Never Stop: Київський марафон

від | Лют 14, 2018 | Читати

Хочете змінити своє життя, але не наважуєтеся зробити перший крок? Мрієте стати стрункими й здоровішими, та не знаєте з чого почати? Намагаєтеся подолати стрес та впорядкувати свої думки? Не відкладайте «на завтра». Книжка Never Stop — добрий спосіб почати позитивні зміни вже сьогодні. Марі Карачина — учасниця світових марафонів та півмарафонів, фітнес-тренер та засновниця клубу «Skinny&Strong», переконана, що біг — це значно більше, аніж просто вид спорту. Це спосіб впорядкувати своє життя, загартувати дух та силу волі, навчитися ставити цілі й досягати їх.

Уривок: Київський марафон, 27 вересня 2015 року

Завтра мій перший марафон. Я хвора. Я хвора, і мені це подобається. «Ти себе такою зробила, Сахарок, ти такою і повинна залишитись. Забудь про все. Просто відкрий себе максимально за ці чотири години. Я тебе дуже люблю, і цього достатньо. Вперед. Just do it, baby!»

5 ранку. Я прокидаюсь у Даші після дівич-вечора та із закритими очима йду у ванну кімнату. Де я? Який сьогодні день? Гарячий душ миттєво розморожує думки в голові: сьогодні мені бігти марафон у весільній сукні. Я стою під потоком води і плачу гарячими слізьми.

Колись я хотіла вийти заміж, але мені було страшно. Страшно взяти на себе якісь обов’язки, страшно прожити з однією людиною все життя, страшно бігти з нею до фінішу. А раптом не добіжу, раптом захочу зупинитись, раптом наші бажання і мета зміняться — що потім? Розлучення? Багато хто вирішує проблему втрати цікавості одне до одного розлученням. Я бачила це у багатьох друзів, я споглядала цей довгий, виснажливий, повний суперечок і сварок, з’ясувань і постійних камбеків процес на досвіді моїх батьків.

Що таке марафон? 40 км монологів із собою. 2 км очікування. І 195 м просвітлення. Це найважливіші віхи — народження, одруження і похорон. Віддати світу свій новий і унікальний досвід, ділити його з близькими і прощатися з тими, кого уже немає в живих, розвіваючи прах образ, пустих обіцянок, невирішених задач, несказаних слів.

Я хотіла пробігти марафон, щоб поставити крапку у стосунках з довгими дистанціями. Якщо вже знущатися над організмом, то нехай це будуть виснажливі 4:1 інтервали, а не 4 години нескінченності. Треба було випробувати себе. У планах — Чикаґо, забіг на результат, кваліфікація на Бостонський марафон в 2017-му і спокійний 2016 рік. Та хто не ризикує, той не закохується раптово у 42 км і не починає пробігати їх один за одним.

На жаль, в Україні мало хто сприймає забіги як свято, немає образів, дивних костюмів, фану, є тільки зацикленість на результаті, екіпіруванні і десятках гелів та ізотоніків на поясі. Цей марафон мав стати моїм маленьким кроком до зміни такого ставлення, і мені було дуже важко на це зважитись, адже я і сама із таких зациклених.

Це мав бути мій перший марафон, і я знала, що не можу бігти його просто так. Я хотіла позбутися страху, тож обрала собі символ — бігти у весільній сукні. Мені не було цікаво, чи хтось чекатиме на фініші, бо ж я вільна від ілюзій. Мені хотілось прожити цей досвід і зрозуміти, що немає нічого страшного ні у весільній сукні, ні у довгому житті з однією людиною, як немає нічого страшного у забігах на довгі дистанції.

6 ранку, я під’їжджаю на знімальний майданчик, де сьогодні працює моя подруга Таня Казак. Таня — візажист, робить мені найстійкіший мейкап, намертво прикріплює фату. Телевізійники заходять у гримерку й усміхаються:

«Наречена, яка бігтиме марафон. Ми би зняли про це сюжет».

У таксі під’їжджає Даша, дає мені фруктовий хліб і банани на сніданок перед забігом. Ми сміємося з розгубленого таксиста. Ще якийсь час з усіх сторін мене смикають: я одягаю круту сукню, яку для мене створила моя прекрасна Таня Нємченко, вона ж поправляє мені зачіску, прикріплює номер, каже чимало добрих слів і обіймає мене. Я не усвідомлюю, що ось-ось почнеться марафон — я думаю про дурну фату, яка заважатиме бігти і змусить йти пішки.

