьома дітьми віком 14, 12 та дев’яти років, New York Times так охарактеризував її рішення: «Заява пані Флауеной здивувала друзів та низку чиновників Пентагону, проте всі визнали цінність її причини, а не почали її виправдовувати, як традиційно це роблять у Вашингтоні, коли насправді когось усувають із посади».

У Пентагоні були настільки стурбованими такою реакцією, що вирішили звернутися публічно. «Я можу абсолютно й однозначно заявити, що її рішення піти у відставку не має нічого спільного ні з чим іншим, лиш як з обов’язком перед сім’єю», — сказав Доу Вілсон, головний представник Пентагону. — Вона любила свою роботу й колеги теж її любили».

Розглянемо, що мається на увазі під «традиційним виправдовуванням у Вашингтоні». Немислимо, що чиновник може подати у відставку, щоби присвятити більше часу своїй сім’ї. Неодмінно за цим криється щось інше. Кожен, хто свідомо обирає сім’ю на противагу кар’єрі, навіть на короткий термін, не повинен бути усуненим через брак таланту чи мотивації. Це просто смішно. Це також знак глибоко перекручених цінностей. Отже, перший крок, який ми можемо зробити у напрямку до створення світу справжньої рівності, — це припинити використовувати такого роду підривну мову, коли йдеться про рішення жінок та чоловіків щодо їхньої роботи.

Руйнування подвійних стандартів

Якщо ви мама, що працює, подумайте, наскільки часто вас запитують про те, як вам вдається поєднувати роботу та сім’ю. А тепер спитайте свого чоловіка, як часто про це запитують його. Або, якщо ви жінка, у якої поки що немає дітей, але ви плануєте їх мати, або ви у віці, у якому інші люди вже планують мати дітей, згадайте, як часто вам давали поради на тему балансу між роботою та сім’єю. А тепер подумайте, як часто ваші друзі-чоловіки мали подібні розмови.

Впевнена, ви з’ясуєте, що вони не часто говорять на такі теми, а то й узагалі не згадують! Якщо ви молода жінка, яка нещодавно була на співбесіді, чи ваш інтерв’юер продемонстрував політику підтримки сім’ї? (Це незаконно на місці інтерв’юера запитувати, чи ви плануєте мати дітей). Чи маєте ви хоча б одного знайомого чоловіка, який проходив співбесіду у такий спосіб? Запитайте, чи в їхній присутності порушували такі теми?

Одна з моїх підопічних, яка написала бакалаврський диплом на тему політики сприянню сім’ї в юридичних компаніях і сама стала молодою талановитою юристкою, дослідила, що «юридичні компанії роблять усе для того, щоби продемонструвати «політику сприяння сім’ї» (яка зазвичай дозволяє кільком партнерам працювати з дому або неповний робочий день і розраховувати на трохи тривалішу декретну відпустку, ніж деінде). Коли я проходила співбесіду у компаніях, де про це й не згадувалось, я зустрічала чимало партнерів, що працюють на півставки, а також не одну компанію, де жінка – судовий партнер мала дітей». Проте її чоловік, який також юрист і має майже ідентичне резюме, на подібних співбесідах «не зустрічав жодної жінки», а навіть і слова не чув про політику сприяння сім’ї.

Не має значення, жінка ви чи чоловік, будьте чесними й запитайте себе, чи ви б коли-небудь розмовляли з молодиком про те, як він збирається поєднувати сім’ю й кар’єру одночасно. Давно в мене була розмова зі студентками на тему дітей. Слід щиро визнати, що, хоча я даю настанови та консультую студентів уже понад 20 років, я винна у такому самому подвійному стандарті. Лише протягом останніх двох років у Принстоні я почала розмовляти зі студентами-чоловіками, чи вони планують мати дітей і коли саме.

Інший подвійний стандарт я називаю «синдром татового німба». Кожна знайома мені мама, у якої чоловік піклується про дітей вдома, є свідком цього феномену, це ж мав на увазі Мет Вілано, коли його називали «хорошим татом». Тати, які виконують рутинну роботу мам, вважаються дивовижними.

