Тривога – шум, якого не видно

від | Січ 10, 2018 | Дівчина говорить, Ментальне здоров'я

Бажання дізнатися про себе більше часом призводить до не дуже приємних відкриттів. Особливо в поєднанні з використанням нетрадиційних – неінвазивних – методів діагностики. Коли дозволяєш начіпляти на себе електроди з думкою «ну-ну», чисто поржать, просто з цікавості чи навіть з метою викриття, а виходиш звідти з думкою «вот да фак?».

Бо поряд із цілком звичними, чи то пак, науковими назвами цілком реальних фізіологічних розладів, перелічених у звіті, око вихоплює цілком несподіваний напис – незрозумілий страх, тривога. От у цей момент і думаєш «вот да фак?». І цієї самої миті забуваються усі інші діагнози, бо їх необхідно підтвердити нормальним обстеженням, бо це ж було так, чисто поржать, і взагалі ти цілком здорова, і то все булшіт.

Але та «тривога» зависає десь на периферії свідомості і нав’язливо про себе нагадує. Яка, нах, тривога, думаєш ти. Немає жодної тривоги. Це не діагноз. Тривога для тих, кому нема чим зайнятися і хто забагато дивиться «Магнолію-ТВ».

Але важіль уже смикнули, механізм запущено, і тепер лише спостерігаєш, наче перед екраном грального автомата, як перед тобою мерехтять різноманітні картинки, підтягуються уривки сприйняття, доки не вибудовуються у єдиний ряд з однакових зображень – бінго! Загострюється сприйняття, запалюється уява, активізується пам’ять, притупляється здоровий глузд і… всі картинки поступово складаються-таки у те слово ТРИВОГА. Пригадуєш «Трьох у човні…» Джерома, та вже нічого не можеш вдіяти.

У Джона Ірвінга є роман «Чоловіки не її життя», за ним ще є екранізація з Кім Бейсінгер. Так от, там є фраза: «Такий шум, наче хтось намагається не шуміти». Коли чуєш те, що ніяк не показується. Бо його, може, і не існує? Але ж цей шум такий реальний…

Шум загрози/ невдачі/ поразки/ розчарування. Їх не видно, але ж вони завжди десь тут, поруч.

Коли, йдучи через темний парк, думаєш, що там точно щось підстерігає. Можеш обійти, але не обходиш, бо минулого разу все ж було ок. Але ж знаєш, що щось таке трапляється з кимось десь-колись-постійно, тому цілком можливо, що може трапитись і з тобою. І у темряві завжди сидить щось архетипно страшне – це ти теж знаєш. Але все одно ідеш назустріч тому, що не оформлюєш у думки, але відчуваєш так само, як вітер на шкірі.

Коли підходиш до власних дверей, і, наче сигналізація, вмикається якийсь внутрішній радар, який пеленгує все навколо, намагаючись ідентифікувати загрозу, і передчасно вмикає захисну тривогу. Коли здається, що за твоїми дверима вже хтось причаївся. Або побував, поки тебе не було. Бо такі випадки почастішали останнім часом, ти помічала краєм ока у стрічці новин.

Коли, збираючись у відпустку, напівсвідомо гадаєш, із якими проблемами стикнешся в ній, що піде не так, де буде халепа і як із неї вибратися, і чи варто взагалі туди лізти? Тож, пакуючи валізу, більше за все не хочеш дізнаватися про ті халепи, і вже краще лишитися вдома, і навіть просто піти завтра на роботу, бо так спокійніше.

А на роботі, отримавши підвищення, думаєш, на якому етапі проколешся, де схибиш, і кожного разу, коли «проносить», думаєш, ну коли ж уже нарешті буде та неминуча поразка, бо вона точно має бути, бо вона «шумить» десь тут поруч.

Коли приходить на думку геніальна ідея і готуєш проект, і все наче продумано, і все наче бездоганно, але перед самою презентацією вмикається радар, який пеленгує потенційну критику, «тицяння фейсом» у купу недоліків, і вже ця ідея здається не такою геніальною, а навіть провальною, і взагалі краще не висовуватися. «Чуєш» шум поразки, яка намагається не шуміти. Якої, можливо, і не буде, якщо не прислухатися.

Коли їдеш на підйомнику, дивишся на гори навколо і одночасно із захватом, очікуванням того блаженного спуску бездоганно відратраченою ранковою трасою – одночасно з цим відчуваєш не те щоб страх, а тривогу від можливості того, що спуск буде невдалим. Що когось зіб’єш, підріжеш, або хтось зіб’є тебе. Бо ти ж бачила, як когось спускали в люльці не один раз. Несешся схилом і постійно озираєшся, чи не впав хтось вище через те, що ти взяла трохи більше вправо, ніж він, можливо, очікував. А ти одна на схилі. І все одно «чуєш» той шум.

Коли, починаючи нові стосунки, дивишся на людину і думаєш, як і коли це все скінчиться, хто буде винен і що буде причиною. І навіть певним чином чекаєш цього, бо тоді, врешті, закінчиться це виснажливе гадання.

Очікування краху, провалу, кінця. Те, що, певно, можна назвати anxiety. Тривога без реальної, об’єктивної загрози, а через саму її можливість.

Великий мислитель з невимовним ім’ям К’єркегор у середині XIX ст., пишучи про концепцію тривоги, порівнював її з запамороченням людини, що, опинившись на краю безодні, дивиться вниз. Можна ж і не дивитися, можна собі йти по краю, дивлячись просто перед собою. Але відколи заглянула в безодню, то вже з’являється тривога, страх падіння, але разом із ним й ірраціональне бажання зробити крок назустріч цій безодні, випробувати її, себе. Тут якось пригадується те freaky-відчуття, коли дивишся на колію з краю платформи метро.

Тривога – не булшіт, і вона не нова. Це не феномен постмодерного часу, коли людям більше нема через що об’єктивно паритися. «Бути чи не бути?» і варіації типу «робити/ не робити», «їхати/ не їхати» тощо, певно, лунали завжди, від самих початків.

Як лікувати? Як заглушити той шум, коли щось десь намагається не шуміти? Є широкий спектр засобів від травок-чаїв і хюґе до бензодіазепінів (які інколи можуть самі ставати причиною тривоги). Тож, певно, цілком цього позбутися неможливо. Бо це не грип і навіть не діарея.

Але, певно, таки бути/ робити/ їхати/ презентувати/ починати. Наперекір всьому і всім. З цікавості. А потім – за звичкою. А от ходити на нетрадиційні обстеження, мабуть, таки не варто.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!