Ми починаємо бігти з Максом, сміємось never stop, вигукуємо жарти тим, хто біжить поруч, робимо селфі і не втрачаємо швидкість, вона, навпаки, плавно зростає. Дощ намагається зробити з мене чудовисько, але Таня — візажист від Бога, тому весь макіяж залишається на своєму місці. Я в такому сильному куражі, що не помічаю, як ми пробігли півмарафон. На позначці «21» мене обіймають мої дівчата і роблять фото.

Першу половину я біжу, харчуючись не енергетичними гелями, а енергією від інших людей: ми щось вигукуємо одне одному, сміємось, жартуємо про наречених. І на відрізках пустих доріг я починаю бігти дуже швидко, щоб побачити знайомі і незнайомі обличчя, які вигукуватимуть вслід слова підтримки.

Never Stop: Київський марафон, The Devochki

Мені стає погано після 23-го кілометра. Ненавиджу Глибочицьку, хоча далі на мене очікують ще більш складні вулиці.

Я біжу далі, і десь на 25-му кілометрі на мене накочує туга. Для чого я біжу, кому це потрібно, що я цим собі доводжу? Я не можу, я втомилась, я хочу просто перейти на крок.

Я вчилась протистояти цьому стану. Найголовніше в цій битві — припинити боротись. Найголовніше — прийняти ввесь негатив, який відчуваю. Я сама зголосилася тут бути, сама зробила вибір, сама обрала пройти некомфортне, сміливе і шалене випробування, щоби рости, розвиватись, долати стрес і ставати сильнішою, бетонувати внутрішні опори і самоповагу. Щоб у ті миті, коли мене накриватиме відчай, коли залежатиму від людей і ситуації, бути опорою сама для себе і не зраджувати власні принципи, не ставати слабою, не дозволяти принижувати себе та керувати собою, не приймати чужі агресію і роздратування, не мати відчуття провини, якщо немає на це причини. Тому я й іду на такі вчинки, не борюся зі світом, а просто повертаюся обличчям сама до себе, сміливо дивлюся собі в очі і ставлю запитання: «Що не так? Чому ти це відчуваєш? Давай подумаємо».

І думаю: я не хочу бігти, бо закінчилась підтримка, бо не бачу більше знайомих облич, бо мені зараз, як ніколи, потрібно почути: «Машо, давай».

Думаю: «Крихітко, підтримка — це добре, але ти завжди повинна пам’ятати, що головна підтримка — це твоя внутрішня Марі, до якої ти завжди зможеш звернутися, якщо нікого не буде поруч». І коли розумію, що всередині є підтримка, то усвідомлюю, що не потрібно просити її з-назовні. Інші люди відчують мою силу і самі підтримають, щоб розвинути цю силу ще більше.

І я кажу собі: «Давай, Марі, давай. Ти зможеш. Зараз покопаюся в пам’яті, щоб тобі було легше. Ось тобі твій найулюбленіший трек із плейлиста. Ось тобі спогад, як ти танцювала на цій вулиці. А пам’ятаєш, як вночі влітку йшли з Ним з концерту і обоє робили вигляд, що не можете викликати таксі, аби ще трохи пройтись? Ось пробіжи ще декілька кілометрів, а потім буде широка вулиця, на якій ви жили разом, вигулювали собак, щоранку пили чорну без молока каву неподалік від дому, паркували авто, цілувались, поки чекали зелений на світлофорі. Ось там і розплачешся, тоді себе і пожалієш».

Пам’ять переносить мене в минуле. Ні, я не буду плакати, я відчуваю таку сильну вдячність за досвід, за те, що це було частиною мого життя, за те, що не хочу видаляти його з пам’яті зі злобою і відчаєм, за те, що можу бути вдячною, за те, що вже розумію це. Ні, я не буду плакати. Неважливо, хто кого зрадив, хто кому зробив боляче або хто виявився недостатньо дорослим для стосунків. Повага до минулого, а значить, і до себе — це не відкидати з огидою пакет зі спогадами на смердючий смітник, а вклеїти ці спогади в альбом і поставити на полицю. Нехай вкривається пилюкою, нехай світлини вицвітають, нехай я навіть ніколи не візьму цей альбом до рук. Та якщо раптом візьму, потім мені не буде за себе соромно. Тому що я навчилася поважати і пробачати.

Сила — це чесність перед самим собою. Сила — це визнати свій біль, прийняти і прожити його стільки часу, скільки знадобиться саме вам. Сила — це слухати себе. І якщо не хочеться плакати, не варто робити це лише тому, що так прийнято. Якщо не хочеться видушувати із себе усмішку, то й не треба, байдуже, що ніхто не хоче бачити ваше сумне обличчя. Не грайте в ті емоції, які очікують від вас інші.

Головне, щоб це була чесність щодо себе. І тоді ви вийдете із цієї ситуації спокійно і вільно, не тягаючи роками за собою вантаж минулого.