Я зустрічалася з цим феноменом не раз, коли була молодим деканом, а Енді, маючи більш гнучкий графік, відвідував шкільні події дітей. Мені постійно доводилося чути від учителів та інших мам, який Енді прекрасний батько. У їхніх очах його німб сяяв яскравіше лише через те, що він працював і піклувався про синів, чого, очевидно, очікували від мене. Як я вже казала, Енді — незамінний батько, за що я дуже вдячна. Проте синдром татового німба — це занадто поширений приклад подвійних стандартів, коли чоловіка хвалять або осуджують за відмінний від жіночого тип поведінки.

Ми повинні припинити підносити татів за те, що завжди робить будь-яка мама, що працює. Насправді це свідчить про те, що ми не очікуємо, що чоловіки виконуватимуть рутинні обов’язки мам, тим самим зміцнюючи стереотипи щодо гендерних ролей, які ми прагнемо змінити.

З іншого боку, часто у корпоративному середовищі я чула, як жінку представляли талановитою директоркою, менеджеркою, маркетологинею або кимось іще. І потім, перерахувавши її здібності, ведучий додавав щось на кшталт: «І на додачу до всього вона виховує близнюків-підлітків, що робить її майстром рівноваги між роботою та життям». Важливо чітко проговорювати на роботі, що у нас є життя й попри роботу. Але проблема в тому, що цей ведучий, представляючи чоловіка, ніколи не згадає, що в нього є сім’я, тим самим знову підсилюючи стереотип про те, що доглядати за дітьми — це обов’язок жінки.

Перше покоління мам, які працюють, зрозуміло, що для того, щоб досягти успіху, їм необхідно поводитись як чоловіки, які з ними працюють, а тому вони ніколи не згадували про своїх дітей. І багато старших жінок досі грають у цю гру, коли кажуть, що в них зустріч із лікарем або просто «зустріч», замість того, щоб визнати, що вони жертвують роботою заради дитини. Як ще один важливий крок для створення світу, в якому годувальники та доглядальники будуть рівними, будьмо чесними щодо наших сімейних обов’язків, коли ми на роботі. Це не значить примушувати своїх колег умлівати над фотографіями вашої дитини або вислуховувати історії про надзвичайні досягнення вашої дитини у дитячому садку. Йдеться про те, що, якщо ви не можете провести ранкову зустріч через те, що сьогодні ваша черга відвозити дітей до школи, не приховуйте цього.

Я пропоную, щоб, коли чоловік розповідає своїм колегам, що він та його партнер очікують дитину, ми демонстрували зацікавленість та ставили ті самі запитання на тему роботи й життя, що й жінкам. Ми можемо взагалі нічого не питати, але це буде заперечувати загальновідому правду: що догляд за дітьми важливий та забирає багато часу. Необхідно це визнати, помилково вважати, що все це належить до обов’язків жінки. Змінювати розмову, враховуючи сторону чоловіків, — наступний важливий крок у правильному напрямі.

Нещодавно я відвідала з промовою великий щорічний форум для топ-менеджерів PIMCO, однієї з найбільших світових інвестиційних компаній. Організатор запитав, чи я можу виголосити другу промову на тему роботи й сім’ї. Я погодилася й була приємно здивована говорити не до групи під назвою «PIMCO Жінки», але до «PIMCO Батьки». Аудиторія з понад 50 осіб на 1/3 складалася з чоловіків. Можливо, зміна назви не відіграла значної ролі, але це був великий крок на шляху до визнання того, що сімейні обов’язки стосуються всіх членів сім’ї.

Марк Вейнберг, виконавчий директор компанії EY (раніше Ernst & Young), доклав чимало зусиль для цієї зміни. На його думку, «жінки не хочуть, щоб їх відокремлювали, а чоловіки не хочуть бути непоміченими». Саме так і є.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!