Ви ніколи не будете самотніми. Знаєте чому? У вас завжди будете ви, ваші внутрішні опори і ваша сміливість бути чесними. Цього достатньо. Не для того, щоб все було добре, а для того, щоб все було так, як ви цього хочете, щоб жити далі, щоб бігти далі.

Мені потрібно було бігти швидше, щоб все залишити в минулому і не робити камбеки. Я не відчувала, як ця швидкість впливає на моє тіло.

Я біжу і біжу улюбленим центром, не помічаючи пагорбів. У мене залишається 5 % заряду на телефоні, що змушує мене бігти ще швидше. Середній тепм не падає з початку марафону.

Я біжу далі. 30-й км. Біжу тими місцями, які проходжу щодня на автоматі, поспішаючи вирішити купу робочих питань, не звертаючи уваги на жовті і рожеві будинки, балкони з квітами, небо у вузьких двориках, котів, які сидять на підвіконнях, сумних офіціантів у ресторанах, безтурботних людей, уривки розмов, запахи з численних кав’ярень.

Легше бігти під хвилями всепоглинальної ностальгії, навіть якщо не всі спогади приємні. Легко бігти на самоті в лісі, де немає тригерів, які зачіпають нервову систему.

Та сам марафон потрібно бігти емоційно, це ж марафон, це мільйон відтінків почуттів.

Ось офіс, звідки я ввесь час хотіла втекти, і таки втекла. Ось дім, де я жила і будувала сім’ю, і всі закутки цього місця знаю напам’ять. Я починаю бігти швидше, щоб не було так боляче. А краще було б відпустити біль, пробігти цей проміжок повільно-повільно, прощаючись з цим місцем і стражданнями.

Ось дитячий майданчик, де, бачачи, як маленька дитина вперше падає з гойдалки, відвертала погляд і дивилася, як ритмічно мерехтять кросівки по землі, щоб стримати сльози. Ось відрізок, який бігла під час якогось невеликого забігу, що проходив у центрі; згадую, як багато було друзів навколо і як вони підтримували, коли разом піднімались на он ту гірку.

Ось улюблене кафе, де сиділа з друзями після роботи і розповідала про всі свої страхи й радості. Ось бар, де зароджувались найсміливіші ідеї; і хоч не пам’ятаю розмов, що там велись, але пам’ятаю гучний сміх, який лунав у цьому місці.

Ось тут я впала, ось тут підвелась, ось тут збрехала, ось тут когось зрадила, ось тут зробила когось щасливим. Марафон — це найкраще прощання з минулим і знайомство з містом.

Never Stop: Київський марафон, The Devochki

На 30-му кілометрі я прощаюсь з музикою, зв’язком з онлайн-світом і 3G — телефон вимикається. Львівська площа зустрічає великою кількістю знайомих облич. І це трохи заряджає. Я знаю, що скоро буде та межа, після якої почнеться апатія і захочеться зупинитись знову. Що ближче я до фінішу, то сильніше бажання натиснути на «Стоп».

Я пам’ятаю мокрих від дощу Віту та Аліну на 33-му км і їхні усмішки.

Пам’ятаю знесилену себе на 36-му км на проспекті Перемоги і розворот на Повітрофлотському, де я, намагаючись пожартувати, кажу волонтерам, що мені потрібно прямо в РАГС — вони нарешті усміхаються. І взагалі, багато хто усміхається тому, що наречена, яка біжить, — це, мабуть, дуже кумедно.

Останні 4 км я намагаюсь бігти настільки швидко, наскільки можливо, враховуючи вже більш ніж 3 години руху пагорбами Києва. Мені просто набридає бігти, примітивні бажання на кшталт «їсти, спати і медалька» затьмарюють мій розум.

Пам’ятаю с о р о к о в и й (саме такий, нескінченний і розтягнутий) кілометр, біля Палацу спорту, коли я питаю у дівчат-волонтерів, чи не потекла у мене туш через дощ. Вони так сміються, що я і сама вирішую, що не така це вже і трагедія — фінішувати з чорними колами під очима.

Я роблю поворот на Хрещатик і розправляю плечі. Це те місце, з якого все почалось у 2012 році, де я пробігла свій перший забіг і підбадьорювала бігунів, які йшли пішки. Я піднімаю голову і лечу максимально швидко, як мені здається, але ноги не слухаються взагалі, і я почуваю себе черепахою зі свинцевим панциром. Усі навколо кричать, усміхаються, холодний дощ заливає обличчя.

Я обганяю з десяток людей перед фінішем, залітаю у фінішну арку, з подивом дивлюсь на годинник над нею: 3:34:37. А на Бостон треба до 3:35:00.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!